Катерина Гаврилів

Катерина Гаврилів народилася 1921 р. у с. Труханів (нині Сколівського р-ну Львівської обл.) у родині Григорія і Ольги Данилівих. За дорученням Крайового Проводу проходила медичні курси та вишкіл із стрільби у селі Сприня, що на Самбірщині. Призначена вишкільницею при Дрогобицькому обласному проводі УЧХ, провадила курси в Лукавиці, Рудниках, Чорному Лісі. З приходом більшовиків опиняється в Карпатах на Сколівщині. Стає повітовою провідницею УЧХ, псевдо «Зелена». Організовує мережу шпиталів, займається постачанням медикаментів. Направлена на хірургічні курси в с. Поручин (Підгаєччина). Певний час переховувалася у Гошівському монастирі.

У 39-му мене принімають в Організацію Українських Націоналістів. Прапор стояв, тризуб, Євангеліє і на тім присягалося вірно служити батьківщині. Коли у Варшаві мене втягнули в Організацію, то я була найщасливіша людина в світі, а по тому, як я з Варшави приїхала, то працювала у Стрийській окрузі при проводі —машиністкою.


1944-й. Німці відступають, бо наступають більшовики. Приходить до мене «Бистра» (Ірина Козак-Савицька — провідниця жіночої мережі ОУН, голова Крайового Українського Червоного Хреста — ред.) з Крайового Проводу та каже, що я буду працювати провідницею на Сколівщині. В кожнім селі була хата, ліжко, медикаменти та медсестра. Ті курси, що я вела, то на тім медпункті. Перш за все, ми обидві з Модестою взялися за то. Тільки більшовики підійшли, як перший бій хлопці наші мали. Через три години, як-то закінчилося — повно хлопців, велика сотня. Заводять мене до хати, а там — піч, а на ній лежить ранений і кричить страшно. Мама падає на коліна, аби я робила операцію. А я собі думаю: «Як я буду робити операцію, якщо звідси ось так куля пройшла?..» А той ранений благає мене, а я ж не можу. Та видно та куля мусіла попасти в нерв, а він такий худесенький. Я почала пробувати його тут і знаходжу ту кулю. Молилася так та вся сотня. Ви, навіть не можете уявити, яке то ехо, яка то святість велика… Всі дивувалися, що я відважилася то зробити.

Хоч у 50-му році я зв’язків з підпіллям не мала, але я крилася. Прийшла до мене одна та й каже: «Знаєте, вас учора мали вбити». Кажу: « Як мали вбити?» Вона: «Штафета прийшла до кущового СБ…» Як вона мені то сказала — пішов мороз по шкірі. Були провокатори. Тоді зважилася на то рішення, бо іншого виходу не мала. Не мала, чого чекати тюрми, аби мене судили. Підпілля, як такого не було. Мусила легалізуватися. Вся родина потерпіла страшне і то все залежало від мене. Я була готова: тюрма чи смерть.

Потім була боротьба з тими партійними організаціями, комуністами, всі казали: «Бандитка». Як більшовики так називали, то ще не так боліло, а як свої… Кажуть, пес свій страшніший, ніж чужий. Бо чужого ще можна пережити, а свій кусає на смерть. Таке й було в мене. Мені було то пережити, як так висохла, думала, що того всього не переживу.