Стефанія Лоєвич

Буремні роки Другої світової війни та післявоєнний період не лише докорінно змінили геополітичну ситуацію в Європі, а й долі мільйонів людей. Особливо трагічним цей період був для мешканців Західної України.
Стефанія Михайлівна Лоєвич народилася 25 лютого 1924 р. у с. Погірці (тепер Самбірського району Львівської області). Виросла в звичайній селянській сім’ї, де окрім неї, було ще двоє молодших дітей. У 1942 р. вісімнадцятирічною дівчиною її вивезли на примусові роботи до Німеччини. Там вона працювала на полі та в домі бауера (господаря,- авт.). Загалом жилося порівняно добре (“Мені було добре в Німеччині!”), хоч і доводилось важко працювати …
Водночас вона не забувала про своїх земляків українців, чимало з яких жили в значно гірших умовах: “При дорозі […] там була фабрика, цукрова фабрика і там робили тоже наші. То нераз вночи слухаймо, до вікна кине шо-небудь, ту я вийду, ту я там і бульбів, і шо смо могли, то смо давали, ратувалисмо їх – то свої люди”.

В лютому 1944 р. Стефанію відпустили на деякий час у рідні краї провідати сім’ю, проте їй вдалося залишитися вдома. А вже через півроку фронт перейшов на Захід і знову повернулася більшовицька влада. Стефанію обрали секретарем сільської ради, адже вона мала неабиякий авторитет серед односельчан. “І всі люди, як ті, так ті: “Най Лоєвич Стефка буде секретаром сільради!” І мене любили в селі такі наші люди, і всі уважали нас, во нашу всю родину”. Однак працювати на цій посаді довелось не довго. Через надзвичайну вразливість до чужого болю вона не могла спокійно дивитись на фізичні та моральні знущання “совєтів” над земляками: “Я робила до сорок шостого року до червня, поки дівчини не вбили. Дівчину з Підгаєц привезли, а то так – на тій половині сільрада була, на тій половині – катівня. Привозили і там катували ті енкагебисти. А я не могла витримати, я зара мліла, зобачила кров і серце мі боліло. І зара мі арештували, бо чому я млію, чому я плачу? Як ту дівчину вбили, і я зимліла, то було 2 червни якраз сорок шостому році”.

Стефанію забрали до Самбора в тюрму за підозрою у зв’язку з закатованою дівчиною. Не знайшовши жодних доказів, її через три тижні відпустили. Проте і надалі вона постійно перебувала під наглядом НКВС та його сексотів, її переслідували, часто викликали на допити. Не витримавши цього Стефанія пішла в націоналістичне підпілля, щоб разом зі своїми однодумцями боротися проти окупантів. Вона виконувала функції зв’язкової під псевдо “Берізка”. Стефанія, будучи дуже відважною, виконувала всі доручені їй завдання, не зважаючи на їхню складність та небезпеку для життя. “Вислали мене вночи з том штафетом до Новоселиц і я пішла, треба було йти, я пішла”. “Мене вислали, наші хлопці мене вислали… В Комарні була станиці наші, во в УПА, і там була поліція українська… Не знали, шо робити: чи йти з німцяма, чи ту сі лишити, і мене вислали. А в нас був маґістр, він їхав якраз до Комарна, а в Комарні була така ніби ґміна […]. І я поїхала з ним, сіла на фірі. Поїхала я там, пішла я то в УПА […], а вони кажут, той сотник каже: «Най сі ховают десь, де каже підут з німцями, а ту буде боївка, ту сі лишиют хлопці, най будут ту!». Але на зворотній дорозі вони потрапили в засідку польської боївки: “І ми вже їхали додому і польська боївка зачала стріляти… То якраз зерно було на полю, жнива були. Вилетіли і зачили напротів нас стріляти. Той маґістр впав і їздовий впав, а я ше сиджу. А вони видят, шо я ше сиджу, і литєт, і стрілєют. А я вже, я не знала, шо я пристрілена в ногу, я так стала і кажу по-польску: “Єзус, Мар’я, цо робітє, нє штжиляйтє!” І вони сі вернули”.

Через деякий час радянські каральні органи отримавши докази її участі у підпільній боротьбі заарештували Стефанію, а невдовзі, 27 жовтня 1947 р. під час однієї з найбільших депортаційних акцій “червоних визволителів” вивезли з родиною на Сибір. “Везли нас сорок днів, люди вмирали, сорок градусів морозу, в станції в лісі мерців повикидували в сніги і далі поїхали товарні поїзди, так як худобу возили, діти переважно, старих людий, дуже вмирали богато” – згадує жінка. Родину Лоєвич було етаповано до м. Коркін Челябінської області, де вони перебували довгих 8 років. Умови праці та щоденного побуту на чужині були дуже важкими: “Там завезли нас в ліс, там була вже така палатка велика і там таких дві колонці стояло в однім кінци і в другім, там палили. Ну а які то були? Там було тисячі людей їх то в лісі, хто знає яка довжина була і так смо потім до весни сиділи, а навесну зачили барак ставити”.

Одного разу Стефанія відважилась на втечу і їй вдалося повернутися в Україну, проте її спіймали в м. Дубно на Рівненщині й там кинули в тюрму: “Вже каялася, шо втікала. […] А щурі такі – по ногах так літали. Ше ми (мене. – М. Г.) хтіли зробити сексотом там! Шо я пережила, їден Бог знає!”. Звідти її знову відправили на Сибір. Довгоочікувана воля прийшла лише після смерті тирана та початку політики десталінізації в умовах хрущовської відлиги. “Як Сталін вмер, тоді вже сказали: “Їдьте бандери де хочете!” Важкою була доля й її рідних. Сестра Марія (1926 р. н.), яка працювала вчителькою, теж вісім років перебувала на Сибірі, а брат, як стрілець УПА, відсидів десять років у таборі в м. Норильську. Нині пані Стефанія попри свій вже досить поважний вік, пам’ятає чимало повстанських пісень. Ось одна з них, яку вона співала у самбірській тюрмі:

Останній поклін тобі мила,

з решитків, за ґратів я шлю,

бо завтра, бо завтра дівчино

ти знаєш чого я тут жду.

Розвіялись мрії кохання

Хоч, може, мої ще не всі

Чи тямиш останні слова ці

Вкраїно останні тобі…

Зліва направо: Марія та Стефанія Лоєвич, с. Погірці Рудківського р-ну Дрогобицької обл., 1940-ві рр.

Стефанія була і залишається щирою патріоткою України, вона з великим захопленням розказує про тодішніх повстанців та вояків дивізії “Галичина”, як певний ідеал захисників Батьківщини: “Які вони були ті наші хлопці гарні… Тепер нема єдного такого – високі, такі… Як Шептицький їх благословив ві Львові, там на тій площі коло Юри святого в таких синих мундурах. Як вони гарно співали, так, як артисти. Всьо йшло, так аж млітисі хтіло. Такі хлопи всі, як соколи, всі під Бродами загинули”.

Свій життєвий шлях сповнений стількох випробувань і викликів Стефанія Михайлівна пройшла гідно. Вона переконана, будь-що, головне не падати духом і не втрачати надії. Адже надія на світле майбутнє – це єдине, що надає сили долати перешкоди і з гордо піднятою головою йти у завтрашній день.

Марія Гілевич