Олена Рибалко

Я народжена у Вінницькій області, Немирівський район, село Мухівці у 1917 році. Як началась війна, то я була на третьому курсі в інституті медичному. Чоловік воював 5 років, розподіл був або в Західну, або в армію, він написав в Західну.

В лікарні я була головним лікарем, до неї кілометр-два було, мені казали: “Як ти не боїшся ночью ходити? Та ночью бандерівці ходять!”, я кажу: “А я би хтіла їх побачити, я ніколи не бачила, шо то за бандерівці?”.
Я сиджу в кабінеті за столом, відкриваються двері, заходять такі красиві хлопці в сірих шапках і кажуть мені: “От ви не знали, казали, шо не бачили бандерівців. Ми бандерівці, прийшли до вас”. Кажу: “А шо ви хочете?”, – “Нам треба вати і бинтів”.

До мене приїхала з Вінниці подруга, яка не могла ніде влаштуватись працювати. Сидимо ми ввечері, вдруг стук у двері: “Зараз збирайтеся, треба зробити операцію. З лісу прийшов, палець весь роздутий, сильні болі і температура дуже висока була і рука вся була червона. Я зробила і Слава Богу все було добре”.

Я як мала їхати до Вінниці, то мені завжди давали повно листівок, я по дорозі через вікно викидала, а люди піймали і читали. В 46-му році вивозили всіх в Сибір. Я багатьом спасла життя. Я давала справки, при тому мене визивало КГБ кулаком об стіл: “Шо ти пишеш?”, а я йому кажу: “Така справа, інфаркт може бути”, він до мене: “Ти їх захищаєш”. Я кажу: “Нє, от пожалуста йдіть провіряйте”. А з тими людьми я договорилася як вони мають шо казати в случаї як прийде хто провіряти з медиків.

Нас дуже провіряли, я наприклад шось сказала, а в мене була медсестра, яка помагала в роботі, то вона прийшла і каже: “Олена Кирилівна, шо ви таке говорите?”, я кажу “А шо?”, – “Не говоріть, бо то буде біда”
Я не знаю як мене Бог, я мала охоронця, який мені зберіг, бо я могла так попасти.