Ірина Шуль

Я, Ірина Б’єнько (Шуль), народилася 1918 року в місті Перемишлі (тепер Підкарпатське воєводство, Польща — ред.). Після закінчення української гімназії поїхала до Львова, вчитися в Академії закордонної торгівлі. Працювала в Ревізійному союзі(українських кооперативів — ред.). Я членом ОУН не була, але контакт через таких людей мала. Почали мені давати бофони, гроші, які друкувала УПА, щоб їх реалізувати.

Прийшов до нас працювати один, який тікав зі Сходу, ніби тікав зі Сходу. І дуже був патріотом. Я дурна йому повірила. Якраз 18 січня 1944 року, на сам другий Святий вечір, прийшли в Ревізійний союз двоє. Шукали в бюрку — нічого не найшли. Тоді додому, до хати. Там знайшли бофони. І тільки намагалися, казали: «Ми вам нічого не зробимо, тільки скажіть, хто вам давав для реалізації». Я їм не сказала.


Значиться, запровадили мене «на Лонцького». Випитують: «Хто вам давав?» Основне — хто давав, як не помагає биття тими палками, то принімають інші заходи. Тяжко згадувати, то найгірше було. Вкінці я не призналася, викликали на коридор і оголосили: «За зв’язок з ОУН-УПА — концентраційний табір Равенсбрюк, найбільший жіночий концтабір»…

Мої діти не знали до 1990-го року, що я і мій чоловік були в УПА. В 1990-му настала Україна, до мене прийшли, то розказали їм. І діти почали плакати: «Чого ти не розказувала, чому?» А я все боялася. Я мала засушений хліб, валянки на всякий випадок, що могла туди поїхати. Того не знали, бо я ніколи не плакала і все весела була. Може, то й мене врятувало в житті, що я так довго живу.