Петро Матвіїв

Я, Матвіїв Петро Йосипович, а в УПА, яка посада була, просто стрілець. Прийшли руські. Брат був уже в німецькій армії. Брат прийшов. Німці втекли, а він лишився вдома. Його арештували, брата, і в тюрму. Хотіли й мене вхопити, а я втік і пішов в УПА. Сотні проходять по лісі, а там ліс близько був. Та я у ліс, а в лісі зустрілися з хлопцями та й вже. Там було таке селище Зарічне.

Там у тім селищі ми квартирували, то УПА і хлопці. Хтось замітив — сказав більшовикам. Ті давай на нас наступати. І ми в ліс, а вони наступають ті більшовики. Кричать: «Бандера, здайся, Бандера, здайся! Нічого не буде!» Вже під гору лізуть і тоді сотник дав команду: «Огонь!» Як врізали по них! Ми їх відбили, а тут прийшло по повній знову тих більшовиків. То ми там майже зо дві години тримали той бій.


А була така зв’язкова в нас — Гєна. Вона підійшла і каже: «Йди додому, щось забери. Мама понесла Миколі, братові, передачу». І я так подумав і кажу: «Добре». Пішли ми поза городами. Через город заходжу на подвір’я своє. Підходимо, я йду попереду, а Степан позаду, а на подвір’ї — два кагебісти. Нас — на фіру і в Жидачів. У Жидачеві — у міліцію. Начальник міліції визвав чергового. Сказав привести батьків. Привели батьків. Обійнялися… Він тоді до батьків каже: «Ви спокійні, ви підете додому, вас ніхто не кине». А нас удвох у армію…

Моя жінка звідси, з Любші, була. Вона працювала собі на господарці, а я на машинах. Був син і була дочка. Вони померли. І ми вже з жінкою удвох доживали віку, але вона свого дожила і пішла, а я донині.