Унів

Uniów

1395p. перша згадка

Область: Львівська

Район: Перемишлянський

Сортування за часом
1939 - 1941

Перші совіти

1 вересня 1939 р. розпочалася Друга світова війна. Згідно з положеннями таємного протоколу про розподіл сфер впливу між Німеччиною та СРСР, який додавався до пакту Молотова-Ріббентропа (23 серпня 1939 р.), Червона армія 17 вересня 1939 р. перейшла Збруч й невдовзі окупувала західноукраїнські землі. Українське суспільство Галичини жваво прореагувало на ці події, позаяк бачило в діях більшовиків шлях до звільнення від польського режиму. 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Народних зборів Західної України, на засіданні яких у Львові 26–28 жовтня 1939 р. проголошено возз’єднання Західної України з УРСР. Попри створення ілюзії легітимності та добровільного підписання цього акту, подальші дії окупаційної влади супроводжувалися примусом та терором.

 

Лукія Лесіцька, 1932 р. н., про “перших совітів”

 

«То треба було знати і треба було видіти як подіяла пропаганда. «Всьо ваше!», «Всьо для вас!», «Вже куркулі насосалися вашої крові!», «Радянська влада поділить всьо!». І почалося вже в трийцять дев’ятім вже восени розкулачування. А в клубі сільському, то була читальня. Приїжджав політрук, грузин, чорний, рябий такий, з віспою на лиці. То я казала: «Мамо, а чого він має таке лиці, ніби на нім чорт горох молотив?» І то не збори називали, а мітинг, і там пропагувалося яка радянська влада добра, яка вона справедлива, «Хто був нічим – він стане всім!», «Влада в руках народу!». А такий активіст знов їхав на сивім кони, в будьоновці-шапці, червоною лєнтою такою перевєзаний і з тою трубою сигнальною, прізвище в нього було Бедрій, а в селі  називали Іван Грубий… І почалося розкуркулення від монастиря, забирають в монастирі худобу, забирають зерно. І беруть ту бідноту. Ну а яка то була біднота? То були здорові люди, молоді. Но чи то було лінивство, чи то була безрадність трудно сказати. Дітий настарчувалися тьма-тьмуща, і вони не думали, шо їм не буде шо їсти, не буде шо одіти… Господарі мали двоє-троє дітей від сили… Знов зібрали форшпан: кілька підводів, солдатів в будьоновках зі штиками і поїхали розкулачувати монастир. І везуть зерно по дорозі коло мене, по тій греблі і ми так стоїмо з мамою коло воріт і чуємо хтось співає. Їдуть звітам і співають, а там мішки з  зерном, з пшеницею. А в монастири така була пшениця зародилася, в них якесь насіння було особливе, шо колосся якось так було не догори, а торчало. І вони в ту пшеницю поставили навіть такі гілки як на горох, шоб вона не вилягала і не падала. Вони там мали свою молотільну машину на коні. І вони так мішками ту пшеницю везуть, а та біднота з дітьми сидить. І їдуть через міст дубовий і співають пісню: «Свобода, свобода! Шо твойо – то мойо! Наше всьо і нічийо». То солдати співали, а вони підспівували».

Лукія Лесіцька, 1932 р. н.

 

Практично в усіх містах та містечках, зокрема у Львові, Перемишлянах, Бібрці, Золочеві та Дрогобичі створено в’язниці, в яких утримували національно-активних представників галицького суспільства.
Більшість заарештованих загинули, позаяк лише за перші два тижні після початку німецько-радянської  війни у тюрмах Західної України більшовики розстріляли понад 21 тис. осіб, зокрема Василя Оріхівського
(1914 р. н.), якого утримували у Золочівській в’язниці. Ці події увійшли в історію під назвою  “Західноукраїнська трагедія” і стали кривавим символом злочинності сталінського режиму та причиною подальшого негативного ставлення місцевого населення до радянського окупаційного режиму.

«В нас були люди, як їх називали усвідомітєлі, то вони слідкували за людьми і їм платили по трийціть рублів на місяць. Ходили ввечері попід вікна і слухали, записували, хто куди поїхав, приїхав, хто і шо говорив. А бувало, шо збрехав і так люди попадали в тюрму і попадали в Сибір. То були страшні часи… Попропадали люди, не виселили, а попропадали. Пам’ятаю так як нині, як вечером посходилисі до нас мужчини, ми з мамою там на ліжку спали і хтось був белькнув, шо до нас мають прийти. А то ж до коваля в першу чергу люди найбільше приходили і ми надіялись, шо до нас не навідаються (спецслужби, – авт.), але вночи  чоловіки сиділи і один по одному виходили, дивилися. А я ше мала дитина була, то я так боялася, шо то хтось прийде і тата заберуть і закатують десь…».

Лукія Лесіцька, 1932 р. н.

Лукія Лесіцька, 1932 р. н., про мобілізацію батька до РСЧА

«Я ше пам’ятаю як вибори були, а в мене були такі дві тополі, а ми йшли з церкви і побачили такий великий плакат повішаний на тих тополях, а на плакаті корито і три свині до того корита пхаються, а війт Нудик стоїт з батогом і відганяє. А то вже мали бути вибори. На ті голови колгоспу, сільських рад не ізбиралися такі, шо були господарники. То ізбиралися люди, котрі відчувалися пластиліном, які були слухняними рабами і полюбили серцем і душою радянську владу, і готові були на всьо. Закладали одні других, пильнували одні других, продавали».

Лукія Лесіцька, 1932 р. н.

6
1941 - 1944

Німецька окупація

22 червня 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна. З 1 серпня 1941 р. Східну Галичину як п’ятий дистрикт було приєднано до адміністративної одиниці ІІІ Райху – Генерал-губернаторства «Польща» з центром у Кракові. Одним з проявів політики німецької адміністрації було оподаткування всіх категорій населення. За невиконання контингенту загрожували штрафи, конфіскація майна, ув’язнення, праця в трудових таборах, примусовий вивіз до Німеччини чи навіть страта. Українське населення зазнало масового вивезення на роботу в Німеччину та примусової праці в «баудінстах» (робочих батальйонах). На окупованих землях ліквідовували будь-які ознаки державної єдності чи територіальної цілісності.

Учні школи с. Унів, крайзе Золочів, дистрикт Галичина,, 1943 р. Світлина з особистого архіву Лукії Лесіцької, с. Унів Перемишлянського р-ну Львівської обл.
Учні школи с. Унів, крайзе Золочів, дистрикт Галичина,, 1943 р.
Світлина з особистого архіву Лукії Лесіцької

Лукія Лесіцька, 1932 р. н., про німецьку окупацію

«Як німці прийшли, то зразу було всьо харашо. Вітали, браму німцям поставили, а батько мій вже лежав хворий дуже, на ладан дихав. А він дуже хотів курити, а не було ніде, війна […]. Повідомили, шо з Якторова
виїжджає мотоциклетна частина. Я то пам’ятаю так, як виджу, то був мотоцикл, по два солдата на мотоциклі, а спереді кулемет зі стволом, а навколо нього так, як пружина, то певно для охолодження було. І німці такі чисті, такі виховані, одеколоном пахнуть, рукави закочені. І я прилітаю, і кажу: «Тату, німці приїхали!», а тато каже: «Ех, якби вони курили сигарети «Куба», я би так хтів перед смертю, якби так хтось попросив,  шоби вони куба одного дали…». А тато знав німецьку мову і вчить мене: «Іди і кажи: «Лібе гер, гіт мі біте айн куба, майн фатер зін зерк пранкер шнель тод». І той солдат так на мене подивився, а я то так заучувала дорогою, і він став, і так дивиться на мене і каже: «Де ти живеш?» – так ніби як по-польськи. Я показую – «там». І він так дивиться на мене і йому сльози в очах повставали. Оказується, то не німець був, а словак, може в нього вдома така дитина була. Дає мені того куба, дає мені якісь цукорки і таке печені квадратове, то був «цвібак» – пайок воєнний. Він мені то дав. Я лечу на крилах з тою здобиччю до тата, а тато як зобачив того куба, то так, як спасіння якесь».

Лукія Лесіцька, 1932 р. н.

Зліва направо стоять: Дмитро Яцунський, Марія Янушевська, невідома, Ганна Мичак, Ольга Казимира, решта невідомі, с. Унів крайзе Золочів, дистрикт Галичина, 1942-1943 рр. Світлина з особистого архіву Лукії Лесіцької, с. Унів Перемишлянського р-ну Львівської обл.
Зліва направо стоять: Дмитро Яцунський, Марія Янушевська, невідома, Ганна Мичак, Ольга Казимира, решта невідомі, с. Унів крайзе Золочів, дистрикт Галичина, 1942-1943 рр.
Світлина з особистого архіву Лукії Лесіцької

Василь Кравчишин, 1932 р. н., про Український Рух Опору за німецької окупації

«І за німців був, і тоже відділ (УПА, – авт.) прийшов, йшли вони з тих сторін як Дунаїв, звідти. І тоже туткайво в кінці села ночували, а ті якраз вийшли, то вже за німців. І ту стояв постовий, приходять, там така липа була, а він замучений тай задрімав, а ті там в стодолі по хатах ночували, віддихали, спали. І ті німці
зобачили, що той там стоїть і піймали, і вернулисі назад, і їх там приїхало багато німців. Зайшли туди – вони голі, як той казав в сорочках, в калісонах. То воно потім голе втікало в ту сторону як на монастир, без зброї, без нічого. А ті куда – туда повтікали, бо їх в розполох застали – сонних. І вони як приїхали – їх трьох  поставили під стінку, під хату поставили німці тих, що зловили, поставили, щоб їх стріляти. Але там єден був відважний і перед тим, як вони стріляли, кинувсі на німаків і вони в розполох пішли».

Василь Кравчишин, 1932 р. н.

Зліва направо Мар’ян Рибак, Богдан Рибак, с. Словіта крайзе Золочів, дистрикт Галичина, 1943 р. Світлина з особистого архіву Лукії Лесіцької, с. Унів Перемишлянського р-ну Львівської обл.
Зліва направо Мар’ян Рибак, Богдан Рибак, с. Словіта крайзе Золочів, дистрикт Галичина, 1943 р.
Світлина з особистого архіву Лукії Лесіцької

Під час Голокосту в Галичині загинуло близько 495-610 тис. євреїв. Найжорстокіше нацисти ставились до євреїв, зокрема у директиві верховного командування Вермахту від 12 вересня 1941 р. зазначено, що  боротьба проти більшовизму вимагає нещадних і енергійних дій, насамперед проти євреїв, котрі є головними носіями більшовизму”. З осені 1941 р. по всіх містечках створювались ґетто – спеціально  відгороджені території, де нацисти утримували євреїв, привезених зі сіл повіту. Відомо про ґетто у  Перемишлянах, Бібрці, Куровичах, Поморянах та Якторові. Більшість галицьких євреїв убито в цих ґетто чи вивезено на територію Польщі і там знищено у газових камерах та крематоріях.

Лукія Лесіцька, 1932 р. н., про знищення євреїв у період німецької окупації

“Німець забрав до гетто всіх. В Якторові є гора, називається Липовиця, то як їхати туда до Львова, то на ліву сторону, то вона як сідло виглядає. Вона з одної сторони гора, а з другої то був кам’яний кар’єр, там сильний обрив був. А там був колись монастир, то називався хутір Грушки, німці там зробили перевалочний пункт, концтабір. Але то вже були послідні врата, то був табір смерті, їх звозили тисячами зі всіх округів туда, і там стрільба не вщухала ні в день, ні в ніч. Там з того боку, де був обрив, вони зробили трамплін такий, таку велику дошку прикріпили і там стояло два пулємьотчики і вони людей гнали на ту дошку і стріляли і то всьо летіло в тую прірву. Вони так того натовкли стільки, шо через пару днів, як ті трупи набухтіли там, то як підняло землю догори, получилося як виверження вулкана, вибухнула кров, ота рідина і почала потоком таким литися звітам. І тоді зігнали людей якторівських з лопатами, шоб то там закривати. Там тисячі людей загинули. Но одна людина вижила. То треба було видіти ті очі, в яких зафіксувався страх. Ми зранку повставали, мама пішла доїти корову, а в нас була кладовка, я збиралася до школи і відкрила двері до тої кладовки, а на сходах сидить голе шось, зовсім голе, сиве волосся висить, і все в глині, в крові. Я наробила крику і полетіла до мами, кажу: «Мамо! Там шось сидить на драбині!». Вона десь, бідака, приблукала і під хатою сиділа. А то там завезли вночи тих людий, везли на машині, розділи їх вже там, постріляли їх там, а вони якимось чудом з тої крові врятувалася. Вона, напевно мала років сімдесят п’ять,  і вона скористалась з того моменту як мама пішла на двір і шмикнула в комрчину. Як мам а прийшла на мій крик, вона впала на коліна і каже: «Не вбивайте мене! Рятуйте мене!». Вона пішки йшла через ніч, вона не знала куда вона йде, де вона взяла силу йти. Мама каже: «Бійтеся Бога, та втікайте!». Мама мала своє старе плаття, зодягнула її в то плаття, дала якісь капці, дала їй шось попити чи поїсти і каже: «Втікайте! Бо як зобачут, то і вам капут буде вже точно і нам обидвом!» Мама їй показала дорогу на Перемишляни тими долинами”.

Лукія Лесіцька, 1932 р. н.

10
1942 - 1950

Національно-визвольна боротьба

У 1943 р. на території Галичини з ініціативи Організації українських націоналістів створюється Українська народна самооборона – збройні формування українського визвольного руху, які з грудня 1943 р. прийняли назву «УПА-Захід». Українська молодь Галичини взяла активну участь у розгортанні боротьби національного підпілля. З другої половини 1944 р. відділи УПА проводять низку успішних боїв із фронтовими частинами Червоної армії, прикордонними та внутрішніми військами НКВС. Звичним явищем стають постійні облави, засідки та обшуки господарств селян, які влаштовували загони МВС та війська МДБ з метою повного винищення українського збройного підпілля.

Василь Кравчишин, 1932 р. н., про відділи УПА в Уневі

 

 

29-30 вересня 1944 р. у лісах під Уневом відбувся один з найбільших боїв УПА.
Курінь УПА «Верховинці» під проводом командира «Яструба» («Лютого»), колишнього старшого лейтенанта радянської армії Дмитра Карпенка, зумів вийти з оточення двох батальйонів НКВС, важкої артилерії та авіації.  20 вересня 1944 р. курінь у складі п’яти сотень (зокрема «Сіроманці», «Бурлаки», «Полтавці») перейшов у ліси поблизу Унева і затаборував недалеко від монастиря оо. Василіян. Дізнавшись про  місце розташування повстанців до Унева було направлено 18 бригаду внутрішніх військ НКВС.

 

 

Протягом доби, 30 вересня, з 9 до 23 год. повстанці зуміли відбити 23 більшовицькі атаки і здійснити успішний прорив з оточення. Крім того, було знищено два радянських танки, один з яких особисто підбив «Яструб». Попри переважаючі сили противника, «Сіроманцям» вдалось прорвати оточення. У бою було вбито 179 радянських солдатів, у тому числі 1 полковник, 7 лейтенантів, а також поранено щонайменше 120 бійців НКВС. Втрати українських підпільників були у рази меншими – загинуло 24 стрільці і 33 поранено. Серед них сотенний сотні «Бурлаки» – «Олімп» і 4 ройових. Після успішного виходу з оточення повстанці перейшли у ліси під с. Пнятин.

Лукія Лесіцька, 1932 р. н., про Унівський бій

Василь Кравчишин, 1932 р. н., про вихід повстанців з оточення

“І тоди вони зібралисі і пішли тоди на гору за монастир. Там де є та гора, ліс, але спочатку вони зайняли оборону якраз як вийти на ту гору, там гора, поле, ліс. То там з пулімьотом стояв, але вони то не стрілєли на
село. А звідси вово били з тих танкетків. І вони били туда снарядами. То там розірвали того пуліметчика, то той що був, то в мене вдома навіть на квартирі були. Фамілія його була Воршуляк, був жонатий. Вони жили в мене три чи чотири дні. Но вони пішли тутка во в ліси, коли їх вже тутка засікли, тобто визначили їх  оборону, де вони були. З тих снарядів двох забили, один з них був – псевдо «Орел», і ше називавсі «Сокіл», ну а решту я не пам’їтаю. Їх там трьох зара на перевалі побили. Їх завезли до монастиря і вони є похоронені там в лісі, там є цвинтар монастирський. […] Зразу після бою зразу, коли вони вийшли звідси, то пішли вони в сторону Карпат, йшли туда на Пнятин. Їх тоди були обкружили сильно руска армія, а звідси з тої сторони
від Словіти вони танком їхали, але там такі хлопці були що підбили того танка і не допустили. Але казали був руский офіцер (Дмитро Карпенко, – авт.) – стратег досить добрий воєнний, що знав як вивести їх з того полі бою і він їх вивів в тую сторону. Він був ніби руский, але був сильно за Україну. І завдяки йому, він вирятував їх і вони пішли туда на Липівці, на Виписки, на Пнятин і туда дальше на тії села».

Василь Кравчишин, 1932 р. н.

Стрільці УПА з сотні "Сіроманці". В білому кожусі сотенний Дмитро Карпенко ("Яструб"), сер. 1940-х рр.
Стрільці УПА з сотні “Сіроманці”. В білому кожусі сотенний Дмитро Карпенко (“Яструб”), сер. 1940-х рр.

Восени 1944 р. війська Народного комісаріату внутрішніх справ Перемишлянського району за участі т. зв. «стрибків», неодноразово влаштовували в Уневі облави, які супроводжувались арештами та масовими злочинами проти місцевого населення. Так, 24 жовтня 1944 р. під час чергової облави НКВС у селі у бою загинув місцевий стрілець УПА. Ще одним напрямком діяльності українського національного підпілля був опір примусовій колективізації галицького села. Так, 5 листопада 1947 р. місцева повстанська боївка ліквідувала в Уневі партійного активіста, організатора колгоспу. 19 січня 1948 р. поблизу унівського лісу
трапилась сутичка повстанців з переважаючими силами більшовиків, під час якої підпільникам вдалось поранити одного з них, а самі вони успішно відступили до лісу. 18 лютого 1948 р. у тому ж лісі унівські повстанці ліквідували двох «стрибків» з Перемишлянського районного відділення МДБ.

Василь Кравчишин, 1932 р. н., про облави в Уневі

«Постійно жили в страху, то вже треба було дивитися, шо за дядько йде. То прийдуть (упівці, – авт.) і мама
каже: «Ти піди Люся, тамво стань на мості, постій, подивися чи ніхто не йде, чи пси на Капелівці (частина
села, – авт.) не гавкають». А ти стоїш і слухаєш, і в голові Бог знає шо, а раптом пси не гавкають, а  раптом облавці зайдуть з тої сторони. Так і сталося, на самої Маланки, на Новий рік, не вспіли шось трошки  дати людям перекусити й обігрітися, як почали страшно пси гавкати. Але то вже припильнували, шо тут хтось є наші сусіди. А ті облавники стали тут на дорозі і запальними кулями обстріляли дах, хату. Хата була  обложена соломою житною, то така загата була. Запалили, хата горить, а тут в двері ломлять: «Откривай!». Но щастя, шо люди вспіли втікти, а ту миски, ложки лежать. То якраз був голова того проводу районного Володимир Заплатинський».

Лукія Лесіцька, 1932 р. н.

Василь Кравчишин, 1932 р. н., про “стрибків”

11
1944 - 1953

Повоєнні репресії

Зі вступом Червоної армії на західноукраїнські землі боротьба з національно-визвольним підпіллям стала одним з основних завдань радянської влади в регіоні й проявилась з найбільшою жорстокістю у масових репресіях проти «ворогів народу». Відбувались безперевні та масштабні депортації місцевого населення у віддалені регіони СРСР. Переселенські акції стали ефективним засобом для «примирення» населення з ідеологічними та політичними цілями радянського тоталітарного режиму. Передусім вивозили членів ОУН і УПА та їхні родини, а також заможних селян, яких радянська влада вважала основною перешкодою у колективізації західноукраїнського села.

«А вже як радянська влада прийшла після окупації німецької, то вже парадово поїздами перли в Сибір і з дітьми грудними, шо діти примерзали матерям до грудий. В нас понабирали дітей шістнадцять років, п’ятнадцять років і то ше були неосудні. Но Сталін дав приказ вивезти з України, і то була рознарядка. З села стільки і стільки, то не мало значення чи ви були якісь політикани. Забирали таке, шо воно би померло,
а в політиці нічого не розуміло. А там в лагерях їх прятали, коли комісія приїжджала, бо то були малолєтки. А тримали ше два -три роки, поки вони вже мали по вісімнайціть років, а тоди суд, пообтовкають руки й ноги, шоби підписати протокол, шо вона «содействувала бандерівцям», шо там була зв’язковою. А яка вона
там була зв’язкова така, шо вона мала тринайціть-чотирнадцять років, то хто там потребував таку зв’язкову».

Лукія Лесіцька, 1932 р. н.

 

 

У доповідній записці секретаря Львівського обкому КП(б)У І. Грушецького секретарю ЦК КП(б)У М. Хрущову
про затвердження матеріалів на виселення родин учасників визвольних змагань (від 6 лютого 1946 р.)  вказувалось, що село Унів – «…место концентрации бандгруппы Манько, которая делала нападение на  совхозы, на спиртзаводы, терроризируя местное население». Виселенню з Унева й відправленню у віддалені райони СРСР підлягало 13 сімей загальною кількістю 39 осіб.

Марія Федорівна Куницька, м. Тайшет Іркутської обл., РРФСР, 1955 р.  Світлина з особистого архіву Ганни Баран, с. Унів Перемишлянського р-ну Львівської обл.
Марія Федорівна Куницька, м. Тайшет Іркутської обл., РРФСР, 1955 р.
Світлина з особистого архіву Ганни Баран

 

 

Основна хвиля депортацій сімей з Унева припала на жовтень 1947 р., коли проводилась операція «Запад».
Відповідно до постанови Ради міністрів СРСР № 3214 (від 10 вересня 1947 р.) передусім вивозили членів ОУН
і УПА та їхні родини, а також заможних селян. Під час цієї акції з Унева було виселено родини Баран,  Бедрій, Босих, Доманівських, Казимирів, Мартинишин, Миськів, Носаль, Нудик, Оріхівських, Погорілець, Смаль.

Посередині Марія Куницька, решта невідомі, м. Тайшет Іркутської обл., РРФСР, 1955 р. Світлина з особистого архіву Ганни Баран, с. Унів Перемишлянського р-ну Львівської обл.
Посередині Марія Куницька, решта невідомі, м. Тайшет Іркутської обл., РРФСР, 1955 р.
Світлина з особистого архіву Ганни Баран
5
1944 - 1991

У складі УРСР

У 1940 — на початку 1950-х рр. радянська влада намагалась запровадити на західноукраїнських землях такий порядок, як на інших територіях УРСР. Одним із перших кроків стало створення колгоспів. До початку 1950-х рр. суцільна ціною репресій проти сотень тисяч селян колективізація була майже завершена. Важливим засобом насаджування тоталітарної ідеології та радянської пропаганди стали партійні та комсомольські організації. Радянською владою розгорнуто масштабну кампанію з ліквідації Української Греко-Католицької Церкви, яка була змушена перейти у підпілля. З середини 1960-х рр. з особливим розмахом розпочалася русифікація України та дискримінація вихідців із села перед міськими жителями, зневага до традиційних цінностей.

Вчителі та учні початкової школи, с. Унів Перемишлянського р-ну Львівської обл., друга пол. 1940-х рр. Світлина з особистого архіву Ганни Баран, с. Унів Перемишлянського р-ну Львівської обл.
Вчителі та учні початкової школи, с. Унів Перемишлянського р-ну Львівської обл., друга пол. 1940-х рр.
Світлина з особистого архіву Ганни Баран

Лукія Лесіцька, 1932 р. н., про організацію колгоспу в Уневі

«В нас колгосп організувався в п’ятдесятому році. То ше було шось дванайціть чоловік, то вже був остаток, то ми ше були одноосібники. То пам’ятаю, було на Йордан, то визвали в сільську раду маму і ше решту. А мама мені каже: «Боже, та нас повішають, та нас спалять за то». Бо там одному чоловікові пальці обрубали за то. І мама пішла туда, і приходе і тако впала на стіл і плаче. А я кажу: «Шо таке?», а вона каже: «Подивися на мої руки!». А вони маму загнали за стіл, один з того боку, другий з того і: «Підписуй!». Мама каже: «Я без  окулярів не виджу». А вони запхали їй ручку в руку і підписали, а тоди положили їй руки на стіл і прикла-
дом карабіна по руках…».

Лукія Лесіцька, 1932 р. н.

Василь Кравчишин, 1932 р. н., про створення колгоспу

 

 

Важливим засобом насаджування тоталітарної ідеології та радянської пропаганди стали утворені в Уневі  партійна, а згодом і комсомольська організації. З документів національного підпілля відомо, що ще в березні 1948 р. «до села приїхали озброєні комсомольці, які при помочі вчителів хотіли зорганізувати в школі і в селі комсомол». Станом на вересень 1949 р. комсомольська організація в Уневі нараховувала всього 3 члени.

 

 

Тривалий час, навіть в умовах радянської окупації, духовною твердинею для всього краю залишалась Унівська лавра, яка не визнала рішення  Львівського псевдособору 1946 р. і не перейшла на православ’я. 5 червня 1947 р. більшовиками заарештований в своїй келії архімандрит Климентій Шептицький, згодом він був засуджений на 25 років. У вересні 1950 р. радянська влада закрила монастир, а в його будівлях влаштували психоневрологічний інтернат. Щоб остаточно стерти в людей пам’ять про святиню село було перейменовано в Міжгір’я.

8
1991

Незалежна Україна

Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. розпочався новий етап розвитку історії, який ознаменувався помітними зрушеннями у різних сферах життя суспільства. Утвердження незалежної держави, незважаючи на низку позитивних досягнень (становлення демократії, національне та релігійне відродження, формування української політичної нації), виявилося доволі непростим і суперечливим, а тому досі не є завершеним. В сучасних умовах особливо актуалізується проблема збереження історичної пам’яті, позаяк нагальне завдання на сьогодні, – аби населення сіл та міст відчуло себе громадою, а не групою людей з однаковою пропискою.

 

Унівська Лавра, 2010 р.

 

 

 

Після виходу з підпілля Української Греко-Католицької церкви приміщення монастиря було повернуто монахам-студитам. З 1992 р. в Унівській Лаврі розпочалися реставраційні роботи з повернення їй  колишнього вигляду і функцій. У 2008 р. поруч з монастирем було зведено дерев’яну церкву на честь блаженних священномучеників Климентія та Леонтія.

У 2003 р. було відновлено історичну назву села Унів замість Міжгір’я.

2
All count: 42
Друга світова
війна
1939
 
 
Національно-визвольна
боротьба
1942
 
Повоєнні репресії
1944
 
У складі УРСР
1953
 
Незалежна
Україна
1991