Микола Посівнич: «У 30-х роках за націоналістичну діяльність було засуджено понад 20 тисяч українців»

Кандидат історичних наук Микола Посівнич про те, за що насправді боролися українські націоналісти та навіщо вони застосовували методи індивідуального терору.

Революційне підпілля. Політика УВО-ОУН

Після поразки національно-визвольних змагань перед колишніми очільниками армій УНР та УГА постало питання, що ж робити далі. Чимало інтернованих опинилося в Польщі та на еміграції у Чехословаччині, де за сприяння Томаша Масарика була утворена численна українська громада. Відтак, у 1920 році колишні вояки приймають рішення про створення Військової Організації, згодом більш відомої, як Українська військова організація. Основна мета якої – зберегти офіцерські кадри, щоби в будь-який момент можна було відновити власну армію. Оскільки ще не було відомо, як складатиметься світова кон’юнктура.
Та внаслідок підписання Ризького мирного договору між польським та радянським урядами Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся дісталося Польщі, а Східна Волинь – радянській Росії. Встановлювалися тоталітарні режими, як і в Румунії, так і в Польщі, а в Радянському Союзі панувала карально-репресивна системна машина, завдяки якій до середини 20-х років були ліквідовані всі підпільні осередки. Зважаючи на це, УВО не хотіла визнавати поразки у війн з Польщею і вирішила продовжувати підпільну боротьбу за державність. Формально військові підпорядковувалися і Євгену Петрушевичу, і Симону Петлюрі, оскільки між галичанами та наддніпрянцями були певні суперечності, то було прийнято вважати, що ці дві непересічні особистості зможуть об’єднати їх.

Згодом, коли до керма УВО прийшов Євген Коновалець, то він почав розробляти ідеологічну платформу і залучив до цієї роботи публіциста та редактора Дмитра Донцова, який видавав «Літературно-науковий вістник» за сприяння і кошти полковника Коновальця. Сам командант УВО робив ставку на молоде покоління, що виховувалася в Пласті й не брало участі в українсько-польській війні. Серед побратимів Коновальця, які мали виховувати молодь був полковник Іван Чмола та Роман Дашкевич. Більшість колишніх офіцерів та старшин стали педагогами й викладали в українських гімназіях. Так Олена Степанівна навчала дівчат. За спогадами вона завжди носила військові чоботи і виховала ціле покоління дівчат, які згодом були досить активними не лише в ОУН, а й в УПА. За спогадами сотенного Михайла Кривоноса, будучи вчителями вони виховували молодь на своєму прикладі. І таких людей було досить багато.
Велика мета УВО – об’єднання України. Коли у середині 20-х років постала гостра потреба у політичній програмі, що нам робити, як діяти, в яких умовах працювати, то виникла Організація українських націоналістів. УВО було тією силою, яка виступала проти польської окупаційної системи і являло собою авангард боротьби, але її підпирали новостворені молодіжні націоналістичні групи і потрібно було виробити чи створити з цього середовища людей одну організацію, яка могла би представляти на політичному рівні український націоналістичний рух і діяти від його імені.

Завданням УВО-ОУН було здійснити національну революцію у загальнонаціональних масштабах. Взагалі ОУН спочатку планувалася як легальна організація, яка мала брати участь у виборах, а УВО мало бути у підпіллі. Однак концепція змінилася.

Лідери, ідеологи, натхненники

Найбільшим натхненником і архітектором націоналістичного підпілля був полковник Євген Коновалець, який зібрав ціле середовище колишніх комбатантів, побратимів, які воювали разом з ним в корпусі січових стрільців. Це і Андрій Мельник, і Ярослав Чиж, і Юліан Головінський, і Микола Сціборський, і Омелян Сеник, і Роман Сушко та багато інших.

Пізніше долучилося чимало сотників, офіцерів, старшин з УГА і УНР, рекрутованих в Чехословаччині та Франції. Були створені стрілецькі громади у США, Канаді, які стали спочатку базою для УВО як підпільної організації, а пізніше і для ОУН, яка залучила молоде покоління. Це і Романа Шухевича, Степана Бандеру, Олексу Гасина, які пізніше стали командирами та провідниками ОУН і УПА, які хотіли активно протидіяти польській окупаційній системі. А завдяки дипломатичному хисту полковника Євгена Коновальця впродовж п’яти років об’єднання УВО-ОУН відбулося успішним чином.

Коновалець вважав, що організація має мати чіткі погляди стосовно формування української державної структури чи доктрини розвитку української держави, її конституції та інших моментів, які у 1929 році були написали та підготували найбільші інтелектуали у своїй сфері. Серед яких був і Володимир Мартинець, редактор «Розбудови нації», Юліан Вассиян, Степан Ленкавський, Степан Охримович, Микола Сціборський.

Старі vs. Молоді революціонери

Перший Конгрес українських націоналістів відбувся у Відні 1929-го року. Тоді зібралися найпрогресивніші люди, які могли створити цікаву програму розвитку українського організованого націоналізму. Бо до того була стихійна маса, а не діюча структура. Можна говорити про 300-400 людей, які активно продовжили національно-визвольну боротьбу на нових військово-політичних умовах. Мета ОУН – створити Незалежну Соборну Українську Національну Державу, усунувши всіх окупантів з українських земель.

Коли вже створювалася ОУН, то відбувся поділ між старшим і молодшим поколіннями, тобто між ветеранами національно-визвольної боротьби 1917-20-х років та молоддю, яка пізніше відома як бандерівці, яка ще не нюхала пороху, але відразу працювала у революційних умовах. Молоде покоління вимагало нового чину. Їхнє золоте правило – «хто главує, той працює», тобто не за заслуги минулі, а теперішні. Навіть Євген Коновалець у своїх листах згадував, якщо ми не будемо працювати з молоддю, то рано чи пізно вона поставить нас перед доконаним фактом, що їм не потрібні такі керівники, як ми, які сидять за кордоном і реально не впливають на діяльність. І, справді, керівників, делегованих з еміграції, молодь не сприйняла. Лише на початку 30-х років провідник Юліан Головінський фактично зумів об’єднати УВО-ОУН в одне ціле, але зробивши основну ставку на молодь, тобто на Степана Охримовича, Степана Бандеру, Івана Габрусевича, Степана Ленкавського, Дмитра Грицая та інших. Ці хлопці, у той час ще студенти Львівської політехніки та університету, мали свою візію боротьби, яка вилилася в концепцію перманентної революції, тобто постійної революції, що здійснює натиск на ворожі структури.

Як таких класичних виборів провідників не було, просто визнавали чийсь авторитет. Великий вплив на формування організації мали Олекса Гасин, Дмитро Грицай, Роман Шухевич, Михайло Колодзінський, Зенон Коссак, Ярослав Старух, Ярослав Стецько, Микола Дужий, який був секретарем «Просвіти» і працював у легальному секторі та багато інших. Дмитро Мирон-«Орлик» разом зі Старухом та Ленкавським виробили націоналістичні постулати (Декалог, Прикмети і Правила) без яких не можна було діяти. Також працювали над ідеологією, без якої ОУН успішно не могла функціонувати як організація.

Портрет типового українського націоналіста

Здебільшого – це вихідці зі священичих родин, студенти або учні старших класів гімназій, які хотіли навчатися, але їм не давали такої можливості, ставлячи підніжки. В умовах економічної кризи, безробіття та соціальної і національної дискримінації молоді українці не могли здобути хорошої освіти чи перспективної роботи. У Другій Речі Посполитій для українців, які хотіли чогось досягти, було два варіанти, або асимілюватися, або їхати у пошуках щастя до Америки. Таким чином соціальне невдоволення зростало з року у рік. В цей час у середовищі ОУН визрівала потреба чину.

Перші саботажні акції

Ще УВО на початку 20-х років робило першу саботажну акцію. Це бойкот перепису, виборів до сейму, відбувалися підпали, зрізання телеграфічних стовпів. Був убитий Микола Твердохліб, який хотів стати депутатом польського сейму. Тобто відбулося багато актів, які заангажували до активної революційної діяльності молодь. Оскільки у 1921-23 роках Радою Амбасадорів було прийняте рішення щодо входження України під мандат Польщі з широкими правами автономії. На жаль, польська та чехословацька влада не виконала взятих на себе зобов’язань і внаслідок цього молодь збурилася, адже настала і соціальна, і економічна криза, а також політична дискримінація. Це призвело до загострення почуття національної гідності в молоді.

До того ж через реформу Станіслава Собінського та Владислава Грабського навчання у школах проводилося на польській мові. Насаджувалися думки про те, що українці не мають власної історії, королів, гетьманів, місць поховань (напр. як Вавель). І все це разом стало причиною для акцій саботажу, замахів, підпалів, побиття шиб у польських установах, зняття прапорів, портретів. Запроваджувався свій культ героїв в УВО та ОУН, всі збиралася на вшанування січових стрільців, масове насипання символічних могил на честь борців за волю України. Як казав Степан Бандера, що відбувалася боротьба за душу української дитини. Більшість командирів та провідників ОУН середньої ланки у 1919-24 роках були дітьми, які зі шкільної лави бачили, як вшановували польських королів, маршалка Пілсудського, натомість, як забороняли відзначати шевченківські дні. Таким чином польська шовіністична політика виховала ціле покоління, яке нам відоме, як «бандерівці». Це діти, які вчилися у польських гімназіях і яких потім не брали на роботу, свідомо цькували, називаючи «русінами». Та водночас приклад польських та угорських революціонерів показував, як треба боротися за незалежну державу. Ті ж колишні польські бойовики, які в очах австро-угорського режиму були зрадниками, «бандитами», «терористами» через 15-20 років стали поважними прем’єрами, президентами, міністрами, шанованими в суспільстві людьми. Поляки вчили українців, як потрібно любити свою історію. Так, до слова, у міжвоєнний період був побудований шикарний пантеон орльонтам на Личаківському цвинтарі. Коли ж прийшли совєти, то вони, в першу чергу, його зрівняли з землею, щоби навіть не було про нього згадки.

Тактика терору проти окупантів

За масштабні акції непокори поляки звинувачували всіх українців. Існувало таке поняття, як «колективна відповідальність». У 1934 році польська влада створила концтабір у місті Береза-Картузька для позасудового утримання супротивників тодішнього режиму. І це пояснює, чому ОУН вдавалася до тактики революційного терору проти конкретних осіб, які відповідали за окупаційну політику. В газеті «Сурма» було чітке повідомлення, як і за що ОУН каратиме зрадників українського народу, які вчиняли акти побиття українців і не тільки.

Існувала чітка градація: спочатку попереджували особу, щоби схаменулася, доки не пізно. Далі вели бесіду зі «шкідником», могли побити шиби, аби трохи налякати. Коли ж це не діяло погрожували «побиттям». Та остаточною крапкою була фізична ліквідація.

Серед найвідоміших актів індивідуального терору – замах на маршала Юзефа Пілсудського, президента Польщі Станіслава Войцеховського, також було вбито куратора Львівської шкільної округи – Станіслава Собінського. У 1932-му відбувся атентат на комісара поліції Еміліяна Чеховського, який знущався над українськими політв’язнями та катував їх під час допитів. Після того, як ліквідували Чеховського польська поліція боялася фізично зачіпати ОУН, бо знала, що буде відплата. Також були ліквідовані: радянський консул у Львові Олексій Майлов, міністр внутрішніх справ Броніслав Пєрацький, організатор варварської пацифікації. До речі, спецоперація з Пєрацьким була добре спланованою. Атентат виконав у Варшаві бойовик ОУН – Гриць Мацейко. Готувалися до цього майже рік, уважно стежили за міністром, його розпорядком, звичками. Спершу Григорій хотів використати бомбу, але вона не спрацювала, тоді він витягнув револьвер і вистрілив. Мацейко зумів уникнути переслідування і після виконання завдання щасливо виїхав до Аргентини. Це була чітка пропагандистська акція – ліквідувати ворога та констатувати силу організації. Адже у зв’язку із вбивством міністра внутрішніх справ відбулися масові арешти оунівців. Пізніше на суді Бандера не виправдовувався, а навпаки звинувачував польську владу в окупації, наголошував на тому, за що ж бореться ОУН. І численні публікації, і промови, і Варшавський та Львівський процеси сприяли збільшенню оунівців та популяризації самої структури. Всі цікавилися, хто така ОУН, за що вона бореться та чому молоді люди,студенти, жертвуючи усім, гинуть за ефемерну українську соборну державу від Сяну по Кавказ. Це була активна боротьба без якої у 1942 не постала УПА. Таким чином ОУН була представлена як єдина сила, яка реально бореться за соборну українську державу.

Багато було й «ексів» (скорочення від експропріаційний акт), коли бойовики УВО та ОУН нападали на державні установи Польщі і примусово забирали у них кошти на потреби визвольного підпілля. Найвідоміший такий акт відбувся на головній пошті у Львові. Його вчинила «Летюча Бригада» УВО на чолі з тодішнім Крайовим Комендантом Юліаном Головінським. Бойовики забрали 100 тисяч злотих, завдяки яким надрукували листівки і надали певну допомогу політичним в’язням.

Тоді у радянській Україні на УВО та ОУН писали «липові» кримінальні справи. Тож треба прискіпливо вивчати ті документи і зважати на те, що правда. На мою думку, понад 90 % справ – сфабриковані. Однак є дані, що, дійсно, мали місце розстріли у 20-х роках чільних діячів ОУН та УВО.

Арешти

Узагалі, за різними даними, у 30-х роках за націоналістичну діяльність було засуджено понад 20 тисяч українців. Та вину всього 2 500 осіб було доведено. Багато судових процесів відбувалося на нинішній вулиці Князя Романа, де є сучасний корпус Львівської Політехніки. Більшість оунівців запроторювали у львівські та дрогобицькі «Бригідки», відправляли у Самбір, Перемишль, Березу-Картузьку на Поліссі та інші тюрми. Навіть якщо ти святкував річницю «Просвіти» чи день народження Шевченка, то міг загриміти на декілька років у тюрму за статтею «націоналістична діяльність».

Наслідки боротьби

«Екси» ОУН і УВО чітко демонстрували, що бажаного результату – української соборної держави – досягнуто не буде, але тут не менш важливий тактичний момент – показати свою незгоду, задекларувати свою позицію. Звісно, поляки лише посилювали репресивні заходи, ніяких послаблень не було. Це була спіраль нагнітання, коли жодна сторона не поступалася своїми амбіціями.

Спроба всередині 30-х років нормалізувати українсько-польські стосунки зазнала невдачі. Поляки хотіли зліпити з українців лояльних громадян, які підтримували б польську владу. Були гасла: «купуй українське!», «свій до свого по своє» – це був свого роду економічний націоналізм, щоби бойкотувати польські товари й крамниці. Таким чином «Просвіта», кооперативи творили український світ і всіляко підтримували бойовиків, які сиділи в тюрмі, збирали гроші на адвокатів.