Олесь Гуменюк

Олесь Гуменюк, псевдо «Скорий».
Коли був такий момент, що можна було піти десь навчитися військової справи і зброю, то це було в 43-му році, коли дозволили німці нам формувати Дивізію СС «Галичину». Ми мали всі пройти вишкіл і перейти всі в УПА.

Ми попали під Броди, ми добралися дуже тяжко з оточення. Мені пощастило, бо до того часу я мав зустріч, є таке Черниця на на Брідщині, місцевість, де був штаб УПА. «Ходіть до нас, ходіть до нас поки ми ше не відійшли в Карпати». Я мав таке завдання, своїх хлопців підбирати, щоб ми втекли звідтам. Ми добиралися різними шляхами, мусіли переодіватися по дорозі.

Батько мій пішов в сотню, сотенний, два стрийки в УПА. В 45-му році на самого Михайла я був поранений. Та жінка, яка згодилася на моє лікування сказала: «В нього нічого не було військового». Отже ж мою амуніцію, зброю мою, копиці такі були сіна, туда позаховували хлопці.
Оточили цю хату, два вікна туда, одно туда було, не мав я де дітися. Судили мене, мені дали 15 літ каторги, рік дали закритої тюрми в Свердловській, на Уралі. Після Норильська, тоді ми вже на пересилку в Тайшет, Іркутську область.

В Тайшеті я познайомився з подругою, яка потім дружиною була, львів’янка. Вона на 3 місяці швидше звільнилася і я таки з нею зустрівся. Не приписують ніде. В сільгосптехніку поступив, пішов на роботу. Пішов спочатку учеником-токарем, гайки точив і т.д. То було страшне тяжко вижити.
Я писав спеціально таку заяву, шо я відмовляюся від жінки, від дітей, від Львова, щоб їй дали тоді ключі. Я 37 літ в Пустомитах був прописаний. В 2003 – му році я щойно приписався, Степана Бандери вулиця, до сина, бо дружина в 95-му відійшла у вічність.