Марія Гаврилів

Повстанці прийшли і питаються мої мами і тата, чи ви відпускаєте свою дочку до нас в УПА, вона буде на вишколі. А мама сказала, як Бог велів, так нехай станеться його воля.
До нас до повстанців прийшов один хлопець молодий і страшно просив: «Хлопці, прийміть мене, я зі східної України». І його повстанці прийняли. Але він був зрадник. Рано приїхали тьма-тьмуща війська і з тими пилами, сокирами і вирубували в Карпатах ліс.

Нас розподілили по районах. Я мала криївку, мала ранені там. Я перебралася, вийшла з ліса, вівці пасли хлопці. Там бідно люди жили, бо то був воєнний час, хліба там не було тільки пекли коржі – картопля і тісто. Назбирали тих коржів, яєчок назбирали і принесли їсти і я так хлопці годувала.

Мій провідник і доктор «Юрко» сказав так: «Ти будеш, хоча ти молода…», – мені було тоді 14 років, – «Но ти будеш районовою».
Я була відважна, я не боялася ніц. Тоді з нашого села повстанці, прийшов провідник і тоді викопали шпитальку. Я мала там 5 ранених, тяжко ранені були.

Мій чоловік служив в армії у Львові і лишився сверхсрочніком і знав, де є зброя. Зі свої колєгом залізли через вікно, вибрали багато пістолетів, заховали ті пістолети, а я ті пістолети час від часу хлопцям давала. І моя сусідка ту справу побачила і їй обіцяли в районі квартиру, якшо вона мене здасть. Як я приїхала ввечер, вона йшла ззаді, людей йшло багато і вона побачила під який номер я йду. І хтось дзвоне-дзвоне, я кажу: «Петруню, моя душа відчуває шо то по мене!».

І мене арештують. Під форточкою мені зачитали вирок – строгих Мордовських СССР. Мені не можна було писати, тільки два листи в рік і одержувати тільки два листи. То я одну сторінку писала до мами, а другу сторінку до Петра.

Одним словом життя моє було дуже важке, но я ніколи не плакала, ніколи. За то мені Бог дав добрі діти і мені тепер добре.