Параска Гоянюк

Зимовий вечір 1946 року, старенька сільська хата, навколо тихо, чути тільки як в кухні потріскують дрова і десь раз по раз гавкають собаки. В кімнаті спокійно сплять господарі, а на печі притулившись до стіни дрімає молода дівчина, звати її Параска. Раптово тишу порушує страшний гуркіт у двері, дівчина знає, це за нею. У вікні мелькнула постать чоловіка, він побачивши Параску, викрикнув «Ти!!!» і показав на дівчину пальцем. За секунду радянські солдати виламали двері і увірвалися в хату. Чоловік, що був біля вікна підбіг до Параски, схопив за руку, стягнув її з печі та вивів на вулицю. Там дівчина побачила знайомого сотенного, він і видав її – «А того водє, на курман, зав’язали йому на шию та й водє. Та й тут нас кілька, ще до мене знайшли, що були дівчата в організації, а там одна була, що й не була, та й забрали».

Так розпочинає свою розповідь Параска Гоянюк, мешканка с. Спас на Коломийщині. Народилася вона у 1926 році у сім’ї Івана та Ганни Курліковських. Батько дівчини був справжнім патріотом і намагався так само виховувати і дітей, а було їх аж семеро. Іван Курликовський наймав українських вчителів для навчання своїх дітей, а сам довгі роки намагався відкрити в селі відділення «Рідної школи». Дозвіл на відкриття гуртка надали аж у 1939 році.

«Рідна школа» у с. Іспас, у передньому ряді посередині (біля стовпчика) стоїть керівник кружка Іван Курліковський, 1939 р.

Після сільської освіти Параска вступила до коломийської гімназії, а згодом у педагогічну школу. Навчаючись в Коломиї дівчина приєднується до жіночої сітки ОУН. «В організації я з 1941 року. Ну ще спочатку, ми були така організація, що ми були по три чоловіка – звено. То ми сходилисі раз у тиждень, вивчали декалог, вивчали «Молитву українського революціонера», читали брошури УПА». «Я там була в Коломиї, була в жіночій сітці. Я відси з села носила літературу, в хустку зав’єзувала… Там ще одна була зі мнов. Клеїли ми (брошури, – авт.) по будинках, в під’їзди закидали, навіть на інформатор дохитрилися вдень, ну десь під вечір, тут біля ратуші на інформатор. Одна заступит, а друга ліпит на інформатор, на будинки, у воєнські часті. Закачаємо тут або камінчик, або яблуко, краї зав’яжемо, та й перекидаємо у воєнську часть. Ліпимо, то не було клею, а погарчик муки розколотимо, та й в кішеню. Одна заступит, а друга з-під поли трохи мадзьне та й ліпиш на стіну». Параска вибрала собі псевдо «Розалія», але з часом змінила на «Галина», оскільки перше було вже дуже відоме в окрузі.

Зліва направо стоять Ганна Слободян «Степова», Марія Гоянюк «Тиха», Параска Курліковська «Розалія», «Галина», с. Іспас крайзе Коломия дистрикт Галичина, 1940-ві рр.

Згодом Парасці і іншим підпільницям через загрозу арешту наказали залишити навчання і повернутися в село. Там до обов’язків дівчини додалося лікування хворих та поранених повстанців. В рідному селі також проводилися вишколи – «Я мала вишкіл. Я як була в селі, я мала три, мала вишкіл ідеологічний, був вишкіл збройний, це ми вчилисі такі… Були самі дівчата, але на збройний приходили два хлопці і потім по зброї нас інструктували, а ці три дівчата. І санітарний, три вишколи, на трьох вишколах я була».

У нижньому ряді сидять зліва направо: Марія Гоянюк “Тиха” (сестра керівника окружного проводу “Залізняка”), Параска Курліковська “Розалія”, “Галина”, Ганна Слободян “Степова” (станична, загинула у Рунгурах), с. Іспас крайзе Коломия дистрикт Галичина, 1940-ві рр.

За час перебування в селі дівчина була спочатку зв’язковою, а згодом станичною УПА. «Станична – це так як голова сільради. Прийшли, що-небудь треба, та й сільські тако не раз… А зв’язковов як була, то це так як голова почти. Приносили мені штафети з Пилипів, з Кропивищ, з Кривобродів, з Мишина, з Ковалівки і Микитинець. Це мені принесуть, а я маю цим своїм поштальонам роздати, куда що віднести. Раз принесли під вечір тако, ну хлопці такі, не знаю чи жонаті, ну досить того, принесли радіо. А це два такі куферки великі і таке тіжке. Принесли. А до мене дівчєта приходили, якраз є три дівчини, прийшли. А то вже вечір, змеркаєсі. А відти з Кривобродів так стрілєют, іде облава. А вони вже йшли на Коломию, та й там на Городище, всьо пострілили. А ми сидимо у хаті, бо це зараз тут во хата де мій тато жив. Що робити!? Та й це радіо стоїт, ми ці чемодани, а то таке велике… А тут провід був, десь на Зарваници тут во, як Микитинці, Кривоброди, поле там таке… Беремо це (радіо – авт.), а тут якраз де ця хата наші, тут картофлі була, гичка висока. Ми донесли, хотіли в луги нести туда над ріку, а то тіжке. Я кажу може би ми там у рєд, а тут гичка та закриє. Та й дійсно в ті ріди, закрили та й пішли». Повертаючись Параска Курликівська з дівчатами вирішили заховатися від облави на оборозі біля хати старого чоловіка. Там дівчата переночували, а зранку вирішили повернутися додому. «Сусід каже, я вийшов та й думаю що в мене нікого нема. Я би, каже, був дав голову на відріз що в мене нікого нема. Я дивлюсі, а то з оборога одна злізає, друга, трета, четверта.  А я думаю, що там їх ціла сотні є…».

Згодом пані Параска була спецкур’єром до окружного проводу ОУН в Космачі, співпрацювала з керівниками окружного проводу у Космачі на псевда «Борис», «Сталь», «Залізняк», носила термінові штафетки, на яких була спеціальна позначка «алярм», працювала доки діяльністю дівчини не зацікавилася радянська влада і Параску арештували.

Василь та Параска Гоянюки.

Івана Курліковського, батька дівчини, відправили у трудову армію на Донбас, а до дому Курликівських прийшли місцеві стрибки, обстріляли та пограбували хату, побили маму дівчини. Саму партизанку забрали та допитували, спочатку у приміщенні колишньої олійниці, а згодом в тюрмі в Коломиї. Там на допитах дівчину били, щоб вона видала інших підпільників, але Параска вперто повторювала, що її прізвище Гаврилюк і вона нічого не знає. Та в тюремній камері були ще інші дівчата, одна з них була районовою провідницею, звали її Євгенія Гринюк. Вона й розповіла Парасці, що в неї є доочні свідки, які й розказують слідчому все про дівчину. «Ти маєш трьох доочних, та й ці доочні все одно тебе засудє. Скажи так за себе, щоб ти не потігнула нікого за собою. Бо все одно тебе засудє. Але будут більше бити тебе, та й мордувати».

Параска зізналася, але записалася, що вона з не 1926, а з 1930 року, тому судили її як неповнолітню. Потім була скликана комісія лікарів, яка мала оглянути всіх заарештованих. «Тринадцять лікарів, і зуби рахували, і важили, і міряли, і гет що ти не хоч, всьо провірили 13 лікарів. Ще була якась з горів Гафійка, з Білоберезки. Та й каже «Я вже думаю, най сі дивлє куда хотє, лиж би я їх не виділа, закрию очі, бо мені встидно…»».

Далі Параску Курликівську засудили на 10 років позбавлення волі, спочатку відправили до Львова у малолітню колонію, потім до Харкова в так звану «Качанівку». Відбувши там два роки Параску відправили у Кемеровську область на лісоповал, де необхідно було виконувати величезну норму виробітку, не було що їсти, одяг від вошей та блощиць треба було вижарювати над вогнищем. Потім дівчина працювала на швейній фабриці на станції Яя, де шила спецодяг.

У нижньому ряді перша зліва Параска Курліковська, виправна колоніям для малолітніх, м. Львів, 1946 р.

У 1949 році Параску Курліковську етапували до Казахстану, там довелося працювати на кам’яному кар’єрі та на цегельні. На волю вийшла Параска Курліковська аж у 1954 році. Увесь час заслання дівчина жила мрією повернутися до рідного краю. Через деякий час після повернення Параска вийшла заміж за свого однокласника Василя Гоянюка. Чоловік з 1944 року був стрільцем УПА на псевдо «Заєць». Батьків Василя вивезли в Сибір, а йому 17-річному хлопцеві вдалося втекти і приєднатися до куреня «Книша», сотні «Довбуша» в Космачі. Василь Гоянюк брав участь у боях з НКВС на теренах Коломийщини. У 1945 році його арештували та згодом засудили на 10 років ВТТ. Спочатку відправили до Новосибірська, а потім у Магаданську область. Параска Курликівська звільнилася швидше, тому приїхала до Василя у Магаданську область, тут вони і побралися.

Нажаль, Василь Гоянюк не дожив до сьогоднішніх днів, але він з коханою дружиною прожив багато років разом, дочекався внуків та правнуків. Параска Гоянюк, як і раніше проживає у с. Спас, жінка пам’ятає та охоче розповідає про минулі часи, про їхню боротьбу, про їх молодість. «Треба молодь виховувати, бо я знаю нас виховували і ми були свідомі цього всього».

 Роксолана Попелюк