Євдокія Івахів

Часто для того, щоб жити, треба більше мужності, чим щоб померти. Такі слова є особливо актуальними для людей, які народилися в міжвоєнний період. Весь тягар такої важкої долі відчула Євдокія Івахів з с. Станимир на Перемишлянщині. Оглядаючись назад жінка каже: «Я кажу, скільки я раз перед смертю була, смерті в очі дивилася і які я літа ще живу… Я вже інколи грішу перед Богом. Кажу: «Боже ласкавий, Ти видно за мене забув, що я так живу довго».

Пані Євдокія народилася 4 квітня 1921 р. у с. Свистільники Бошівецького р-ну Станіславської обл., у сім’ї Василя та Параскевії (у дівоцтві Баляновська) Клюби. В сім’ї було четверо дітей – дівчатка: Ксенія, Марія, Ганна та найменша Євдокія. Ганна захворіла та померла в 9-річному віці. Батько Євдокії Василівни був при Січових Стрільцях. Одного вечора він з братом дружини поверталися додому. «Йшли вечором по селі, щось собі говорили, а полячки тоді були шандарами, чи як то сі називає і щось підслухали, що вони за Україну говорили. І їх полапали, так побили, що там той зараз помер, а тато, щось три місяці покихикав і тоже помер», згадує пані Євдокія. Василь Клюба помер у січні 1921 р., тобто ще до народження молодшої дочки. Мати мусіла сама піднімати чотирьох дочок. Коли Євдокія була зовсім маленькою, її залишили на старшу сестру Марію, а та не догледіла дитини, адже загралася на вулиці. Старенька колиска перевернулася прямо на немовля, а коли сестра повернулася Євдокія була практично бездиханною. Все ж Євдокію вдалося врятувати і це був її перший погляд в «обличчя» смерті.

Немала, пані Євдокія і змоги ходити до школи, вона пригадує: « То зараз було після війни, я щось трошка походила до школи і захорувала. А мама каже, ай я жила без науки і вона буде жити і не посилали мене. Але я навчилася, плимінниця була вдома, а вона добре вчилася. І я від неї так навчилася і писати, і рахувати».

Вже молодою дівчиною Євдокія Василівна стала зв’язковою УПА, під псевдо «Русалка», носила штафетки та зброю, звикала до «партизанської справи». Вона розповідає: «Одного разу, то було навесні, то було вода плила лід памнітаю ше. Тако вжесь таже розмерзло і приходе до мене… не знаю чи то їх десіть було тих хлопців чи скілько, треба дати криївку. Скрити їх і зброя. Пішла ну криївку найшла. Приймає, але без зброї. «А де ж я зброю подіну?». Поскладали всю на таку плаху. Поскладали, поскладали я принесла додому і кажу: «Бозю ласкава, куда ж то прєтати?». Кажу: «Та в гній закопаю». А швагер мій, тої старшої сестри Ксеньки був секретаром. «Будем копали гній, в гної троха закопаєм», і копаєм мама, я … А він: «Мамо, не робіть то, бо як знайдут, то ми всі потерпимо». ….Взєла на плечі, несу в поле, а во зараз за нашими городами, там були понавожувані купи гною, шо на фільварок возили. І там я той гній розпорпала, там ше той гній був замерзлий і тамка сховала. Як десь сховаєте, то найдут, не будут знали … Потом вже вийшли хлопці ті: « Давай зброю!»…Та я видала, та й вони розібрали тай й пішли. … Якось один ніс кріс і якось вистрілилосі і ранив си си ногу сам, то я ходила тую ногу забандажовувати».

Пані Євдокія допомагала й пораненим, брала на себе обов’язки медсестри, також збирала продукти для УПА – «Ми робили заготовню, шоби мали шо їсти. Ми ходили збирали молоко, молоко носили на молочарню. Тоє молоко відбирали, сметанку, робили масло. Пеклисьмо, збіжжє мололи, пеклисьмо ті – цібак, шо вже можна во трошка запастисі тим, такий цібак пекли. То десь його не знаю, де вони мали запас…».

Загалом жінка віддавала всю себе боротьбі за незалежну Україну. Це в свою чергу не могло залишитися непоміченим серед російських каральних органів. Коли вона йшла «на зв’язок» до Липівців її впіймали енкаведисти, переодягнені під українських партизан. Пані Євдокія вдало добралася до Липівців, передала необхідну інформацію, а назад вирішила повертатися з іншим зв’язковим, все ж так здавалося надійніше, але насправді це погіршило ситуацію – «І йду з тим хлопцем, хлопець такий з двайціть восьмого року, во молодий. Дмитро сі називав, фамілії не знаю… і йдем. А там як Рогатин ліс, по однім боці ліс… і ми йдем і йде партизанка, а то партизанка руска, а він думав, шо то наша партизанка, той хлопець, шо мене вів. І він як йшов впереді, а я йшла ззаду і він всьо про мене розказав, каже: «Я ще зв’язкову веду з собою», а потом шось додумав, шо то не наша, а мали свою дівчину… і він захтів втікнути той хлопчина, хтів втікнути і його десь трошка ранили і тоді на него плащ-палатку і на мене плащ-палатку, запід руки і так нас привели в Рогатин на міліцію, то того хлопця забили мені на очах, з него зробили кусок м’яса, так били.». Потім «взялися» за Євдокію, мучили, катували, намагалися вибити необхідну інформацію. Згодом з Рогатина перенаправили до Станіслава, де відбувся суд.

Після суду пані Євдокію відправили на Воркуту, де вона працювала на шахті, згодом в цегольні: «В товарних вагонах нас везли цілий місяць… Вночи завезли нас, вагон відчепили від поїзда, і в баню нас поведут і всі вещі, шоби всі прожарку пройшли, шоби вуші не обсіли. І тоді далі нас в вагон заладували і далі повезли… Хто вмер, то викидали через вікно…».

«І в шахті робила, і на цегольни робила. І різні роботи во де як во роботу треба було всюда робила. Зробили забастовку і не йшли на шахти, не йшли на роботу, […] бо хтіли з Москви тую комісію… І приїхав той, і тоді вже розрішив шо хлопці хтіли, бо сиділисьмо в камерах замкнені, закриті і на ніч закривали під замком, сиділи всьо в парашу йшли в хаті. І всі шахти вже сі огласили робити і вийшли на роботу, а одна шахта, двадцять восьма шахта, зв’язок шось сі обірвав і не знали і не пішли на роботу. Тоді чи то на другий день, чи то на третій день вже було. «Не йдете на роботу?!», обложили автоматами, вивели людий з бараків. Ну я не знаю, чи всіх виводили, чи тільки по одному баракови, і всіх розстріляли…».

Життя на висилці було важким, голод, тяжкі умови праці, холодні бараки, але попри це пані Євдокія з своїми земляками там не забувала про рідну землю, рідні традиції і звичаї. Святкували свої свята: «Кутю зробили, одна мищина, одна ложка і так як причастию і шоби всім стало, і так всі дівчєта. То певно тільки українці були, як були на роботі, то потому поляки світкували, а ми робили. В свєта Великодні, знов, як то першого мая давали ковбаси во такй во кавальчик, ковбаси давали, то вже дівчєта не їли, вже тримали, шоби було на Великдень. А то мали посилки якісь, посилками ділились тай так жили, такісьмо проживали.»

На виселці Євдокія Клюба познайомилася з Петром Івахівом, який невдовзі став її чоловіком. Він був 1922 р. н., належав до СБ ОУН, під псевдо «Вишневий»: «Та він був простим партизаном, і я не знаю чи то вже йому заложили сами тоє через плечі автомата, руки звєзані, і такво везли через… І мами стояли плакали і ніхто сі не признав, шо то їх сини їдуть, бо ше були б то. І він був тоже на десіть літ суджений». У 1957 р. Євдокія та Петро Івахіви повернулися в с. Станимир Перемишлянського р-ну Львівської обл., де пані Євдокія мешкає і сьогодні.

Роксолана Попелюк