А що було б, якби Василь Вишиваний не загинув у Лук’янівській в’язниці, а втік, оселився у Львові, одружився і дожив до 90-річчя? Так, як у романі “Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма”, де він – затятий прихильник української справи, готовий заради України на найбільші жертви – водночас постає схильним до істерик авантюристом. Авторка цієї книжки Наталка Сняданко розповіла про неготовність українців пізнати приватне життя відомих історичних постатей і чому вже не цікаві історії, позбавлені усього людського

Після прочитання “Охайних прописів” у мене склалося враження, ніби йду на зустріч із родичкою Вільгельма Габсбурга. У вашому тексті так багато  деталей із його біографії, звідки Ви це черпали?

– Для мене було важливо створити художню фікцію, але, крім того, я також хотіла, щоб залишився просвітницький момент. Усі деталі, які стосуються біографії чи подій, є історично вивіреними, наскільки це мені вдалося.

Листи в романі – документальні. Є добірка, яку зібрали українські дослідники Юрій Терещенко та Тетяна Осташко, – це листування між Василем Вишиваним і середовищем тодішніх українських діячів. Збірка – невеличка, але адресатів – багато. У частині, де йдеться про дитинство Віллі, – реальні спогади його англійської гувернантки. Мені дуже пощастило знайти її мемуари 1905 року. Однак, з іншого боку, не знаю, наскільки це правда. З історичним матеріалом взагалі важко працювати, бо постійно боїшся помилитись із якоюсь дрібною деталлю. Також є автобіографія Вільгельма, хоча це радше маленький заповіт. Коли він працював в уряді Симона Петлюри, одним із міністрів був Іван Огієнко. І от вони вирішили, що там разом працює настільки багато видатних особистостей, що це треба зафіксувати. Іван Огієнко записував їхні автобіографії.

Фундаментальне дослідження про Василя Вишиваного написав і Тімоті Снайдер. Він один із небагатьох західних фахівців, який досліджує нашу історію на такому рівні, до якого нам ще далеко. Дослідженням Тімоті Снайдера пасувало б мати більший розголос в Україні. Я прочитала його блискучу книжку вкотре і подумала, було б класно, якби існував фільм, серіал, роман, що завгодно про Вільгельма Габсбурга. Через деякий час до мене звернувся австрійський режисер, який знімав документальний фільм про Василя Вишиваного. Я перекладала опис того, що він збирається робити, це був десь 2015 рік. Подумала, ну це справді ж якось соромно, що ніхто нічого в Україні досі про Василя Вишиваного не зробив.

І чому ж Вільгельм Габсбург заслужив стати героєм роману?

– Це той випадок, коли матеріал настільки яскравий, що переростає тебе. Те, що з ним відбувалося і як він реагував на певні життєві ситуації – вже готовий роман. Його емоційність, розшарпаність і розхристаність між світами й ментальностями дуже мені імпонують. Хотілось мати такого персонажа, який дав би змогу працювати з історичним матеріалом не як з чимось святим і недоторканим, а як з чимось живим.

Мені імпонує його концепція – вибрати собі ідентичність. Це дуже сучасно. Вибрати світ, у якому живеш, вибрати ідеали, вибрати те, у що віриш, а не тому, що тобі це вигідно чи так сказали батьки, а тому, що тобі це близьке.

От у нього так і сталося. Дитяче романтичне захоплення горами Гуцульщини та гуцулами, не змінилося з часом, а стало тим, за що він був готовий іти на великі жертви.

Та попри це, звичайно, він – трагічна постать. У нас узагалі нема нетрагічних постатей. Наша історія має такий шаблон: або героїзм, або зрада. І література теж цим грішить. Але в житті так не буває.

“Він посилав своїх офіцерів учителювати у школах, аби ще ліпше налагодити взаєморозуміння з місцевим населенням. Усі газети писали про українського Габсбурга, що він співчував усім покривдженим, захищав селян від реквізицій і допомагав партизанам чинити спротив власному війську. А в європейських часописах навіть з’явилися статті про те, що Скоропадський начебто зрікся гетьманства на користь Вільгельма”.

У романі Ви описуєте, як Василь Вишиваний любив співати перед сном “Ще не вмерла Україна”, займався просвітництвом серед селян, влаштовуючи театр і, відправляючи офіцерів до учнів у школи, захищав українських солдатів перед армійським керівництвом. Видається, він був ідеальним, щоб очолити Україну наприкінці 1910-х. Але чому цього не сталося?

– Він мав такий пасіонарний запал – “Створімо державу” – у той момент, коли це було реально. Василь Вишиваний справді був ідеальною постаттю, яку сприйняли б, яку б слухались, бо він мав авторитет. За ним стояли дуже впливові люди – митрополит Андрей Шептицький, усі українські монархісти. Доки існувала Австро-Угорщина, його підтримував його кузен Карл І, останній імператор Австро-Угорщини.

Але, мені здається, що він сам як політик не був готовий очолити Україну. Стати намісником Галичини у складі Австро-Угорщини – можливо. Уся його діяльність, як ви кажете, – ідеальна – це діяльність освіченого монарха в державі, в якій усе добре. Він розуміє, що треба розвивати культуру, освіту, так як його вчили. Батько готував його до думки, що імперія неминуче розпадеться і залишиться окрема Польща, окрема Угорщина. Тільки ж він і у страшному сні не думав, що для Вільгельма це буде Україна. І що Україна буде у Львові, але це вже інша річ.

“Соціялістом прозвали мене не тому, що я ширив соціялізм, а тільки тому, що я старався, щоб кождий мій козак мав українську синьо-жовту відзнаку, а се тоді вважалося в Австрії зрадою, бо всіх українців числили за русофілів. Моя сотня, зложена тільки з українців, безумовно, мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо кождого українця уважали політично підозрілим. Між собою жили у згоді. Старшини в сотні були самі німці, був оден поляк, але я усунув його. Страх українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то й вони можуть це сміло робити”.

І Ви вирішили вигадати продовження його життя саме у Львові …

– Мені від початку не хотілося писати біографічного роману про Василя Вишиваного, і він, на мою думку, таким і не є. Мені хотілося створити роман про Львів, у якому будуть органічно поєднані і австрійська, і польська, і українська, і радянська складові. І щоб це можна було показати в біографії однієї людини.

Василь Вишиваний насправді мав дуже мало спільного зі Львовом. Це не було його місто, але це мало бути місто, у якому він міг очолити Українську державу, якби це сталося. І це дуже романна літературна ситуація, тому мені здавалося, що так можна і навіть треба. Як людина, яка мала такі можливості, жила в радянському безчассі.

Ви пишете, що Вільгельм був схильний до істерик, мав постійну потребу в чиїйсь любові, у першості й інакшості. Може, тому він захопився української справою – на знак протесту проти поглядів більшості своїх родичів?

– У жодному з фрагментів його біографії, навіть тоді, коли він уже втратив свої політичні надії і залишався лише постаттю, яка могла когось із кимось познайомити, – ніколи не відчувалося його меркантильного зацікавлення в українській справі. Це завжди було щире захоплення, а не “що я з цього буду мати”. І ця його риса теж страшенно симпатична, особливо нетипова для вихідців з його аристократичного кола.

Він справді був дуже емоційною людиною, що на той час вважалось радше жіночою рисою, а не чоловічою, через що, думаю, його і не сприймали як серйозного політика.

Вільгельм мав синдром вічного молодшого сина, який хоче, щоб його любили. Зрештою, це випливає із його сімейної ситуації – він шоста дитина, яка рано розчарувала своїх батьків. Потім батько його взагалі відрікся і з ним не контактував. Стереотип “лузера”, який нав’язала родина, з якого йому так і не вдалося вийти.

Я не сказала б, що він є сильна чи успішна постать, з якої хочеться зробити бронзовий пам’ятник на коні. І слава Богу.

Та чи готове наше суспільство сприймати  приватне життя історичних героїв?

– А звідки ми про нього дізнаємось, якщо вчимо вихолощені біографії діячів. Хочеться історії людей, а не пам’ятників. Це радянський підхід до історіографії, який у нас продовжується, оскільки з радянської матриці виросли всі, хто сьогодні створює підручники.

Чому? Перерваність у культурі, радянська закритість, більшість наших гуманітаріїв не володіє іноземними мовами, не їздить за кордон працювати з тамтешніми джерелами. Усе вариться у своєму сокові і зрозуміло, що моральні стандарти з ХІХ століття у нас досі актуальні, ба більше – нас переслідують.

Мене завжди тішить, коли маю зустріч з читачами десь у провінції, і мене з осудом в голосі питають: “Як же так? Наталю, як ви могли?”. Їм не подобається, що Василь Вишиваний у моєму романі має нетрадиційну сексуальну орієнтацію. Однак є достатньо спогадів, які це підтверджують. Є публікації українця Романа Новосада, який був його близьким другом. Він, як багато українських студентів, навчався у Відні, де його застала війна, там він познайомився з Василем Вишиваним.

Взагалі першим це розкопав Тімоті Снайдер. У своїй книзі він покликається на документи, які засвідчують орієнтацією Вільгельма. Якби таку книгу, яку написав про Василя Вишиваного Тімоті Снайдер, створив якийсь український історик, його б закидали камінням. Але Тімоті Снайдер все ж таки авторитет міжнародного рівня і з ним важко сперечатись.

Але рано чи пізно це зміниться. Ще недавно тривала суперечка, чи можна вживати у літературних творах нецензурну лексику. Минулося.

Це доволі тривалий процес: від повного табу, коли скандал – це єдине, що цікавить, і до моменту, коли можна говорити про все. Ми наразі підійшли до фази скандальності. Але поступово втрачаємо до скандалів чутливість. Скоро вже і Шевченка чи Франка можна буде малювати як завгодно.

Приємно знати, що в нас були такі постаті, як Василь Вишиваний. Бо, як правило, в історії зберігаються сильні, позбавлені усього людського беземоційні “вікінги”, які сміливо йдуть до своєї мети й переступають через все, що потрібно. Це набридло. Хочеться історії, яка написана з побутового, емоційного кута зору.

Читайте ще

Вирватись із “трикутника смерті”
Вирватись із “трикутника смерті”
ДНК полковника Євгена Коновальця
ДНК полковника Євгена Коновальця
Заза Буадзе: “Називаю себе українським режисером і вважаю себе  частиною цієї політичної нації”
Заза Буадзе: “Називаю себе українським режисером і вважаю себе частиною цієї політичної нації”
Тарас Химич:  "Глядачам байдуже, чи мали ви кошти, головне – якісний фільм"
Тарас Химич: "Глядачам байдуже, чи мали ви кошти, головне – якісний фільм"