Торки

Torki

1424p. перша згадка

Область: Львівська

Район: Радехівський

Сортування за часом
до 1349

Найдавніше минуле

Перші писемні згадки про більшість сіл Галичини припадають на кінець ХІV–ХVІ ст., однак археологічні джерела засвідчують, що початки заселення тут сягають палеоліту. Після Великого переселення слов’ян поселенський простір регіону стабілізується і на теренах сучасної Галичини зароджуються державотворчі процеси, пов’язані з племінним об’єднанням карпатських хорватів (VIII–X ст.). Внаслідок включення Прикарпаття до складу Русі тут виникає низка земель: Звенигородська, Перемишльська, Теребовельська, на територіальній матриці яких Володимирко Володаревич на початку 1140-х рр. створив Галицьке князівство. У 1199 р. завдяки зусиллям волинського князя Романа Мстиславовича Волинь та Галичина об’єдналися у єдиному державному організмі, який після коронації Данила Романовича у 1253 р., став відомий як «Королівство Русі».

Археологічні матеріали з пам’яток в урочищах "Підгорещина"  та "Застав"
Археологічні матеріали з пам’яток в урочищах “Підгорещина” та “Застав”

Торки вперше згадуються 7 листопада 1424 р. в грамоті про надання села Михайлові з Вронська з рук белзького князя Земовіта, проте за археологічними джерелами сучасна територія села була заселена вже наприкінці палеоліту, орієнтовно близько 15–13 тисяч років тому. Як вказують дослідження, проведені в урочищах Підгорещина та Застав, згодом, у другій половині IV тисячоліття до н. е. тут проживали носії землеробсько-скотарської культури лійчастого посуду, а в  другій половині ІІ тисячоліття до н.е. – представники тщинецької культури з аналогічними видами господарства. На початку останньої чверті І тисячоліття до н. е. сюди прийшло міграційне населення поморсько-кльошової культури з   території сучасної Польщі, а в ІІІ–V ст. н.е. на землях с. Торки мешкала община черняхівської культури.

Археологічні матеріали з пам’яток в урочищах "Підгорещина", "Застав"  та "Довге Поле"
Археологічні матеріали з пам’яток в урочищах “Підгорещина”, “Застав” та “Довге Поле”

Назва села Торки має цікаву етимологію, тісно пов’язану з племенами кочівників – сусідів русичів. Торки вперше згадані в літописі під 985 р., як союзники князя Володимира Великого у його війні з волзькими болгарами. На кордонах Київської Русі вони з’явились у 1054 р., однак вже у 1061 р. об’єднане військо русичів розгромило цих кочівників у Подніпров’ї. Надалі племена торків, берендеїв, каєпичів, ковуїв під спільною назвою Чорних Клобуків неодноразово згадуються як вірні союзники і піддані багатьох руських князів. Найбільше вони селились у землях київського князя на Пороссі, там де були побудовані міста Торчеськ та Узин. Однак частина цих племен була розселена і на інших землях Русі.  Так, у районі Перемишля  знаходяться села Торки і Берендевичі, а біля Самбора розташоване село Торчиновичі. Село Торки на Радехівщині історично належало до земель Волинського князівства, на теренах якого локалізовані нині неіснуючий літописний Торчев і сучасний Торчин.

 

 

Перемога князів Ярославичів над торками у 1060 р. Мініатюра з Радзивілівського літопису, кінець  XV ст.
Перемога князів Ярославичів над торками у 1060 р. Мініатюра з Радзивілівського літопису, кінець XV ст.

На території села Торки та на його околицях було виявлено рештки пізньосередньовічного замчища, а також три багатошарові пам’ятки зі значною кількістю керамічного матеріалу ХІ–ХІІІ ст.  Замчище локалізується у західній частині села, на виступі пагорба, що височіє над долиною р. Стасівки. Збережена частина насипів дозволяє реконструювати загальну площу замчища, що становить  0,8 га. Воно мало форму близьку до трапеції, орієнтованою за сторонами світу.  З північного і західного боків земляні вали мають висоту лише 1,2 – 2,0 м і ширину в 3,5 – 4,5 м, натомість зі східної і південної (напільної) сторін вони досягають висоти 4 м і до 8 м ширини у підніжжі. На кутах замчища не спостерігається будь-яких конструктивних доповнень бастіонного типу, однак на південно-західному, південно-східному і північно-східному кутах простежується збільшення розміру і ширини валів, що може вказувати на розташування тут принаймні вартових веж. Час існування укріплень в Торках припадає на XIV–XV ст.

6
1349 - 1772

Польща

У 1340 р. було отруєно останнього галицько-волинського князя Юрія Тройденовича. Після його смерті польський король Казимир ІІІ в результаті двох походів 1340 р. та 1349 р. захопив спадщину Романовичів. Процес інкорпорації краю до Корони Польської завершився у 1434 р., коли було скасовано руське право та судочинство, а галицьке боярство урівняне в правах з польською шляхтою. Водночас, тут виникло Руське воєводство з центром у Львові, яке складалося з п’яти земель: Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської. Протягом перших десятиліть XVI ст. більшість галицького селянства було закріпачено, зокрема сеймовими ухвалами 1505 р. та 1520 р. селянам було заборонено покидати свій наділ й узаконено дводенну панщину. Життя населення краю утруднювалося й спустошливими набігами кримських татар, які почастішали з кінця ХV ст.

У 1464 р. Іван, власник Торків, віддав у заставу Павлові з Кориткова три дворища у селі та війтівство з усіма правами і двома ланами землі за борг 6 кіп грошів. В цей час Торки належали до Белзького воєводства, створеного у 1462 р. внаслідок запровадження на Західній Волині польського права та територіального устрою. Наступна поява Торків на сторінках писемних джерел припадає на 1493 р., коли вони перебували у складі Сокальського повіту. Згідно королівської люстрації Белзької землі 1578 р. Торки належали до володінь шляхтичів Йосифа Систовського та Павла Вишневського. Впродовж ХVІ–ХVІІ ст. Торки нераз опинялися на шляху кримських татар, походи яких впливали на людський ресурс та підривали економічну базу села. Так, у 1578 р. та 1621 р.зафіксовано походи ординців на Сокальщину, а у 1626 р. найбільше від татарського набігу постраждали Торки, Добротвір, Радванці, Дмитрів, Павлів та Стоянів.

Татарин. Гравюра Крістофа Вейгеля, 1703 р.
Татарин. Гравюра Крістофа Вейгеля, 1703 р.
2
1772 - 1914

Австрійська імперія

У 1772 р. внаслідок І поділу Речі Посполитої Росією, Пруссією та Австрією Галичина увійшла до складу імперії Габсбургів. На теренах краю було створено окрему провінцію – «Королівство Галичини і Володимирії», до складу якої увійшли українські етнічні землі (Східна Галичина) та південна частина Польщі з Краковом (Західна Галичина). У 1848 р., коли Європу охопила революційні події «Весни народів», у Галичині скасували панщину. Окрім соціального визволення, село охопило і українське національне відродження. В цей час репрезентантом української ідеї в краї була Головна Руська Рада, однією з основних вимог якої до Відня був поділ Галичини на східну (українську) та західну (польську) частини. Згодом, у 1868 р. з ініціативи народовців у Львові було засновано товариство «Просвіта», відділи якого почали організовувати по всьому краю.

Перша задокументована згадка про церкву Покрови Пречистої Богородиці в Торках міститься у Євангелії з храму у Старому Виткові, яке вийшло друком 1690 р. у Львові в друкарні Ставропігійського братства. Цей храм проіснував до кінця 1790-х рр. й згорів під час пожежі. Цікаву згадку про Торківську церкву присутній також у Євангелії, виданому при храмі Успення Пресвятої Богородиці у Львові 1721 р.: «… За произволенієм Святого Духа купилъ рабъ Божій Іяковъ Покиньборода, со женою своэю Ефимиэю сию книгу глаголемою Евангелию, на престольную і придалъ ей ко храму Покровъ Пресвятой Богородици в Торкахъ за своэ здравіе и отпущение грехов року Божія 1742, дня 10, месяца августа в Торкахъ за священного Ієрея Іоана Іонькевича…». Сучасний мурований храм Покрови Пресвятої Богородиці було збудовано зусиллями греко-католицьких вірян у 1812–1815 рр. У 1910 р. Осип Курилас, один з основоположників українського модерного мистецтва, виконав для храму у Торках іконописну композицію «Оплакування».

 

Церква Покрови Пречистої Богородиці у с. Торки, збудована в 1812-1815 рр.
Церква Покрови Пречистої Богородиці у с. Торки, збудована в 1812-1815 рр.

 

 

У 1838 р. в Торках проживало 457 греко-католиків, громада яких належала до Тартаківського деканату Перемиської єпархії. Місцевою греко-католицькою парафією впродовж ХVIII ст. – початку ХХ ст. опікувалися священики Григорій Глинський (1828–1851), Лев Ковжевич (1851–1853), Сильвестр Лясковацький (1853–1970), Яків Корчинський (1870–1907), Євстахій Михальчук (1907–1908) та Антін Менцинський (1908–1920). Спершу діти з села навчалися в тривіальній школі, вчителем у якій з 1857 р. був Іван Сухарівський. У 1877 р. цей навчальний заклад отримав статус етатового (державного), а у 1910 р. став двокласним, де цього ж року навчалося 127 учнів.

Станом на 1880 р. у Торках проживало 654 особи, серед них 540 греко-католиків, 44 римо-католиків, 27 юдеїв та 43 протестанти. Поступово кількість сільського населення збільшувалися. Так, згідно церковного шематизму 1903 р. у селі мешкала 731 особа, а саме 641 греко-католик, 50 римо-католиків та 40 юдеїв. Відомо, що перед початком Першої світової війни до Канади емігрувало декілька торчан, закрема Іван Барановський та Федір Барило. У 1889 р. Мойше Сафер, власник Торків, побудував цегельню, а згодом гуральну. У селі також функціонували позичкова каса, тартак та олійня, яка належала Степанові Флису. В цей час Торки та сусідні села Квасів, Фусів та Княже поділяв австро-угорсько-російський кордон, який пролягав від Збруча і через Бродівщину – Радехівщину – Сокальщину тягнувся на Сандомир і Краків.

«Во за там є річка за валами і там є така вуличка. То за тим була границя, то було як Польський ліс і була границя, там був будинок і були ті вартові, пограничники були. І так во пішло, а потім там в Фусові, між Фусовом і Бишевом також границя була… То через рів, може три метри була з там того боку, в східній стороні були москалі, а вже на полудневій стороні, то австріяки. То міняли ті тих, а ті тих. То в Торках була гуральня. Ну вони більше займалися, тим бакуном, що курити папіроси. І ті приходили сюда, брали спірт, а приносили бакун».

Іван Баляс, 1923 р. н.

Свідоцтво про народження та хрещення Катерини Панасюк, с. Торки, 1910 р.
Свідоцтво про народження та хрещення Катерини Панасюк, с. Торки, 1910 р.

 

Москвофільським аналогом «Просвіти» було товариство імені Михайла Качковського, засноване у 1874 р., мета якого у статуті окреслювалася як «разширенье наук, обычайности, трудолюбия, тверезости и ощадности, гражданского сознания и всяких чеснот межи русским народом в Австрии». Ініціатором створення сільського осердку товариства був о. Яків Корчинський, який прийшов на парафію у 1870 р. В часі наближення Першої Світової війни москвофіли дедалі більше акцентували свою увагу на «русскости» українців Галичини, що, безумовно, викликало спротив національно свідомого середовища. Властиво тому, у Торках було створено філію «Просвіти», учасники якої Микола Барановський, Роман Покотило та Северин Цибуля поширювали українську ідею серед односельчан.

Театральна дружина т-ва «Просвіта» в с. Торки Сокальського повіту Львівського в-ва, поч. ХХ ст. Стоїть другий справа Роман Покотило. Сидить друга справа Шуляка (ім’я невідоме). Світлина з особистого архіву Стефанії Павлюк, с. Торки Радехівського р-ну Львівської обл.
Театральна дружина т-ва «Просвіта» в с. Торки Сокальського повіту Львівського в-ва, поч. ХХ ст. Стоїть другий справа Роман Покотило. Сидить друга справа Шуляка (ім’я невідоме).
Світлина з особистого архіву Стефанії Павлюк
8
1914 - 1918

Перша світова війна

1 серпня 1914 р. між військово-політичними блоками Антанти (Росія, Франція, Великобританія) та Четверного союзу (Австро-Угорщина, Німеччина, Туреччина, Болгарія) спалахнула Перша світова війна. В середині вересня 1914 р. практично вся ця Галичина була окупована військами Російської імперії. Проте, наприкінці червня 1915 р. австрійські війська провели контрнаступ й лінія фронту пролягла через Сокаль, Золочів, Бережани та Галич. Відступивши з Галичини й Буковини під натиском австро-німецьких військ, російська армія восени 1915 р. закріпилася на лінії Кам’янець-Подільський – Тернопіль – Кременець – Дубно. У травні 1916 р. російські війська під керівництвом генерала Олексія Брусилова просунулись вглиб Галичини та Волині на 80–100 км, після чого лінія фронту залишалася незмінною до літа 1917 р.

Відступ австро-угорської армії  у 1914 р. супроводжувався масовими репресіями щодо українського населення Галичини, які носили спланований характер і офіційно називалися «оборонними заходами». Серед населених пунктів з нібито москвофільськими настроями, перелічених у наказі генерала кавалерії Колошварі від 19 серпня 1914 р., були і села Сокальського повіту, зокрема Торки, Скоморохи, Ульвівок, Сілець та ін. Приводом до масових арештів була поширена в урядових колах думка про те, що проросійська чи москвофільська позиція більшості населення Галичини призвела до поразки австро-угорських військ. Тільки за серпень-вересень 1914 р. з Галичини вивезено понад 10 тис. осіб, в тому числі жителя Торків Миколу Барановського. Чимало заарештованих галичан відправлено до концентраційного табору Талергоф, розташованого неподалік м. Грац (Австрія), де в’язнів утримували роками в жахливих умовах без винесення вироку.

Серед вояків австро-угорської армії, які воювали на фронтах Першої Світової війни, було чимало уродженців Торків: Омелян Баляс, Григорій Грева, Ілля Грева, Роман Павлюк, Григорій Павлюк, Григорій Покотило, Роман Возняк, Іван Рубаха, Купріян Рубаха, Михайло Рубаха, Іван Шебец, Іван Березюк, Микита Березюк, Прокіп Березюк, Михайло Барановський, Микита Волошин, Харитоон Барилко, Теодор Пилипчук, Василь Онуфейчук, Павло Сусол, Микола Сухнацький, Дем’ян Цебуля, Павло Басалик, Василь Басарабчук, Іван Басарабчук, Михайло Гекановський, Олексій Олексин, Онуфрій Прихода, Григорій Решетарський, Степан Салачинський, Антін Семенюк, Петро Сенюк, Тимко Сенюк, Пилип Сенюк, Михайло Сухнацький, Максим Харкевич, Гнат Шевчук, Герасим Мельничук, Петро Решетарський та Франко Тикар. Торчани вшанували пам’ять своїх односельчан, які загинули на фронтах Першої світової війни, встановивши символічний кам’яний хрест на подвір’ї церкви Покрови Пресвятої Богородиці.

Символічний кам’яний хрест на подвір’ї церкви Покрови Пресвятої Богородиці, споруджений у пам'ять про жителів с. Торки, які загинули на фронтах Першої Світової війни
Символічний кам’яний хрест на подвір’ї церкви Покрови Пресвятої Богородиці, споруджений у пам’ять про жителів с. Торки, які загинули на фронтах Першої Світової війни
4
1918 - 1919

ЗУНР та українсько-польська війна

Листопадовий зрив та укріплення позицій ЗУНР у Галичині спровокували українсько-польську війну. Вже 21 листопада 1918 р. поляки встановили контроль над Львовом й у грудні 1918 р. – січні 1919 р. УГА вела виснажливі бої за Львів. Вовчухівська офензива, що мала на меті здобути Львів і Перемишль, була зупинена 25 лютого 1919 р. на вимогу Антанти. Скориставшись перемирʼям, польське військо за допомогою французької армії Ю. Галлера 15 травня 1919 р. розпочало активні бойові дії по всьому фронті. Вже 7 червня УГА розпочала наступальну операцію у напрямку «Чортків – Львів». Проте, через нестачу людських ресурсів та боєприпасів у липні 1919 р. УГА зазнала поразки, перейшла Збруч і рушила до Кам’янця-Подільського для об’єднання з армією УНР.

 

Листопадовий чин в Сокалі, 1918 р.
Листопадовий чин в Сокалі, 1918 р.

Встановлення у Львові української влади після Листопадового зриву спричинило аналогічні процеси по всіх селах та містечках Галичини. Комісаром у Сокальському повіті, до якого належали Торки, було обрано адвоката Романа Перфецького, а делегатом до УНРали став професор Сокальської гімназії Павло Банах. Кілька жителів Торків долучилися до лав Української Галицької армії, серед них: Іван Покотило, Григорій Наливайко, Тимко Рупа, Олексій Сухнацький, Степан Павловський, Лука Березюк та ін.

У грудні 1920 р. польський сейм, прийнявши земельний закон про пільгове надання землі ветеранам польського війська, які відзначились у війні проти ЗУНРу, заклав юридичні підвалини для польського осадництва на терени Галичини. Як наслідок, у 1921 р. колишні землі фільварку між Торками і Бишевом заселено 64 польськими родинами з Ряшівського воєводства.

Роман Перфецький, повітовий комісар ЗУНРу на Сокальщині, 1918 р.
Роман Перфецький, повітовий комісар ЗУНРу на Сокальщині, 1918 р.
3
1920 - 1939

Міжвоєнний період

21 листопада 1919 р. рішенням Найвищої ради Паризької мирної конференції Польщі передано мандат Ліги націй на управління галицькими землями протягом 25 років. Вже 14 березня 1923 р. Рада послів держав Антанти офіційно визнала приналежність західноукраїнських земель до Польщі за умови забезпечення українцям широкої етнокультурної окремішності. Проте, окупаційна влада в національному питанні проводила так звану «інкорпораційну» політику, тобто відверту колонізацію та полонізацію краю. Боротьба ж українців за національне самовизначення відбувалась у двох площинах: організації культурного й спортивного життя («Просвіта»,«Сокіл»,«Січ» «Луг», «Пласт») та політичному протистоянні з окупантами, зокрема діяльності УВО та ОУН.

Культурним життям у Торках в 1920–1930-х рр. опікувалися члени читальні «Просвіти». Через військові лихоліття Першої світової війни та з огляду на тиск окупаційної влади діяльність товариства в Галичині наштовхнулася на низку перешкод. Проте, з 1921 р. у Сокальському повіті, до якого в цей час належали Торки, зусиллями адвоката Олександра Ріпецького розпочалося відновлення «Просвіти». Вже, у 1935 р. на теренах Сокальщини діяло 66 читалень, до яких належало 7295 членів, 57 аматорських гуртків та 28 хорів. Ініціаторами відновлення осередку «Просвіти» в Торках були Степан Рубаха та місцевий священник Петро Гарасимчук. При читальні діяв хор, який очолював дяк Федір Покотило, та бібліотека, яка активно передплачувала українську періодику. Тривалий час перешкодою для повновартісної діяльності «Просвіти» була відсутність власного приміщення, проте цю проблему вдалося вирішити завдяки Стефану Онищуку, який віддав частину свого будинку для потреб читальні.

 

Читальня товариства «Просвіта» у Торках, кін. 1920-х рр.
Читальня товариства «Просвіта» у Торках, кін. 1920-х рр.

Стефанія Павлюк, 1935 р. н., про діяльність товариства "Просвіта" у с. Торки

«Напроти нашої хати була плебанія, там священик мешкав, там через хату була школа, там тепер садік є, а тепер там ззаду школа є, а колись була біля дороги. А в нашій хаті була читальня Просвіта. Тато я з мамою поженилися і вони збудувалися. Тато (Степан Онищук, – авт.) був з багатої родини і мама (Текля Покотило, – авт.) була з багатої родини. Ми во в такій хатині жили, ше брата молодшого не було, нас четверо дітий, тато і мама, а ту сторону одну відпустили на «Просвіту». Воно так як дві кімнати не було перегороджено, а суцільно і тутво побудували сцену і там була читальня «Просвіта» в тій хаті, де ми жили»

Стефанія Павлюк, 1935 р. н.

Іван Баляс, 1923 р. н., про організацію роботи товариства "Просвіта" у с. Торки

«Священник був Герасимчук Петро, мав три сини і щось чотири дочки. Один називався Ґеник, другий Зиновій. Ще був старший Ромко, то він був у Львові, рідко приїздив. А так були хлопці, треба було читальню. То винаймали хати. От так як в мене: ванькир і кухня, і хата, одна і друга. Кімнату відпустив дядько і йому платили за то. І сходилися там хлопці і дівчата. І концерт там вчинили. Був Покотило Федір диригентом був, то вчив пісні… Ну і ще священика сини встріли. Ну і священика одна дочка, Галя вона називалася, то вона вчителькою працювала. А потім другу хату найняли. То приставили, була хата і ванькир разом, то сцену приставили. Концерти ставили, вистави. З других сіл приїздили хлопці».

Іван Баляс, 1923 р. н.

У 1930 р.  пацифікація у Сокальському повіті охопила 24 місцевості, в тому числі і Торки. Щоправда, більше постраждало сусіднє село Бишів, де польські жовніри з Жовкви та поліція з Великих Мостів зруйнували приміщення читальні та побили кількох українців, зокрема тоді загинув Іван Погода. Такі дії польської адміністрації поступово спричинили радикалізацію політичного життя в Галичині, на хвилі якої активізується діяльність національно свідомих людей, що невдовзі призвело до створення у Торках підпільного осередку ОУН на чолі з Іваном Олійником. У 1938 р. за приналежність до ОУН було заарештовано декілька жителів Торків, серед них Івана та Петра Олійників, Василя Приходу, Павла Возняка, Григорія Покотила та Павла Басалика. У вересні 1939 р. у зв’язку з початком німецько-польської війни частина ув’язнених вийшла на волю, зокрема торчанин Іван Олійник повернувся до села разом з Степаном Бандерою, який надалі кілька днів перебував у Сокалі, налагоджуючи зв’язки з місцевим оунівським підпіллям.

Зліва Павло Басалик, с. Торки, кін. 1930-х рр. Світлина з особистого архіву Олега Матківського, м. Київ
Зліва Павло Басалик, с. Торки, кін. 1930-х рр. Світлина з особистого архіву Олега Матківського, м. Київ

Іван Баляс, 1923 р .н., про діяльність ОУН у с. Торки

«… була за Польщі та організація (ОУН, – авт.), і за руських, і за німців. І молоді і старші хлопці були. І буле вже такі що при польськім войську були. Як вже Польща зайняла після Австрії, то вже мали свій уряд і армію і всьо. І було так що українець, але мусів із поляками в тій державі служити, в армії. Керував нею Олійник Іван, ну й інші хлопці були: Олійник Іван, Василик Петро, Покотило Григорій. Максимець Григорій, то вже також трошки був, він був і польським там поручеником, чи як там кажуть. Ну ксьондзові синки приїздили. Вчилися там у Львові чи десь і приїздили. До читальні, до «Просвіти» сходилися, читали історію України, чи Шевченківське свято чи що. Збиралися і вчинили концерт. Вчив Покотило Федір Федорович, то диригентом був. І всі йшли, во на день Тараса, то свято, то до церкви, священик відправляв, а після того вже концерт ставили. Фестивалі робили, то маївку казали. То з чужих сіл приходили. Чужі села приходили, хлопці, дівчата, разом зорганізувалися і вже йшли».

Іван Баляс, 1923 р. н.

У 1920-1930-х рр. власником Торків був Зигмунт Сафер, якому також належали водяний млин та тартак. На війта сільська громада в цей час обирала Миколу Возняка, Івана Шуляку та Василя Барановського. Греко-католицькою парафією у Торках з 1924 р. опікувався священик Петро Гарасимчук, родина якого сприяла становленню національного життя у селі. Діти зі села навчалися у двокласній утраквістичній (двомовній) школі з польською мовою навчання, у якій станом на 1939 р. навчалося близько 30 учнів. Серед вчителів торківської школи очевидці згадують директора Михасюка, Цимбала, Пинзуківну та Дарію Герасимчук.  В інвентарях села згадуються коваль В. Шехенер, кравець Р. Цибуля, муляр В. Сусол, оліяр А. Мутик, щвець Ф. Ґєснер та ін. М. Бесарабчук торгував тютюновими виробами, а крамницю тримав Н. Покотило. Окрім того, у Торках діяла кооператива «Згода», яка організовували українців за принципом «Свій до свого по своє».

13
1939 - 1941

Перші совіти

1 вересня 1939 р. розпочалася Друга світова війна. Згідно з положеннями таємного протоколу про розподіл сфер впливу між Німеччиною та СРСР, який додавався до пакту Молотова-Ріббентропа (23 серпня 1939 р.), Червона армія 17 вересня 1939 р. перейшла Збруч й невдовзі окупувала західноукраїнські землі. Українське суспільство Галичини жваво прореагувало на ці події, позаяк бачило в діях більшовиків шлях до звільнення від польського режиму. 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Народних зборів Західної України, на засіданні яких у Львові 26–28 жовтня 1939 р. проголошено возз’єднання Західної України з УРСР. Попри створення ілюзії легітимності та добровільного підписання цього акту, подальші дії окупаційної влади супроводжувалися примусом та терором.

«Як прийшли в село («перші совіти», – авт.), то ніц не робили. Не воювали, бо в нас тут войни не було. Вкінці раз-раз перейшли Польщу. Та й вже по войні. Знаю за вчителів, що присилали сюда, як зайняли в 39-му році. То була осінь, вже навчалися і приводили своїх учителів сюда. В сороковому році вже зачинали колгосп, але німці як прийшли, вони втекли. Так що засівали, але мало, бо до колгоспу не хтіли йти люди, то мало було. Забирали тих панів, вивозили декотрих. А в нас були ті пани, то десь забрали їх, але не вивозили. В Росію, а десь до Львова повивозили. То заводили, але як прийшли німці, то люди назад землю позабирали».

Іван Баляс, 1923 р. н.

За «перших совітів» у Торках було проведено земельну реформу, під час якої конфісковано землеволодіння поміщика Зигмунда Сафера, колоністів Філіпа Орба та Георга Ердта і священика Петра Герасимчука. Земля передавалась селянським комітетам, які мали поді лити її між безземельними та малоземельними  селянами, решта ж мала стати основою для проведення колективізації. Під тиском радянської влади навесні 1940 р. на колишніх панських землях у Торках була створено колгосп ім. Лесі Українки, до якого записалось двадцять переважно безземельних селян. Головою колгоспу було обрано Івана Покотила, а згодом Пилипа Павловського, який не раз рятував односельчан від виселень на Сибір. У державну власність перейшов і тартак, директором якого став Григорій Максимець, заарештований напередодні радянсько-німецької  війни.

2
1941 - 1944

Німецька окупація

22 червня 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна. З 1 серпня 1941 р. Східну Галичину як п’ятий дистрикт було приєднано до адміністративної одиниці ІІІ Райху – Генерал-губернаторства «Польща» з центром у Кракові. Одним з проявів політики німецької адміністрації було оподаткування всіх категорій населення. За невиконання контингенту загрожували штрафи, конфіскація майна, ув’язнення, праця в трудових таборах, примусовий вивіз до Німеччини чи навіть страта. Українське населення зазнало масового вивезення на роботу в Німеччину та примусової праці в «баудінстах» (робочих батальйонах). На окупованих землях ліквідовували будь-які ознаки державної єдності чи територіальної цілісності.

Іван Баляс, 1923 р. н., про початок німецько-радянської війни

«Як в неділю вдосвіта зачалася (війна, – авт.), десь може третя година. Почали в Сокалі, як через Буг переходили, стріляли – то вже було чути гуки сюда до нас. Літаки летіли. То танки їхали, і роверами, і на конях. То почали з суботи на неділю. А в неділю їхало їх щось тридцять чотири офіцери, на конях. […] То старі вже знали, що не можна виходити, а такі молоді як ми, ще хтіли подивитися на німців. Але німці сюда, через наше село не йшли. Аж в вечір приїхала розвідка туда на Стоянів поїхала. […] Ми думали, що німець дасть Україну».

Іван Баляс, 1923 р. н.

Петро Кравчук, уродженець с. Торки, проживав у с. Бишів.
Петро Кравчук, уродж. с. Торки, у 1941-1944 рр. солтис гміни Бишів, крайзе Кам’янка-Струмилова, дистрикт Галичина,
Світлина з особистого архіву Івана Баляса

Стефанія Павлюк, 1935 р. н., про життя у період німецької окупації

«Заколоти і зарізати не можна було худобу, десь там один теля зарізав, то його застрілили. З тим було строго. А так як з людьми вони вбулися, то вони добре поводилися. Ми діти бігали, картоплю їм чистили, вони цукерки нам давали, мандарини. Вони вже добре жили з людьми, тільки як прийшли спочатку, то не можна було порозумітися з ними. Мови ніхто не знав, священик знав один».

Стефанія Павлюк, 1935 р. н.

Марія Рубаха, 1932 р. н., про постій німецьких солдатів у Торках

«А за німців стояла в нашій хаті команда. В нашій і тут от в сусідській. Вони всі в нас стояли. А ми мали тут от
за городами шпихлір ще такий для збіжжя. То ми жили, дідо, баба і я в шпихлірі. А вони тут стояли, такі були нічо німці. Дідо дуже курив наш, то вони «куби» курили, а я прийду і збираю ті скурки, а він прикличе мене і
надає мені, щоб я занесла «куби» дідові. Шоколаду мені давали, цукерки. Раз прикликали мене, бо тут кухня була, вони положили на землі такий лід, а то був цукор. А вони положили і кажуть: «Неси то дідові й бабі!». То я забрала і віднесла дідові й бабі. То можливо «сахарина» була така, з «сахариною» пили чай, каву. А  потім вже в тім селі поставили такий барак, довкола такі окопи копали. То вони там жили, вже забралися геть».

Марія Рубаха, 1932 р. н.

 

 

 

До числа остарбайтерів («східних робітників»), які були примусово вивезені на роботу до Німеччини,  потрапило понад 20 жителів Торків, зокрема Степан Рубаха, Василь Лисюк, Катерина Рубаха, Григорій Супрун, Павло Супрун, Павло Басалик, Петро Мойко, Василь Дацюк, Василь Демчук, Микита Березюк, Стефанія Покотило, Деонізій Стецюк, Григорій Мулик, Петро Дацюк, Степан Сухнацький, Павло Возняк, Роман Пилипчук, Федір Равський, Григорій Покотило, Стефанія Коломаз, Лука Демчук, Ярослав Демчук, Йосиф Ващук.

Стефанія Павлюк, 1935 р. н., про остарбайтерів

9
1942 - 1950

Національно-визвольна боротьба

У 1943 р. на території Галичини з ініціативи Організації українських націоналістів створюється Українська народна самооборона – збройні формування українського визвольного руху, які з грудня 1943 р. прийняли назву «УПА-Захід». Українська молодь Галичини взяла активну участь у розгортанні боротьби національного підпілля. З другої половини 1944 р. відділи УПА проводять низку успішних боїв із фронтовими частинами Червоної армії, прикордонними та внутрішніми військами НКВС. Звичним явищем стають постійні облави, засідки та обшуки господарств селян, які влаштовували загони МВС та війська МДБ з метою повного винищення українського збройного підпілля.

Стефанія Павлюк, 1935 р. н., про перехід фронту Другої світової війни в 1944 р.

 

 

 

17 липня 1944 р. радянські війська увійшли в Торки. Молодь села відгукнулась на заклик ОУН взяти активну участь у боротьбі національного підпілля. Відділи ВО УПА «Буг», які діяли на теренах Львівщини впродовж другої половини 1944 р., провели низку успішних боїв із фронтовими частинами Червоної армії,  прикордонними та внутрішніми військами Народного комісаріату внутрішніх справ, загальна  чисельність яких становила понад 20 тис. солдатів. Зокрема, один із таких вдалих для повстанців  боїв відбувся 8 листопада 1944 р. біля Торків.

Стоять зліва направо: Іван Олійник, стрілець УПА, Микита Березюк, Петро Барило, стрілець УПА. Сидять: Лука Решетарський, стрілець УПА, Степан Сенюк, с. Торки, перша пол. 1940-х рр. Світлина з особистого архіву Олега Матківського, м. Київ
Стоять зліва направо: Іван Олійник, стрілець УПА, Микита Березюк, Петро Барило, стрілець УПА. Сидять: Лука Решетарський, стрілець УПА, Степан Сенюк, с. Торки, перша пол. 1940-х рр.
Світлина з особистого архіву Олега Матківського, м. Київ

 

 

Впродовж осені 1944 р. війська НКВС Радехівського району за участі т. зв. «стрибків» неодноразово
влаштовували в Торках облави, які супроводжувались арештами та масовими злочинами проти місцевого населення. Так, 20 жовтня 1944 р. НКВС разом з відділами Червоної армії (разом 800 бійців) провели рейд у селах Розжалів, Ордів, Бишів, Забаву, Сушно, Тоболів, Торки, Збоївська. Під час цієї акції біля Торків
більшовиками було виявлено повстанський бункер. Його місцезнаходження вказав дезертир, який співпрацював з НКВС. У захопленій криївці енкавеесівцям вдалось взяти живими трьох стрільців місцевого куща Самооборони і одного бійця СБ ОУН.

Іван Баляс, 1923 р. н., про захоплення криївки під час облави НКВС

«Ну і сказали хлопці і треба було піти піднести щось чи що там. То в селі навіть ранених привезли, треба було в бункері сховати, витягнути з бункера, поховати десь, поховали. Я був на роботі, йшов з роботи і в лісі, вже виходив з ліса і хлопці мені: «Стій!». Їх щось двох чи трьох було. Ну, але вони мені знакомі були хлопці. […] І каже: «Облава є, до села не йди». Кажуть: «Ходи з нами до бункера!». Ну і завели мене до бункера, а вже там хлопці були. І вже на другий день раненько, тільки чуть сіріло, то вже облава була. Хтось підказав, якісь запроданці, де хлопці і забрали. […] Там забились, ми сиділи. Вони прийшли, рано правда, чуєм вже  підходить той вхід, де ми ходили. І чуємо: «Вилазь!». А ніхто не хотів вилазити. А в бункерах було по ровах, во так як на газ – вентиляції. Пустив ствола і стрілив так в єдного. Тут во так в карк попало, бо сидів під самим тим. А другого то вже в руку так прострілило. Ну єдного забили – Федина Микола. А той був  ранений».

 

 

 

Наступні облави відбулись в селі 28 листопада, 30 листопада, 3 грудня 1944 р., однак безрезультатно. Коли ж 20 лютого 1945 р. війська НКВС чисельністю 200 бійців прочісували село, обшукуючи кожне господарство, у Торках затримали 13 чоловіків, яких відправили до Радехова. 14 березня 1945 р. під час облави в лісі поблизу Торків і Стоянова між загоном НКВС і підвідділом УПА, що там перебував, зав’язався бій. В результаті сутички вбито двох більшовиків, також були поранені з обох сторін.

Стефанія Павлюк, 1935 р. н., про облави "стрибків"

«Я сиджу на горбочку й дивлюся, а вже ті коні сиві, а вони мали сиві коні, то знали всі. Я дивлюся що з Фусова з горбочка їдуть вже стрибки. Я крикнула: «Стрибки їдуть». І то вже хто куда хтів, то втікав. А я за малого того, йду туди дорогою. […] А тоді якраз, вони приїхали до села, а там хлопці – партизанка, засіли і побили, щось двох побили. Коня забили тоді і одного чи двох забили тих стрибків. І навіть одного нашого забили, бо він пішов дивитися, думав, що то вже всі забиті і вони ще забили нашого одного. А двох втікали, якраз з карабінами втікали, а я з малим іду. Як крикне: «Що у вас тут під ногами мотається!!!». А я  лякалася, могли і вистрілити. […] Ну вони знали менше-більше, де бункери, де можуть бути, трохи їм підказували. То вони тоже видавали наших. Ходили, шукали, кого здибали, кого злапали і так».

Стефанія Павлюк, 1935 р. н.

 

 

Попри те, що умови для подальшої боротьби українського повстанського руху ставали все складнішими, терени Сокальщини та Радехівщини були територією активного опору встановленню радянського режиму. 19 серпня 1945 р. два стрільці місцевої боївки, родом із Бишева, влаштували у Торках засідку на начальника відділу по боротьбі з бандитизмом районного НКВС і двох «стрибків», які його супроводжували. Як наслідок, всі троє були вбиті, однак загинув також один із повстанців. Звичним явищем впродовж другої половини
1940-х – на початку 1950-х рр. стали у Торках облави та засідки, прочісування довколишніх лісів та обшуки господарств селян, які влаштовували загони МВС з метою повного винищення повстанців. Надалі визвольні змагання продовжувались у формі збройного підпілля й диверсій проти радянської влади.

16
1944 - 1953

Повоєнні репресії

Зі вступом Червоної армії на західноукраїнські землі боротьба з національно-визвольним підпіллям стала одним з основних завдань радянської влади в регіоні й проявилась з найбільшою жорстокістю у масових репресіях проти «ворогів народу». Відбувались безперевні та масштабні депортації місцевого населення у віддалені регіони СРСР. Переселенські акції стали ефективним засобом для «примирення» населення з ідеологічними та політичними цілями радянського тоталітарного режиму. Передусім вивозили членів ОУН і УПА та їхні родини, а також заможних селян, яких радянська влада вважала основною перешкодою у колективізації західноукраїнського села.

Терикони поблизу спецпоселення в с. Абашево, Кемеровська обл., РРФСР, 1950-ті рр.

 

«То в Торках, нас були забрали, до школи завезли, десь день там під лісом. І мене там попитали, попитали і завезли до Львова на Замарстинів. […] Тюрма була. Там були зі всіх районів. […] На пересильну потім завезли, перебули два дня. Кругом тебе грати. Загнали, то нас сиділо як тепер один коло другого. Потім  завезли на головний (вокзал, – авт.) і везли в Воркуту. […] Везли щось близько місяця. Вагон такий критий, на вказаному вагоні було, такі малі ті вагони. П’ятдесят чоловік, тільки стояло всьо. Шістсот чоловік нас їхало в тому ешелоні. […] А їсти як давали – запарили о такий півлітровий слоїчок муки, окропом розкалатали і дали. […] Вмирали і розстрілювали. Бо як хотів води там, чи щось їсти. То вони казали: «Зараз нагодуєм». Взяли тай вивели, застрілили і поїхали далі».

Іван Баляс, 1923 р. н.

Стефанія Павлюк, 1935 р. н., про виселення батька до Караганди

Робота на лісоповалі, Сибір, 18.07.1952 р.
Робота на
лісоповалі, Сибір,
18.07.1952 р.
4
1944 - 1991

У складі УРСР

У 1940 — на початку 1950-х рр. радянська влада намагалась запровадити на західноукраїнських землях такий порядок, як на інших територіях УРСР. Одним із перших кроків стало створення колгоспів. До початку 1950-х рр. суцільна ціною репресій проти сотень тисяч селян колективізація була майже завершена. Важливим засобом насаджування тоталітарної ідеології та радянської пропаганди стали партійні та комсомольські організації. Радянською владою розгорнуто масштабну кампанію з ліквідації Української Греко-Католицької Церкви, яка була змушена перейти у підпілля. З середини 1960-х рр. з особливим розмахом розпочалася русифікація України та дискримінація вихідців із села перед міськими жителями, зневага до традиційних цінностей.

 

 

У Торках для того, щоб змусити селян написати заяви про вступ до колгоспу застосовувались різні методи на-
сильства. Так, навесні 1948 р. господарства селян врешті були змушені увійти до колгоспу «імені Лесі Українки». Першим головою було призначено Мартина Решетарського, а згодом Івана Покотила. У лютому 1953 р. торківський колгосп шляхом об’єднання з колгоспом с. Бишів було реорганізовано у колгосп ім.  Сталіна. Наступними головами колгоспу були Віктор Тесленко, Дмитро Крамар, Василь Тронь, Юрій Ляшук. У 1962 р. колгосп було перейменовано на «ХХІІ з’їзду КПРС».

Марія Рубаха, 1933 р. н., про колективізацію

«…Та приїдуть (більшовики, – авт.), заберуть пшеницю, муку, всьо позабирали… Прийшли, всьо облупили. Стодолу завалили, забрали до колгоспу. Всьо в машину, коні, всьо позабирали. І зостався голий і босий. Ходили до колгоспу за трудодні…».

Текля Покотило, 1927 р. н.

Стефанія Павлюк, 1935 р. н., про створення колгоспу

Першим головою сільської ради ще в 1944 р. став Теодор Шмирко, секретарем Григорій Жеребецький, а головою земельної комісії Григорій Рубаха. Згодом головою сільської ради був Василь Дацюк. Станом на
1963 р. в Торках було 183 двори з населенням 676 осіб, у т. ч. на хуторі Сватківці – 12 дворів і 40 осіб, а на хуторі Грушка – 5 дворів і 21 особа.

Впродовж радянського періоду у селі все ж відбулися деякі позитивні зрушення. Зокрема, в 1962 р. було зведено нове приміщення початкової школи. Першими її вчителями стали Григорій Григорович Лещишин та Мирослава Мефодіївна Лещишин. У 1968 р. у було збудовано приміщення колгоспної контори, а в 1970 р.
до села врешті було прокладено автодорогу, по якій почав курсувати рейсовий автобус зі Львова.

Стефанія Павлюк, 1935 р. н., про вступ до Комсомолу

 

 

В складних умовах радянського тоталітарного режиму настоятелями торківської парафії були о. Григорій Кулинич (1944-1954), о. Володимир Кучмак (1954-1960), о. Олексій Дацишин (1960-1963). Впродовж 1963 – 1990 рр. Торківська церква офіційно не діяла і була зачиненою, хоча парафіяни таємно проводили в ній підпільні богослужіння. Лише 13 грудня 1991 р. у Торках офіційно було відновлено греко-католицьку парафію.

«А тут ми таємно правили, захрестію відкривали і через захрестію заходили, і самі жінки правили. Священики тут не правили, бо закрита була, а священик тут не приїде до такої церкви. […] Тікали, так само тут в селі не давали дітям ходити, вчителі ходили попід церквою. Але кралися, закрадалися і так ходили діти. […] То в найбільші свята, бо так в неділю не йшли. Наша церква була закрита. Але як бавилися на Великдень, во бавилися під церквою, в нас кажуть подоляночки чи гаївки, то також вчителі виходили і не пускали, втікали діти, бо каже: «Десь вчителька якась іде».

Стефанія Павлюк, 1935 р. н.

10
All count: 77
Найдавніше
минуле - поч. ХХ
1349
 
 
 
Перша світова
війна
1914
 
 
Міжвоєнний період
1920
 
Друга світова
війна
1939
 
 
Національно-визвольна
боротьба
1942
 
Повоєнні репресії
1944
 
У складі УРСР
1953