Петро Грабовецький

Петро Грабовецький народився 1 липня 1919 року в сім’ї Івана та Анни Грабовецьких у мальовничому селі Печеніжині, що на Коломийщині. Сім’я була великою і налічувала аж восьмеро дітей.  Діти росли в злагоді, допомагали батькам і навіть в скрутні хвилини не втрачали доброго гумору. Про свої дитячі роки Петро Іванович згадує з посмішкою, адже це була безтурботна пора, яка минула на батьківщині головного опришка Олекси Довбуша, в мальовничому Покутському краю.

У 1940 році Петра Івановича мобілізували до радянської армії. Спочатку відправили служити на Далекий Схід, а з початком німецько-радянської війни він направлений на Воронезький фронт. Тут під час запеклого бою пан Петро потрапив до німецького полону і вивезений у м. Тирасполь (зараз республіка Молдова). В таборі чоловік був розконвойований, тобто працював без нагляду поза межами табору. В таборі йому зустрівся українець, який попросив його передати в Печеніжин нагайку з захованою всередині штафеткою. Петро Іванович погодився, хоча ця справа була досить небезпечною. Незнайомець, який передав Петрові записку був одним з членів ОУН, яких німці арештовували в Києві, Дніпропетровську та Одесі. На допомогу панові Петрові був приставлений мешканець Коломийщини, який був «фольксдойчем», тобто мав німецьке походження. Петро Іванович пригадує: «Мені дали на то дві годині, бо то недалеко було. Це було десь два з половиною кілометра, через ліс переїхати. Приїхав я на конец церкви вночі… Приїхав до цего Повха, я знав де він жиє. А він був в підпіллі, в ОУН. Ще був за Польщі в ОУН. А я у німецькій формі, попукав йому у вікно і ту нагайку дав. Конспірація була, то всьо. Мене тільки попередили, щоб я туди не ліз, бо той буде знати, котрий одержує нагайку».

Після повернення в Тирасполь, на вокзалі міста його зупинила поліція з вимогою показати документи, яких у пана Петра не було. Після цього його направили у концтабір під Берліном. Невдовзі чоловік потрапив у Австрію, недалеко від міста Грац. У березні 1944 році Петру Івановичу вдалося втекти. Він приєднався до югославських партизан. Після приходу Червоної Армії до околиць Белграда, він знову потрапляє до її лав. Зимою 1945 р., біля озера Балатон, через густий туман пан Петро заблудився і знову втрапив до німецького полону. Тут Петро Грабовецький вступає до Української національної армії. Його і інших українців відправили до кордону Австрії з Югославією, для боїв з партизанами, неподалік міста Реміні. Тут йому вдається втекти до югославських партизан, а невдовзі знову втрапити до радянських військ.

У 1946 р. Петра Грабовецького було демобілізовано. Повернувшись додому він оселився в колишньому єврейському будинку. Невдовзі чоловік почав працювати у поштовому відділенні зв’язку. У 1947 р. Петро Іванович одружився з Наталкою Рощинською, а в 1948 році в них народилася донька Ольга. Вдома пан Петро став допомагати українським повстанцям, через зв’язкових передавав інформацію, заряджав акумулятори до радіо, поширював антирадянські листівки-звернення напередодні виборів до Верхоної Ради УРСР у 1946 році. У 1948-1949 рр. в підвалі його будинку зимувала група підпільників. Петро Іванович пригадує: «В нас та хата була жидівська тут. І в нас тут така пивниці, що може сі десіть чоловік ховати. Але пивниці не сховок. Вони стали тут довбати, зробили підземельну таку криївку… І перебули всю зиму… Вони приходили деколи радісні такі, деколи веселі, деколи моцні, деколи мокрі, деколи голодні, деколи пірвані. Бо за ними сі вганєли… Ніхто не думав, що в центрі хтось може сі переховувати. Тим більше я солдат, я фронтовик…».

У 1951 році в домі Грабовецьких перебував поранений Василь Шовковий, під псевдо «Тур». Дружина пана Петра виходжувала хворого, якого невдовзі перевезли до Сопова. Така допомога партизанам залишалася б таємницею, якби хтось з «своїх» не почав видавати криївки.

Спокійне життя сім’ї Грабовецьких сколихнув арешт пана Петра у 1952 році: «Тут де Довбуш, пам’ятник Довбуша мене перебіг чорний кіт. Я думаю всьо, то буде недобре. Виходжу їде 13 машин, військ МГБ сюди. Я дивуюся як мене не затримали… А арештувати мене не мають за що, бо нічо не знайшли. А Козьменко цей підкинув патрони, триста штук патронів. Вони вже шукали, щоб доказати… 13 березня 1952 року мене арештовують, привозять у Івано-Франківськ і сім неділь слідство. Етап- 25 рік і 5 рік пораженія в правах». Везли арештованих у повних «столипінських» вагонах, раз на день поїли водою. Згодом вони прибули на пересильний пункт в Красноярський край, а звідти до Норильська. Умови праці в таборі були дуже важкими, тому робітники піднялися на повстання у 1953 році, учасником якого був і пан Петро. Сім’ю чоловіка теж було відправлено до Тюменської області. Звільнившись з табору Петро Іванович разом з сім’єю оселився в Казахстані. У 1956 році їх звільнили із спецпоселення, але додому повернутися вони змогли тільки у 1993 році.

Оглядаючись на прожиті роки пан Петро каже, що якби не повстанці, то би й України не було. А майбутнім поколінням бажає тільки мудрості: «Я би хотів, щоб ми були людьми, щоб один другого любив і поважав…».

Роксолана Попелюк