Катерина Гучко

Покоління народжене у 1920-1930-х роках – це свідки страшних лихоліть війни, голодних та бідних часів, масових вбивств та загибелі людей. На своєму шляху їм часто траплялися і злидні, і холод, і страждання. Велику кількість українців вивозили у віддалені райони Радянського Союзу та на примусові роботи до Німеччини, багато патріотів загинуло мученицькою смертю, здобуваючи волю Батьківщини. Сила духу і героїзм цих людей завжди викликає повагу.

В захопленні залишаєшся після спілкування з Катериною Гучко, мешканкою Ходорова, але уродженкою с. Трушевичі на Старосамбірщині. Народилася у 1931 р. в родині Степана та Анастасії Січків. «Було нас шестеро дітей, тато і мама, восьмеро, разом восьмеро. Особисто я народилася не вдома, а на полі. Їхали тато з мамою, везли кукурудзу й квасолю і дуже чекали на роди. І на полі сталися схватки. І народилася на возі дочка Марійка. Обернули воза і їдуть, в подолку везуть дитину. По дорозі забрали повитуху, щоб обробила пупок і приїхали до хати. А в хаті вже щасливі, що є дочка, бо було чотири сини-футболісти і будучі бандерівці, росли визволяти Україну від катів нещасних… Каже моя повитуха Настя: «Вже маєш дочку, маєш то, що ти хотіла». А тут за пару хвилин схватки і вона каже: «Та ти іще будеш родити, в тебе ще роди незакінчені». А вона: «Та як, та вжем вродила?». Лізу я, вилізаю я на світ божий і відразу кажу: «Тату, мамо, футбольної команди половина є, більше не треба…».

Сім’я Січки. Сидять зліва направо: Анастасія та Степан. Стоять: Марія та Катерина, м. Єманжелінськ, Челябінська обл., РРФСР, 1948 р.

Сім’я дівчинки дуже інтелігентна – батько замолоду був січовим стрільцем, а згодом солтисом села, мама належала до Союзу українок. У такій люблячій і великій сім’ї Катерина росла веселою, енергійною та до всього цікавою. Згодом усі її брати брали участь у русі Опору. У 13 років дівчина і сама приєднується до підпілля, виконуючи завдання зв’язкової. Катерина отримала псевдо «Зоря» та під її опікою перебувало 6 криївок. «Два брати пішли (в партизанку, – авт.) Ярослав і Йосип… Захотіла помагати їм, нести треба було одяг, просушити черевики, як порвалися, треба було занести до шевця і направити. Як відсиріли гранати, треба було забрати додому і посушити…».

Через активну діяльність родини Січків, ними зацікавилася радянська влада. Батька арештували та забрали до тюрми в м. Добромиль, а в 1946 р. енкаведисти прийшли і за дівчиною. «В 46-му році мені виповнилося 15 років. Тата мого випустили з тюрми з Добромиля, та й ми плачемо, бо дуже прийшов побитий, без зубів, в синяках. А він каже, а ти Касю не плач. Тебе приїдуть і заберуть, бо тебе там здали наші «добрі люди», написали анонімку і анонімка пішла в КГБ. Приїхали за мною і мене забрали. Завезли мене, насамперід мені дали чоколяду і гроші, всьо що знаєш, всьо розказуй. А я кажу: «Я нічого не знаю і нічого вам не розкажу, хто вам дав таку інформацію, нехай він вам розказує, а я вам не розкажу». Так що мене катували 8 днів і 8 ночей, то була тяжка катівня. Треба було злізти по драбині у воду, криниця була з водою. І там треба було цілий день стоять у воді. А на ніч брали на допити, били, катували. До стіни головою товкли, пальці в дверях припирали, щоб я призналася. А я на своїм стояла, то що мені тато сказав: «Плач, пищи, кричи, тільки не признайся. Бо ти, як одно слово ляпнеш, то що їм треба, то мусиш поїхати по тих лісах і показати криївку, а як ні, то ще тебе завезуть до Дрогобича, а там вбивають, ще й вапном заливають… І так, що я не призналася, стояла на своєму і не призналася. І так, що кінець кінцем мене випускають».

У 1947 р. хату пані Катерини оточили енкаведисти та змусили сім’ю збиратися на заслання. Дівчину з батьками та сестрою товарними вагонами відправили до міста Єманжелінськ Челябінської області. Дорога була довгою і важкою. Пані Катерина пригадує, що з ними у вагоні їхала молода жінка з чотирма дітьми, найменша дитина була ще немовлям і вона постійно тримала її біля грудей. На пероні під час зупинки, не витримавши знущань, жінка крикнула на конвоїра. Той сказав їй повертатися до вагона, коли вона сіла, енкаведист вистрілив прямо в голову. Її руки опустилися і немовля скотилось на Анастасію Січку, яка сиділа нижче. Цей жахливий випадок зберігся в пам’яті й до сьогодні. Ще Катерина Гучко розповідає: «Їхали ми, поїзд став в лісі одному, тоді заходили і питали: «Є подохлиє?». Є, то відкривали двері і викидали подохлих, дідо якийсь помер, чи якась бабця вмерла, чи дитина якась померла. Ну, діти вимирали майже всі, маленькі діти, мало хто з них доїхав до Сибіру. Всі вмирали в дорозі і викидали так, як жабок з поїзда, кинули за вагон і всьо. Одна бабця, діда забрали, дідо вмер, а бабця плаче. А він каже: «Она нам нужна, тащи старуху», то на моїх очах бабу стягнули з поїзда, дали по голові прикладом і баба залишилася з дідом разом…».

Приїхавши у Сибір, людей поселили в холодні бараки. Спочатку Катерина працювала на підсобному господарстві, а згодом в шахті. Умови були важкими, не було чого їсти і пити. Кожного дня дівчина брала два відра і йшла по воду до найближчої криниці, яка була за півтора кілометра. Одного разу набравши повні відра води, пані Катерина заледве несла їх до свого житла. Її перестріли двоє наглядачів. Щоб познущатися з дівчини, один з них кинув до відер цілий кулак лайна. Принижена Катерина вилила воду і знов пішла до криниці, чуючи позаду регіт наглядачів.

Весілля на спецпоселенні. У другому ряді шоста зліва Катерина Січка (в заміжжі Гучко), четверта справа Марія Січка (біля нареченої), м. Єманжелінськ, Челябінська обл., РРФСР, 1950-ті рр.

Звільнили сім’ю Січків у 1950 р., але направили на спецпоселення. В Україну пані Катерина повернулася у 1953 р. Спочатку приїхала у Дрогобич, потім у Стрий і в кінці оселилася в м. Ходорів, де проживає й до сьогодні.

Роксолана Попелюк