Різдвяні свята – це завжди передчуття дива. Ще з дитинства. Бо в таїні народження Христа є щось глибоко інтимне, невловиме, незриме. Те, що чинить нас людьми, дає змогу відчути свою безсмертну душу у тлінному тілі, наблизитись до незбагненного дива пришестя на нашу землю Божого Сина. І маємо визнати, що колядки, вертеп, Свята вечеря – не головне в цій вселенській події.

Проте ці істини розуміємо лише з роками. Дитячий, юнацький розум реагує радше на ритуал, а не на суть Різдва. А саме різдвяні свята чи не найбагатші на різні звичаї, обряди та театральність.

Ніколи не забуду, як вперше побачив вертеп. У радянському Львові за участь у вертепі чи колядуванні можна було поплатитись роботою чи кар’єрою, а то й “загриміти” до криміналу. Тож різдвяні свята “емігрували” з міста до села – де все ліберальніше, та й син дільничного ходить по сусідахколядувати.

Отже, усією сім’єю ми перебрались до підльвівського села. І на кухні одразу закипіла робота: дзядзьо розтирав макогоном мак у старій почорнілій макітрі, тато лущив горіхи для куті і вдавав, що всіма командує, а мама з бабцею пекли, варили, пражили та смажили в чотири руки – страв, як відомо, має бути дванадцять. Усе робили дуже урочо й майже мовчки.

За вікном швидко стемніло. Того року зима була справжня: снігу навалило під пахи, легкий морозець прилапив кіркою дорогу, чому дуже тішились дітваки, а місяць, наче прожектор, яскраво світив у височіні крізь дивовижний окуляр з марева та світла.

Помолившись, сіли за святочний стіл. Тоненька свічечка в маленькому поливаному збанку, тихо потріскуючи, творила світлове коло, злучаючи всю родину.

Після денного посту борщ із грибними “вушками” наче перетік у шлунок. Натерта часником скоринка рум’яної паляниці, ліниві голубці, вареники з капустою і врешті кутя – як усе це могло поміститись в утробі хирлявого хлопчиська? Відповіді не знаю досі.

Аж ось наспів час колядок. У ті роки збірників-колядників, зрозуміло, не продавали. Я з братом годинами мучив бабцю, щоб вона знайшла вільну хвильку, і ми могли розівчити “Бог предвічний” чи 2Йосип старенький…”. Коли ж усі заколядували разом, щось наче звільнилось з наших душ: десь далеко за горами-долами, снігами-кучугурами були якісь дивні люди, які жили дивним радянським життям: ходили на роботу, де висіли портрети давно мертвих вождів, відвідували школу в піонерських гастуках, співали пісень про “партію Лєніна, сілу народную”… А тут, при столі, співали про щось дуже давнє, але водночас сьогочасне і правдиве. Син Божий народився!

Коли колядка згасла, почулось, що співають у сусідніх хатах. Колядка мандрувала селом, не минаючи жодної хати, жодної оселі, стелилась понад вихололими полями та садками, злітаючи аж до неба.

Аж ось і перші колядники – сусідські хлопчаки, з якими улітку ганяли м’яча на вигоні. Галасуючи та викрикуючи, майже продекламували “Нову радість”. Тоді наперед вийшов маленький Юрко, що завше мав засмарканого носа і, як годиться, заявив, що він “маленький хлопчик, який виліз на стовпчик, на скрипочці грає, Христос ся рождає!”. Мама всипала в липку від цукерок долоньку наготовані дрібні гроші та почастувала солодощами.

Не встигли колядники вийти з хати, як на порозі виросли… тріє царі у визолочених коронах і з великими білими костурами. Гості запитали, чи можна відвідати господу, двері відчинились, і до хати увірвалися рогатий та хвостатий Чорт у вивернутому кожусі та бородатий Жид. Вони здійняли страшний рейвах – бігали кімнатами, нишпорили під столом і в закутках, вимагаючи грошей і частування.

Втім це були “квіточки”. Коли світлицю заповнив увесь вертеп, я побачив Смерть у савані з косою, і моє маленьке серце провалилось кудись аж у пивницю… Тож історію про злого Ірода та народини малого Ісусика я слухав із роззявленим ротом. Це вам не Оперний театр із ложами та буфетом – це правдиве життя! Здавалось, що ця історія відбувалась не в далекому Вифлеємі, а тут, у цьому селі. Оце щойно.

Потім ми з братом приєднались до ватаги колядників і теж співали в галасливому хорі бахурів. Смерть та Чортяка, ще ганялись за нами, але ми були вже свої і ці ігри сприймали зі сміхом та радістю.          

Подібну радість від вертепного дійства я пережив наприкінці вісімдесятих, коли вже “все можна було” і Львів на Різдво перетворився на справжній Вифлеєм – стільки на вулицях було переберій та справжніх “парадів” вертепів.

На жаль, нині вже не так часто побачиш на вулицях міста вертеп. Натомість побільшало п’яних підлітків. Але є надія, що таїна Різдва, вічна історія, про яку розповідають учасники вертепів по всій Україні, ніколи не полишить нашої землі. Бо доки житиме Різдво в наших серцях, доти житимемо й ми…

Читайте ще

Чому ми святкуємо Різдво не як усі?
Чому ми святкуємо Різдво не як усі?
Магія Різдва
Магія Різдва
Чекаючи свого Різдва
Чекаючи свого Різдва
Різдво на Україні
Різдво на Україні