Ганна Годик

«Життя закоротке для щастя, а задовге для терпіння» так можна сказати про життя Ганни Годик, зв’язкової УПА під псевдо «Ліщина». Народилася пані Ганна в тяжкий і непевний час, в 1923 році. Жила родина Годик на території Польщі, але більшість людей в селі були українцями. Батько дівчинки їздив на заробітки до Америки, ще з чотирнадцяти років. Він працював на фермі, пізніше на коксо-хімічній фабриці, пересилав гроші на Батьківщину і сім’я зуміла збудувати хату. Також в Америці Степан Годик вивчив англійську, німецьку та італійську мови. Після повернення на Україну пан Степан воював в австрійській армії, потрапив в полон і вивезений на Сибір.

Не зважаючи на всі удари долі батьки виховували своїх дітей в патріотичному дусі, вчили їх української мови і пісні, ознайомлювали з діяльністю українських організацій, як «Просвіта», до якої належали самі. Саме з дитячих років «живе в моєму серці чиста і свята любов до українського слова», згадувала пані Ганна. Виховуючись в такій атмосфері, маленька Ганя вже визначала себе свідомою українкою, у дівчинки було почуття любові до України та надмірної справедливості. Вона не розуміла, чому до знедоленого українського народу так відносяться, чому знищують цей дух, цю жертовну любов молоді… Значно пізніше, на схилі років пані Ганна писатиме: «Поляки нас називали бидлом, росіяни стали звати хохлами. А хто такі хохли? Ми не знали такої нації. При німцях нас зовсім за людей не рахували, а за якусь худобу. Тому нам молодим випало на долю довести, що ми українці – нація, а не хохли, не бидло, не худоба. Ніхто нас не вчив, самі умови життя збудили в нас гордість душі, що ми люди і ми маємо відстояти свою людську гідність. Так що дуже помиляються ті, що бандерівців називають націоналістами. Просто люди, в своїй більшості молодь, палко любила свою замучену країну, свою Батьківщину і вирішила довести, що її діти ще живуть любов’ю до своєї неньки. Ми хотіли вільно жити в своїх домівках і бути в них господарями. Хотіли жити, як живуть інші народи. Нам дуже важко що серед нас так багато зрадників, що нашим іменем тепер користуються націоналісти, які не мають ніякого відношення до подій тих років ».

З початком війни юна Ганна і решта молоді були змушені копати окопи, спати доводилося на соломі. У дівчини почалися проблеми зі здоров’ям, проте там нікому не було до цього діла. Не зважаючи на всі труднощі вона не відступалася від своїх цінностей, від рідних традицій, від своєї культури. В цей час пані Ганна грає головну роль в виставі «Циганська красуня», пізніше «Одруження» Гоголя, здобуває перше місце на конкурсі самодіяльності та виграє поїздку до Києва, але з’їздити до міста своєї мрії дівчині так і не вдалося. Прийшов 1941 р. і став переломним у житті пані Ганни, обурена несправедливим ставленням до українського народу, вона визначилася з тим що їй робити далі і пішла в підпілля: «… я пішла в підпілля, щоб друкувати на машинці звіти. Я жила під псевдонімом «Ліщина». Ніхто з моїх рідних про це не знав, бо я не хотіла, щоб вони за мене відповідали. Я хотіла замінити батькові сина. А всі кращі сини України зібралися тоді разом. Там були студенти Київського і Львівського інститутів, вся молодь яка мала мужність і палке серце, яка хотіла бачити Україну вільною від всіх окупантів…».

Рідні дівчини не знали де Ганна і що з нею, але вірили, що вона жива. Навіть коли всі зневірилися, мати молодої партизанки говорила: «Я молюся за живу. Бог любить мене і Він не забере в мене мою дитину». Перебуваючи в підпіллі Ганна Годик зустріла своє перше кохання, хлопця Романа з яким їх колись розлучила доля. Але бути разом їм не судилося, невдовзі Роман загинув в Польщі. Пізніше пані Ганна писатиме: «Деколи серце розривається від болю, але думати про кохання не було часу. Такого щастя, як кохання, ми не мали права собі дозволяти, хоча нам всім тоді було від 16 до 30».

У 1946 р. родину дівчини переселили з Польщі до села Михайлевичі, що на Самбірщині. Те переселення було настільки болючим, що матір дівчини цілувала рідну землю. Навіть через багато років, будучи в 90-літньому віці Степан Годик, сходячи з розуму від туги за домівкою кожного дня йшов додому.

Пані Ганна була, здавалося б так близько до своїх батьків і в свою чергу так далеко. Вона жила і була в партизанці в селі Кульчиці Самбірського району. Саме тут її заарештували. Коли дівчину вивели з будинку НКВД і садили в машину, щоб відвезти до тюрми, батько бачив свою доньку, проте не міг не те щоб підійти, а навіть признатися, що вони знають одне одного. Ганна ж в цей час молилася, щоб батько не видав себе, адже його б відразу заарештували.

Перебування в Дрогобицькій тюрмі було одним з найстрашніших випробувань для пані Ганни. Тут витримуючи нелюдські тортури, побиття, холод, голод, дівчина хотіла тільки померти, але й там були хороші люди, які врятували її. Потім був суд і важкий присуд – 15 років каторги у Воркуті. Але тішило дівчину те, що вона витримала, витримала ті страшні знущання і не видала нікого. Але чекали її не легкі випробовування. Життя в Воркуті було тяжким – бараки замість дому, тяжка робота на шахті, де необхідно було тягнути вагонетки наповнені вугіллям, пізніше робота на вугільному складі, де дівчина травмувала ногу. Але не зважаючи ні на що, вона вистояла.

Тут у Воркуті, дівчина познайомилася з Артемом Донцовим, який врятував її від насильства засуджених чоловіків. Він навіть не знав Ганни, але захистився за неї, за що сам був покараний. Невдовзі між Артемом та Ганною спалахнули почуття: «… він освідчився мені в коханні. Артем був дуже гарний і я його теж покохала. Таке життя важке, голод, холод, тут ще й кохання. Я написала про це мамі і татові. Вони прислали мені медальки, а на них своє благословення». Невдовзі в них народилася двійня – Оля і Женя. Артем не міг натішитися з цього і вірив, що вони будуть разом вічно, але не так сталося. Дітям можна було перебувати з батьками в ув’язненні тільки до двох років, тому по них приїхала мама пані Ганни і забрала їх до України. Невдовзі Артем вийшов на волю. Пані Ганна згадує: «Я сказала йому, щоб жив своїм життям, бо немає ніякого сенсу просидіти 10 років у тюрмі, а потім ще чекати 10 років на мене». Але він не забув Ганни, вийшовши на волю, він забрав дітей н Луганщину, звідки був родом і чекав на кохану. Пані Ганну звільнили в 1955 р. і вона приїхала на Донеччину, до своєї сім’ї. У 1957 р. в них народився син, якого назвали Романом. Вже в поважному віці, оглядаючись на все пережите пані Ганна казала: «Доля не обминула мене і радісними днями. Але минуле все ще болить, як ніколи незаживаюча рана. Скільки їх покалічених і знищених? Моє життя не є винятком, бо така доля спіткала мільйони людей. І ми не повинні забувати про це , щоб ніколи такого не було на землі».

Роксолана Попелюк