Наум Бакович

Не все у цьому житті залежить лише від волі людини, але людина може суттєво вплинути на свій життєвий шлях, якщо вона не буде опускати руки, а до останніх сил боротися за своє щастя та щастя своїх близьких. У цьому переконаний Наум Йосипович Бакович, який народився 1926 р. у с. Біле (нині Перемишлянського району Львівської області).

Його батько наприкінці 1920-х років поїхав до Франції на будівництво вугільної шахти, щоб заробити гроші для сім’ї. Проте через кілька місяців у рідне село прийшла жахлива звістка про трагічну загибель батька на шахті, що у ті часи траплялось нерідко. Наум Йосипович його навіть не пам’ятає. У зв’язку з цим він залишився єдиною дитиною в сім’ї, мати виховувала його сама так і не вийшовши вдруге заміж.

 

У 1934 р. Наум пішов до школи. Як він пригадує: «Вчився непогано, але хвалитися нема чим. Польські пани не дбали про сільських дітей, про їх навчання, а такого слова як українці не було взагалі. Ми називалися русинами, або кабанами. Пригадую, що у школі українська читанка була одна від третього до пятого класу, і то не всі могли її придбати».

З початком німецько-радянської війни школа перетворилася на казарму німецьких військовиків. У 1942 р. через пізній прихід весни його рідне село зазнало голоду: «В cорок другім році був голод, бо була дуже пізна весна. А весна як пізна, то врожаю не буде… То ше добре, шо таке сталося, шо вся молодь виїхала в сорок перших, в сорок других роках. В сорок другім році всьо виїхало до Німеччини, бо були би пухли з голоду. І багато людий в нашому селі повмирали з голоду».

Під масовий вивіз людей на роботу до Німеччини потрапила і його мати Текля. Наум залишився сам, без жодної підтримки і допомоги. «На мене лягла вся мамина щоденна праця, я мав піклуватися про все живе, що було вдома і годувати себе, щоб вижити і не пропасти».

Складними були і перші післявоєнні роки, проте згодом у його житті промайнули промінчики світла, які дали йому надію, що все ще може змінитися на краще. У 1948 р. він одружився з дівчиною, яка мала подібну до його долю (у чотирнадцять років вона залишилася круглою сиротою і її виховувала бездітна сім’я).

Проте їхнє сімейне щастя тривало недовго. В 1950 р. його арештують за приналежність до УПА, а також за «заборонену» літературу. Наума посадили в машину і повезли в райцентр до Перемишлян. Цю жахливу картину він змальовує так: «Ми під’їхали до будинку, де вже чекав «людожер». Будинок був дуже старий. Низеньке віконце не вище одного метра від землі, але металеві грати густо переплетені так, що виглядало наче справжня в’язниця». В кімнаті, куди доправили чоловіка на нього вже очікував чоловік кавказького походження: «Він довго розглядав мої папери, тоді зняв окуляри і страшним поглядом подивився на мене. Підійшов до мене, обійшов довкола мене і знову сів за стіл. Взяв у руки аркуш білого паперу і сував ним по столі».

Після довгих розпитувань і безпідставних звинувачень слідчий застосовував інші методи: «Лупцював мене, кидав на підлогу, копав ногами куди хотів – у груди, в обличчя, в плечі, і хотів вдарити там, де найбільше болить. Кров обливала моє обличчя, витікала з рота і з носа. Він не давав мені ані плакати, ані кричати і просити Господа Бога про поміч. Він був звір, що нападав на мене, як хижак на здобич, рвав на мені одяг, тіло, волосся і кричав шось по-своєму, як дикун, аж виходив піт на його обличчя». Катували його так 7 днів, просидівши ще 4 дні його відвозять до залізничної станції і поміщають у поїзд: «Я опинився у так званому спецвагоні, де було більше 10 чоловік і всі в залізничних клітках поодинці». Доправили його до Дніпропетровська у в’язницю, де він пробув декілька днів, а згодом перевезли до Львова.

З таким режимом він перебував там до 2 лютого 1952 року, коли йому зачитали вирок – позбавлення волі терміном на 10 років і 3 роки позбавлення громадянських прав.

Невдовзі його відправляють на Сибір: в Хабаровський край, селище Ваніно: «24 березня нас завантажили в товарний поїзд, що був спеціально підготовлений для в’язнів. В кожному вагоні – маса народу. В тісноті, стоячи, лежачи, як худоба, тільки що не прив’язана. Поїзд, що налічував 32 вагони, виїхав зі Львова серед темної ночі. З них 11 вагонів наповнювали лише жінки. Кожен вагон мав по дві будки для охоронців і був обмотаний колючим дротом, а всі віконця забиті козирками».

Про перебуванні в таборі пан Наум згадує таке: «Здавалося, що тут позбиралися люди з усього світу, а на волі мало хто залишився. Зібралися люди з усіх республік Радянського Союзу, з усієї Європи, з усього Кавказу, з усієї України, особливо з Галичини і всіх нас, що перебували в руках кагебістів, кусали і пили нашу кров совєцкі воші».

Проте вже в 1953 р. після смерті Сталіна Наум потрапив під амністію, але на волю йому вдалося вийти лише у 1955 році. Після звільнення він повернувся додому, де на нього очікували дружина і двоє діточок.

Довелось знову адаптовуватися до нових умов, позаяк повернувся він хоча й у своє рідне село, але воно уже жило за зовсім іншими нормами – законами «колгоспного раю»… Але пан Наум з гідністю пройшов всі ці випробування та до глибокої старості залишився таким простим, чуйним, дуже комунікабельним чоловіком, у серці якого постійно пломеніє любов до своєї неньки-України, а ту любов, яку йому не встигли дати його батьки, він сповна старався віддати своїм власним дітям.

Марія Гілевич