Подусів

Podusów

1389p. перша згадка

Область: Львівська

Район: Перемишлянський

Сортування за часом
до 1349

Найдавніше минуле

Перші писемні згадки про більшість сіл Галичини припадають на кінець ХІV–ХVІ ст., однак археологічні джерела засвідчують, що початки заселення тут сягають палеоліту. Після Великого переселення слов’ян поселенський простір регіону стабілізується і на теренах сучасної Галичини зароджуються державотворчі процеси, пов’язані з племінним об’єднанням карпатських хорватів (VIII–X ст.). Внаслідок включення Прикарпаття до складу Русі тут виникає низка земель: Звенигородська, Перемишльська, Теребовельська, на територіальній матриці яких Володимирко Володаревич на початку 1140-х рр. створив Галицьке князівство. У 1199 р. завдяки зусиллям волинського князя Романа Мстиславовича Волинь та Галичина об’єдналися у єдиному державному організмі, який після коронації Данила Романовича у 1253 р., став відомий як «Королівство Русі».

Перша писемна згадка про Подусів датована 1389 р., однак, археологічні джерела засвідчують, що освоєння людьми території теперішнього села та його найближчих околиць відбувалось ще задовго до цього. Так, неподалік Подусова виявлено могильник липицької культури, яка існувала у Верхньому Подністров’ї та Попрутті протягом І – початку ІІІ ст. Населення цієї культури варто ототожнювати з дакійською людністю фракійської групи племен, які замешкували гірські та рівнинні землі на північ від Балканського півострова. Традиція побудови поселенського простору продовжилась і в часи Галицько-Волинської держави, зокрема на обширах поміж Подусовом, Янчином і Болотнею зафіксовано декілька поселень ХІ–ІІІ ст. Додатковим підтвердженням цього є слов’янське походження найменування села від власного імені Подусило, яке виводиться від словосполучення «хлопець под усом». Вочевидь, у первісному варіанті село мало назву Подусилів двір.

1
1349 - 1772

Польща

У 1340 р. було отруєно останнього галицько-волинського князя Юрія Тройденовича. Після його смерті польський король Казимир ІІІ в результаті двох походів 1340 р. та 1349 р. захопив спадщину Романовичів. Процес інкорпорації краю до Корони Польської завершився у 1434 р., коли було скасовано руське право та судочинство, а галицьке боярство урівняне в правах з польською шляхтою. Водночас, тут виникло Руське воєводство з центром у Львові, яке складалося з п’яти земель: Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської. Протягом перших десятиліть XVI ст. більшість галицького селянства було закріпачено, зокрема сеймовими ухвалами 1505 р. та 1520 р. селянам було заборонено покидати свій наділ й узаконено дводенну панщину. Життя населення краю утруднювалося й спустошливими набігами кримських татар, які почастішали з кінця ХV ст.

 

1 листопада 1389 р. польський король Владислав ІІ Ягайло надав «villam nostrum Podussow» у спадкове володіння Павлові Чехові зі Заградища. В цьому часі колишні землі Галицько-Волинської держави входили до складу Корони Польської, король якої Казимир ІІІ, скориставшись смертю князя Юрія-Болеслава ІІ Тройденовича, в результаті двох походів 1340 р. та 1349 р. захопив спадщину Романовичів. Адміністративно Подусів належав до Руського воєводства, створеного в 1434 р., з осередком у Львові, коли на землях Галичини в процесі інтеграції було запроваджено польське право та територіальний устрій.

Герб Речі Посполитої

 

27 cічня 1441 р. Подусів згадується у справі поділу Полюхова між шляхтичем Дробишем та його племінниками Яцьком та Юзьком. Вже у 1454 р. серед свідків відкриття костелу у Білці зустрічається Станіслав з Подусова. У квітні 1475 р. брати Микола та Андрій з Подусова за 160 гривен продали свою частину села Ґжегожу з Сянока, архієпископу Львівської римо-католицької єпархії. Інша частина села, як відомо з актових документів 1477 р., належала шляхтичам Якобу та Філіпу. У 1540 р. Подусів разом з неподалік розташованими селами Болотня та Подусільна стали причиною судових суперечок шляхтича Миколая Шперки з Нараєва і архієпископа Львівської римо-католицької єпархії Петра, у які змушений був втрутитися навіть польський король Сигізмунд І.

 

 

Впродовж наступних століть Подусів нераз опинявся на шляху кримських татар, походи яких впливали на людський ресурс та підривали економічну базу села. Зокрема, у 1515 р., 1578 р. та 1627 р. внаслідок татарських набігів село не змогло сплатити визначеної суми податку. Найбільший напад степовиків на українські землі відбувся восени 1648 р., в часі походу Богдана Хмельницького. Тоді кримські татари, що були його союзниками, також пограбували і понищили Подусів. Станом на 1676 р., згідно люстрації у селі мешкало 50 дорослих чоловіків.

Татари женуть ясир. Гравюра з
угорської хроніки, XV-XVI ст.
5
1772 - 1914

Австрійська імперія

У 1772 р. внаслідок І поділу Речі Посполитої Росією, Пруссією та Австрією Галичина увійшла до складу імперії Габсбургів. На теренах краю було створено окрему провінцію – «Королівство Галичини і Володимирії», до складу якої увійшли українські етнічні землі (Східна Галичина) та південна частина Польщі з Краковом (Західна Галичина). У 1848 р., коли Європу охопила революційні події «Весни народів», у Галичині скасували панщину. Окрім соціального визволення, село охопило і українське національне відродження. В цей час репрезентантом української ідеї в краї була Головна Руська Рада, однією з основних вимог якої до Відня був поділ Галичини на східну (українську) та західну (польську) частини. Згодом, у 1868 р. з ініціативи народовців у Львові було засновано товариство «Просвіта», відділи якого почали організовувати по всьому краю.

Церква св. Симеона Стовпника, 1887 р.

 

 

У Подусові діяла греко-католицька церква св. Симеона Стовпника, перша згадка про яку зафіксована у 1724 р. На той час вона була дерев’яною. Нова мурована церква була зведена у 1887 р. Місцевою парафією у середині ХІХ ст. – початку ХХ ст. опікувалися священики Арсен Авдиковський, Микола Цегельський та ін.

У ХІХ ст. поступово збільшується кількість населення Подусова, зокрема у 1857 р. тут проживало 662 особи, у 1870 р. – 708 осіб, а у 1880 – 706 осіб. Станом на 1887 р. тут налічувалося 868 осіб, серед них 810 греко- католиків та 58 римо-католиків. Згідно шематизму 1910 р. населення села становило 947 людей, а саме 898 греко-католиків, 42 юдеї та 7 римо-католиків.

Лист селян Подусова до централі товариства «Січ» у Львові, 12 грудня 1913 р. (ЦДІАЛ, Ф. 312, оп. 1, спр. 576 )

 

 

Восени 1904 р. у Подусові було створено читальню «Просвіти», але за декілька місяців її діяльність занепала.
У 1909 р. національно свідомі селяни спробували відродити подусівську «Просвіту», але й ця спроба була марною, позаяк у церковному шематизмі 1910 р. немає жодної згадки про неї. У грудні 1913 р. селяни Семко Кузів, Микола Олексюк та Лев Волощакевич намагались організувати українське життя у Подусові. За їхньої ініціативи був надісланий лист до централі «Січі» з проханням посприяти утворенню подусівського осередку цього пожежно-руханкового товариства.

 

 

23 квітня 1842 р. у Подусові в сім’ї місцевого греко-католицького священика народився Орест Авдиковський, згодом письменник, етнограф, публіцист, редактор та громадський діяч москвофільського спрямування, член Ставропігійського інституту, “Народного Дому” у Львові, Товариства імені Михайла Качковського, голова Товариства слов’янських журналістів.

5
1914 - 1918

Перша світова війна

1 серпня 1914 р. між військово-політичними блоками Антанти (Росія, Франція, Великобританія) та Четверного союзу (Австро-Угорщина, Німеччина, Туреччина, Болгарія) спалахнула Перша світова війна. В середині вересня 1914 р. практично вся ця Галичина була окупована військами Російської імперії. Проте, наприкінці червня 1915 р. австрійські війська провели контрнаступ й лінія фронту пролягла через Сокаль, Золочів, Бережани та Галич. Відступивши з Галичини й Буковини під натиском австро-німецьких військ, російська армія восени 1915 р. закріпилася на лінії Кам’янець-Подільський – Тернопіль – Кременець – Дубно. У травні 1916 р. російські війська під керівництвом генерала Олексія Брусилова просунулись вглиб Галичини та Волині на 80–100 км, після чого лінія фронту залишалася незмінною до літа 1917 р.

Відступ австро-угорської армії супроводжувався масовими репресіями щодо українського населення Галичини, які носили спланований характер і офіційно називалися «оборонними заходами». Приводом до масових арештів стала поширена в урядових колах думка про те, що москвофільська позиція більшості населення Галичини призвела до поразки австро-угорських військ. Тільки за серпень-вересень 1914 р. з Галичини вивезено понад 10 тис. осіб, значну кількість з яких відправлено до концентраційного табору  Талергоф, розташованого неподалік м. Грац (Австрія). Ув’язнених у Талергофі утримували роками в жахливих умовах без винесення вироку. Свідченням цього є той факт, що лише від тифу тут загинуло більше тисячі осіб. З Подусова також було інтерновано декілька селян, зокрема Тому Камінського (1847 р. н.) та Олексу Олійника (1883 р. н.), які загинули у таборі в 1915 р.

Вояки цісарсько-королівської армії, Галичина, 1914-1918 рр.
2
1918 - 1919

ЗУНР та українсько-польська війна

Листопадовий зрив та укріплення позицій ЗУНР у Галичині спровокували українсько-польську війну. Вже 21 листопада 1918 р. поляки встановили контроль над Львовом й у грудні 1918 р. – січні 1919 р. УГА вела виснажливі бої за Львів. Вовчухівська офензива, що мала на меті здобути Львів і Перемишль, була зупинена 25 лютого 1919 р. на вимогу Антанти. Скориставшись перемирʼям, польське військо за допомогою французької армії Ю. Галлера 15 травня 1919 р. розпочало активні бойові дії по всьому фронті. Вже 7 червня УГА розпочала наступальну операцію у напрямку «Чортків – Львів». Проте, через нестачу людських ресурсів та боєприпасів у липні 1919 р. УГА зазнала поразки, перейшла Збруч і рушила до Кам’янця-Подільського для об’єднання з армією УНР.

 

 

Встановлення у Львові української влади після Листопадового зриву спричинило аналогічні процеси по всіх селах та містечках Галичини. У Бібрці ЗУНР перейняла управління 2 листопада, а в Перемишлянах 3 листопада. Повітовим комісаром жителі Перемишлян обрали поручника легіону УСС, д-ра Франца Свістеля.

Стрільці Легіону УСС з Перемишлянщини, 1914-1918 рр.
2
1920 - 1939

Міжвоєнний період

21 листопада 1919 р. рішенням Найвищої ради Паризької мирної конференції Польщі передано мандат Ліги націй на управління галицькими землями протягом 25 років. Вже 14 березня 1923 р. Рада послів держав Антанти офіційно визнала приналежність західноукраїнських земель до Польщі за умови забезпечення українцям широкої етнокультурної окремішності. Проте, окупаційна влада в національному питанні проводила так звану «інкорпораційну» політику, тобто відверту колонізацію та полонізацію краю. Боротьба ж українців за національне самовизначення відбувалась у двох площинах: організації культурного й спортивного життя («Просвіта»,«Сокіл»,«Січ» «Луг», «Пласт») та політичному протистоянні з окупантами, зокрема діяльності УВО та ОУН.

«Та тії окупанти всьо забороняли, я ше пам’ятаю як на цвинтару в нас був похований січовий стрілець. Там хлопці збиралися, жовто-сині прапорці на ту могилу… той шандар тії прапорці поскидав і пішов. Аж на  другий день пішли арештувати, пам’ятаю, там мій вуйко був Миханько…».

Володимир Зварич, 1932 р. н.

 

Культурним життям у Подусові в 1920–1930-х рр. опікувалися члени читальні «Просвіти». Через військові лихоліття Першої світової війни та з огляду на тиск окупаційної влади діяльність товариства наштовхнулася на низку перешкод. Ініціатором відновлення сільського осередку «Просвіти» був Микола Грицків, а до найбільш активних членів товариства належав Василь Галапа, який у той час навчався у Львівському університеті. Станом на 1935 р. у бібліотеці подусівської «Просвіти» налічувалося 458 книг, зокрема твори Тараса Шевченка, Івана Франка та Марка Вовчка. Сільська громада активно передплачувала українську періодику, зокрема «Вікно», «Батьківщину», «Народну справу», «Українські вісті», «Сільський господар», «Новий час» та ін.

Григорій Візний, с. Подусів Перемишлянського повіту Львівського в-ва, кін. 1930-х рр. Світлина з особистого архіву Григорія Візного, с. Подусів Перемишлянського р-ну Львівської обл.
Григорій Візний, с. Подусів Перемишлянського повіту Львівського в-ва, кін. 1930-х рр.
Світлина з особистого архіву Григорія Візного.

“Я пам’ятаю, ну забув вже котрий рік, наш такий цвинтар, обгороджений сітков довкола і во вже на тім цвинтару був фестиваль такий довкола, як зараз роблєть. Посходилисє всі з “Лугу”, прийшли з такими піками довгими, їх прийшло сорок чоловік. Прийшли з цілого вокругу. І там мій вуйко був покажчиком… Він був вчитаний, був грамотний, він ше тоди тримав Україну, він ше тоді сі боров зі злодієми. Було в нас два злодії, був Шахай і Репета. Вони обрадали ціле село, ше й навколо села. Вуйко з ними воював, вони з ним билисі навіть, і то було велике в селі, був на вуйка замах, бо тії злодії брали верх… В читальню він тільки пускав тих, шо не були злодієми… стояв на дверах, а мав ше зо субов таку поміч ше пєть людей…”.

Іван Пастущин, 1922 р. н.

«Був Луг, то був і фестин. То молодь займалась там і політиков. То був Луг, робили вправи, співали, вчили… Фестини проходили на горі, де хрест стоїт, де могила. Тамка на тій горі фестин все був… Читальня була в селі, але не на початку. Вистави робили в стодолі, навіть в нас вдома в стодолі робили…».

Григорій Візний, 1923 р. н.

«В 1939 р., мав до нас приїхати Бучко (єпископ, – авт.) зі Львова. Він був замісником Шептицького. Ми мали його привітати. І в нас ціле село до того сі рихтувало. Вибрали двайціть конів в господарствах… І ми виїхали на такий горбочок за село… Він приїхав з Білого, на бричці такій файній, а ми тут двайціть конів, і зібрали всіх, і тут один такий, чисто Богдан Хмельницький, такий твар у нього був… А ми мали таке декоративне вбраннє, бо ми вистави грали… то всьо в козацьких шароварах і в шапках, двайціть чоловіків. Коли він над’їхав, як коні притєгнули, коні стали на задні ноги. А він заглєнув і… зачєв плакати. Тому його сльози капали, коли він подивився: там інакше вбраннє і в нас інакше вбраннє. Коли ми сі з гори спускали, бо то була гора, його дуже провадили хор, великий, того Бучка. Проїхали коло жидів, жиди вийшли і привітали, а той Бучко став і поблагословив. Вони стали і ми дальше поїхали… далі біля Просвіти став, поблагословив. Ми ставили нову церкву, то він поблагословив… тоди все село поблагословив… І нас поблагословив. Він нігде не правив, а в нас правив Службу Божу і вечірню…».

Іван Пастущин, 1922 р. н.

 

Репресивні акції польської адміністрації (зокрема пацифікація) поступово спричинили радикалізацію політичного життя в Галичині, на хвилі якої активізується діяльність національно свідомих людей, що невдовзі призвело до створення у Подусові підпільного осередку Організації українських націоналістів на чолі з Федором Сивуляком. До ОУН належав і Василь Галапа, який 6 травня 1937 р. взяв участь у нападі оунівців на власників фільварку Марію та Мечислава Ясінських у Белзці (Золочівський повіт) з метою експропріації майна, за що його у березні 1938 р. засуджено польською владою на два роки ув’язнення.

«Займався читальнею Галапа Василь. Він вчився у Львові в університеті і приїздив шосуботи. Приїздив до нас на Подусов і з нами робив мітинги. Повідав всім політику… Сивуляк Федір провадив (ОУН, – авт.)…  Галапа в суботу приїздив, заходив до того начальника, а той давав йому прикази, шо він має робити, які матеріали привозити зі Львова, які напам’ять виучувати».

Іван Пастущин, 1922 р. н.

 

Жителі Подусова також активно займалися ремеслами та різноманітними промислами. До прикладу, в інвентарях села згадуються боднар М. Сільбер, тесля Г. Мишкор, торговець тютюновими виробами М. Петриків і єврей М. Кьонісберг, що тримав корчму. Окрім того, тут діяли кооперативи «Ощадність», «Маслосоюз» та «Господарсько-суспільна спілка», які організовували українців за принципом «Свій до свого по своє». Станом на 1930 р. у Подусові проживало 933 особи, а вже у 1939 р. населення села налічувало 1190 людей, а саме 1150 греко-католиків, 30 юдеїв та 10 римо-католиків.

Григорій Візний, 1923 р. н., про кооперативу в Подусові

«В суботу жид віддихав, він інших наймав, шоби йому підпалили під кухнев. А в неділю він ходив на гиндель в село, купувати кури. Люди продавали, бо поляки більше тиснули на податок. Літра нафти коштувала за Польщі десять яєць, а яйця тії брали на вагу. По кілько заважили… А вже не кажу, шо цукор, за продукти навіть не було мови, то був експорт, вони брали з чужих держав. То було важко, але й не було такого голоду… Харчувалисі кукурузов. Кукурузяні такі паланички і капуста, і бараболі. В нас мав їден штири сини як дуби і він тим харчував, а не мав полі навіть».

Іван Пастущин, 1922 р. н.

11
1939 - 1941

Перші совіти

1 вересня 1939 р. розпочалася Друга світова війна. Згідно з положеннями таємного протоколу про розподіл сфер впливу між Німеччиною та СРСР, який додавався до пакту Молотова-Ріббентропа (23 серпня 1939 р.), Червона армія 17 вересня 1939 р. перейшла Збруч й невдовзі окупувала західноукраїнські землі. Українське суспільство Галичини жваво прореагувало на ці події, позаяк бачило в діях більшовиків шлях до звільнення від польського режиму. 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Народних зборів Західної України, на засіданні яких у Львові 26–28 жовтня 1939 р. проголошено возз’єднання Західної України з УРСР. Попри створення ілюзії легітимності та добровільного підписання цього акту, подальші дії окупаційної влади супроводжувалися примусом та терором.

«В тридцять дев’ятому році, я вам повім такий інтерес… В селі Болотні гостинець, не асфальт, а камінна  дорога… В нас їден такий чоловік, він поїхав сі дивити як йдуть радянські війська. А в нас вже були такі  балтуни, шо вони говорили, шо радянська влада, то є наша, вона нам дає, вона робочого дуже підіймає, землю роздає… І він поїхав дивитисі яке то-то войско. Їдут, кавалєрія їде, во то коні такі (негарні, – авт.)… не було такої армії радянської ше в тім році, таке подерте. А він сі оглядає, а там якийсь сі лейтенант, він сидить на такій шкапі. І каже: «Бери їдного вогірцє, конє, кобилу і будеш мати пару, і будеш працювать!». Яка вона була підготовлена та радянська влада, чому вони нам тої пропаганди пхали, вони гадали, шо ми чисто дурні, шо ми загублені від світу, шо ми не знали, шо в нас є держава, шо ми поховані глибоко в землю, вони місили по нас! Подивіться кілько нашої еліти в тюрмах пішло, то була радянська влада».

Іван Пастущин, 1922 р. н.

Григорій Візний, 1923 р. н., про прихід “перших совітів”

«Та казали, шо то брати зі Сходу. А вони відносилися дуже погано. Спочатку прийшли: «Бий пана! Розбирай всьо, бери фільварок!». Всьо, полетіли в Болотню, там фільварок розібрали, забрали корови, коні. Тоді кинулися до Білки, на той бік. В Білці ше не було їх, з Білки поприганєли корови, коні. Потім за день чи за два дни з Поморян приїхав якийсь представник і сказав відігнати всьо на місце, бо вони будуть ділили. Всьо каждий мусів назад відігнати в фільварок і вони ділили. Скирти були, бо вони вже прийшли восени, скирти так само ділили, снопами, тому фіру, тому дві, як кому наділювали, і так само корови, то всьо позабирали. Там в фільварку не було так багато коров, шоб ділити каждому…».

Григорій Візний, 1923 р. н.

 

Методом боротьби проти національно свідомих людей стали арешти та виселення на Сибір. Разом із сім’ями заарештовували, винищували або депортували діячів українських партій, багатьох представників української інтелігенції, греко-католицького духовенства, польських осадників, лісників та й зрештою всіх, хто виявляв найменше невдоволення новим режимом, серед них були і члени націоналістичного підпілля. До їхнього числа належав подусівський лісничий Казимир Муха, якого у лютому 1940 р. разом з родиною було виселено
на Сибір. У цей час в Подусові було заарештовано Федора Зварича, Михайла Репету, які утримувались у львівській в’язниці і були розстріляні в червні 1941 р.

«Арештовували багато… Самим першим був Репета Михайло, в трийціть дев’ятому році. То вони відразу нє, вони прийшли восени, а вже так може аж під весну зачєли робити арешти. Він (Репета, – авт.)  був  продавцьом в магазині, торгував. Бо то була кооператива. То не був власний склеп, село скинулося по злотому, по два, організували свій склеп, бо всьо жиди торгували. Жид привозив нафти до села, казали гас чи нафта, во такі дурниці привозив. Але так зробили кооперативу… На свєта каждому давали з кооперативи кілограм цукру. То торг був, хто був членом кооперативи, хто давав гроші, бо не всі так само дали, були бідні, то купувати він собі міг шо хтів, але йому вже того подарунку не давали, бо він там не мав клаптє».

Григорій Візний, 1923 р. н.

5
1941 - 1944

Німецька окупація

22 червня 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна. З 1 серпня 1941 р. Східну Галичину як п’ятий дистрикт було приєднано до адміністративної одиниці ІІІ Райху – Генерал-губернаторства «Польща» з центром у Кракові. Одним з проявів політики німецької адміністрації було оподаткування всіх категорій населення. За невиконання контингенту загрожували штрафи, конфіскація майна, ув’язнення, праця в трудових таборах, примусовий вивіз до Німеччини чи навіть страта. Українське населення зазнало масового вивезення на роботу в Німеччину та примусової праці в «баудінстах» (робочих батальйонах). На окупованих землях ліквідовували будь-які ознаки державної єдності чи територіальної цілісності.

«Як прийшли німці… Я сидів на призьбі коло хати… Приходить німак і каже до мене по-німецьки: «Де жиди?». Я кажу: «Я не знаю». Він мені показує, шо він має пейса. Він жидів давав відразу на кров. Де був жид – пах і нема… Жиди як були, так були, аж потому, як прийшов приказ десь до сільради, шоб їх привести до Перемишлєн в ґетто. То було ґетто заложене дротом і там була жидівська рада, і там були жиди. Тії жиди дурно кажуть на нас, шо (українська, – авт.) поліція брала і висилала їх на спалення. Неправда! Там була жидівська поліція, самі жиди були поліціянтами і їх віддавали, а ми ніц не винні! З села забрали штири  фамілії: Манос, Лейзер, Мошко, Рахміль».

Іван Пастущин, 1922 р. н.

Стоять зліва направо: Григорій Візний, Катерина Олексюк (у заміжжі Візна), Анастасія Візна, Катерина Візна (у заміжжі Максимів), сидять: Анастасія Візна, Анастасія Максимів, Володимир Максимів, Олекса Візний, с. Подусів Перемишлянського р-ну Львівської обл., 1940-і рр. Світлина з особистого архіву Григорія Візного.

Григорій Візний, 1923 р. н. про прихід німців до Подусова

Дистрикт «Галичина» складався з 16 повітів – крайзе, які в свою чергу поділялись на округи – бецирки. Управління крайзе здійснював окружний староста (крайсгауптман) з допомогою комісарів. На чолі волості, до якої належало декілька сіл, стояв солтис. Сільською громадою Подусова у цей час керував війт Миськів, який вирішував усі поточні справи разом з радою у складі 5-10 місцевих жителів. В період німецької окупації Подусів належав до крайзе з осередком у Золочеві.

«В сорок другім тут були арештували Зварича і ше котрогось, а мали арештувати три… Але його не забрали, наші хлопці зібралися і відібрали. Та то були три поліцая… А той їхній командір був поляк, того забили в лісі, а тих хлопців своїх пустили. То німці казали, шо спалять село, то люди були всі повтікали зо села. Німці  приїхали, приїхало їх шось штири… В нас був війт Миськів. […] Мене післали подивитись, шо там в селі сі робить. Тоді той німець витєгає гарапу, того війта пару раз гарапов вдарив і приказав най сі люди вертають в село. І більше не приїздили».

Володимир Зварич, 1932 р. н.

Процесійний похід в поле між Подусовом і Болотнею під час Зелених свят, 14.6.1943 р.
Світлина з особистого архіву Ніни Грицонів.
6
1942 - 1950

Національно-визвольна боротьба

У 1943 р. на території Галичини з ініціативи Організації українських націоналістів створюється Українська народна самооборона – збройні формування українського визвольного руху, які з грудня 1943 р. прийняли назву «УПА-Захід». Українська молодь Галичини взяла активну участь у розгортанні боротьби національного підпілля. З другої половини 1944 р. відділи УПА проводять низку успішних боїв із фронтовими частинами Червоної армії, прикордонними та внутрішніми військами НКВС. Звичним явищем стають постійні облави, засідки та обшуки господарств селян, які влаштовували загони МВС та війська МДБ з метою повного винищення українського збройного підпілля.

Іван Пастущин, 1922 р. н., про вступ до УПА

Сидять зліва направо: Марія Олексюк («Квітка»), Катерина Грицьків, обидві зв’язкові УПА. Стоять: невідомий, Дмитро Візний, стрілець УПА, Максим Білий, с. Подусів Перемишлянського р-ну Львівської обл., 1940-ві рр. Світлина з особистого архіву Григорія Візного, с. Подусів Перемишлянського р-ну Львівської обл.
Сидять зліва направо: Марія Олексюк («Квітка»), Катерина Грицьків, обидві зв’язкові УПА. Стоять: невідомий, Дмитро Візний, стрілець УПА, Максим Білий, с. Подусів Перемишлянського р-ну Львівської обл., 1940-ві рр.
Світлина з особистого архіву Григорія Візного.

Відомо, що впродовж травня-липня 1944 р. в Подусові діяв підпільний шпиталь УПА. 6 серпня 1944 р.  стрільці УПА намагались затримати в селі двох співробітників НКВС. В результаті сутички було вбито секретаря  Поморянського райкому комсомолу Гончарова, а уповноваженого районної організації НКВС Качаєва поранено. Під час обшуку в енкавеесівців виявили список розвідувальної мережі  на  Перемишлянщині. Невдовзі, вже 10 серпня 1944 р. поблизу лісу на околицях Подусова відбувся бій між підрозділом більшовиків (чисельністю 100 чол.) та відділом УПА. Тоді радянські солдати були змушені  відступити.

“В сорок четвертім році москалі спалили село, може зо п’єдисєт номерів. Тоди москалі забрали худобу, контигент, а десь їх хтось в лісі перейняв… Я пас во на горі за церквою, а вони гранатометами в село, але в село не попала ні їдна куля, тіко во за село, то була пшениця. […] Трох людей забили… Та то навіть стояв гарнізон в нашім селі… Та вони йшли шукали”.

Володимир Зварич, 1932 р. н.

Григорій Візний, 1923 р. н. про УПА в Подусові

Сидять зліва направо: Катерина Олексюк (у заміжжі Візна), Марія Олексюк (у заміжжі Максимів). Вгорі стрільці УПА (імена та прізвища невідомі), с. Подусів Перемишлянського р-ну Львівської обл., 1940-ві рр.
Світлина з особистого архіву Григорія Візного.

Попри те, що умови для проведення подальшої боротьби українського повстанського руху ставали все складнішими, Поморянський район, до якого належав Подусів, і надалі залишався одним із центрів опору встановленню радянського режиму. 30 січня 1946 р. НКВС вдалося захопити криївку ОУН в Подусові. Тоді загинув референт пропаганди надрайону ОУН Йосиф Петриків («Береза»). Також поблизу села 12 лютого 1946 р. відбувся бій сотні ВО-3 УПА-Захід «Риболовці» на чолі з Олексієм Шніцаром («Меч») із загоном НКВС, під час якого вбито кущового ОУН у Подусові Йосифа Олійника («Рух»), а командира сотні взято в полон.

«В партизанку пішла майже вся молодь. В партизанку пішли майже всі. […] Потім ходили вже боївки по десіть чоловік, в партизанці були такі хлопці, жи трималисі. Був бій, то їдного забили в селі. Партизани прийшли з ліса, а більшовики робили засідки, вони вже не ходили облавов, бо насамперед вони робили облаву на ліс, в лісі хто був – каждого забили. […] Село обступили, а їх було досить і до каждого. Перешукали всьо – в стайньох всюда, в оборозі, в соломі, дротами шуркали, всюда лазили шукали. […] Вони ше мали,  во мій швагер і брат, діру в сіні вмощену і вони туди залізли, а я їх заткав. А там вже когось злапали і він їм сказав, шо нас тут ховається вдома три».

Григорій Візний, 1923 р. н.

Стрілець УПА Іван Пастущин, 1922 р. н. про повстанський вишкіл в Карпатах

У донесенні М. А. Шамберга Г. М. Маленкову про діяльність буржуазних націоналістів в західних областях України (від 30 грудня 1945 р.) зазначено, що в «в селах Подусильна, Подусов Поморянского района бандеровцам удается проводить ночью митинги крестьян, на которых они призывают крестьян  не  принимать участия в голосовании». Зважаючи на антибільшовицькі настрої місцевого населення у середині січня в селах розташувались гарнізони регулярних військ (60-80 бійців у кожному селі), а в ті населені пункти, де були виборчі штаби, в тому числі і в Подусів, додатково направили спецгрупи чисельністю 40 бійців. Відомо про жорстоке побиття кількох жителів села, які відмовлялись брати участь у голосуванні. Завдяки опору населення та збройним акціям УПА у більшості галицьких сіл вибори до Верховної Ради УРСР в 1946 р. були зірвані.

Хата родини Катерини Візної, дн розіміщувалась криївка місцевої боївки УПА, 1950-ті рр.
Світлина з особистого архіву Григорія Візного.
19
1944 - 1953

Повоєнні репресії

Зі вступом Червоної армії на західноукраїнські землі боротьба з національно-визвольним підпіллям стала одним з основних завдань радянської влади в регіоні й проявилась з найбільшою жорстокістю у масових репресіях проти «ворогів народу». Відбувались безперевні та масштабні депортації місцевого населення у віддалені регіони СРСР. Переселенські акції стали ефективним засобом для «примирення» населення з ідеологічними та політичними цілями радянського тоталітарного режиму. Передусім вивозили членів ОУН і УПА та їхні родини, а також заможних селян, яких радянська влада вважала основною перешкодою у колективізації західноукраїнського села.

Олекса Олійник (крайній справа) з робітниками, с. Абашево Кемеровської обл., РРФСР, 1950-ті рр.
Олекса Олійник (крайній справа) з робітниками, с. Абашево Кемеровської обл., РРФСР, 1950-ті рр.
Світлина з особистого архіву Катерини Зварич.

Григорій Візний, 1923 р. н., про виселення до Сибіру

 

 

У доповідній записці секретаря Львівського обкому КП(б)У І. Грушецького секретарю ЦК КП(б)У М. Хрущову про затвердження матеріалів на виселення родин учасників визвольних змагань (від 6 лютого 1946 р.) вказувалось, що Подусів «…поражено бандитизмом, в селе имелись ряд бандитских проявлений и в частности большое количество террористических актов.…». Виселенню з села й відправленню у віддалені райони СРСР підлягали 10 родин загальною кількістю 45 осіб, зокрема родини Борщ, Грицків, Зварич, Луців, Максимів, Олійник, Янчишин та ін.

«Нас в вагоні було сімдесят душ. І двері закрили і поїзд но зашумів. І не вставали три дни… аж через штири дни відкрили двері: «Ану! Шо, всі живі? Беріт два ведра, набирайте си води». В Кемеровську область  привезли нас… Нас витєгнули на сніг, аж перед вечером зачєли приїжати фіри… І шо? Коні виганєють з конюшні, роблять нари, зробили двоярусні нари. І во беріть собі соломи і стеліть собі, будете тутка жити. То не був барак, а конюшнє… То було Абашево… Аж за три дни поставили кухню в їднім кінци і в другім кінци. Кухня така велика, але шо вона могла обігріти, хіба зварити людям. […] Батько робив на конвої, а старші  брати робили на шахті, а мама палили, бо то треба було палити в гуртожитку… А потом, в п’єдисєт шестім році (після ХХ-го з’їзду КПРС, – авт.), ми вже стали не бандерівцями, а радянські люди».

Володимир Зварич, 1932 р. н.

Володимир Зварич, 1932 р. н., про виселення до Сибіру

 

У період з 1948 р. по 1953 р. найбільше постраждали заможні селяни, яких радянська влада вважала основною перешкодою у колективізації західноукраїнського села. На початку 1950-х рр. масштаби  депортацій значно зменшились у зв’язку з ліквідацією збройного спротиву УПА та підпілля ОУН, а
також кризою сталінської моделі державного управління.

Загалом, впродовж 1944-1950 рр. було репресовано та виселено більше 90 жителів Подусова. З них 14 осіб померли у таборах, ще 12 осіб не повернулись, або ж їхня подальша доля невідома.

Володимир Зварич, 1932 р. н., про заслання

11
1944 - 1991

У складі УРСР

У 1940 — на початку 1950-х рр. радянська влада намагалась запровадити на західноукраїнських землях такий порядок, як на інших територіях УРСР. Одним із перших кроків стало створення колгоспів. До початку 1950-х рр. суцільна ціною репресій проти сотень тисяч селян колективізація була майже завершена. Важливим засобом насаджування тоталітарної ідеології та радянської пропаганди стали партійні та комсомольські організації. Радянською владою розгорнуто масштабну кампанію з ліквідації Української Греко-Католицької Церкви, яка була змушена перейти у підпілля. З середини 1960-х рр. з особливим розмахом розпочалася русифікація України та дискримінація вихідців із села перед міськими жителями, зневага до традиційних цінностей.

 

 

«В колгоспі нічого не давали, робив цілий рік. Спочатку в колгоспі давали по кілограму зерна на трудодень. А пенсія, то давали старим по шість рублів, потім по дванайціть, потім підвищували».

Григорій Візний, 1923 р. н.

 

 

«Початки дуже тяжкі були, дуже тяжко було. Люди ходили, колоски збирали, вночи ходили жати колоски, бо сі хтіло їсти».

Степан Петриків, 1931 р. н.

У Подусові, як і в інших галицьких селах, для того, щоб змусити селян написати заяви про вступ до колгоспу застосовувались різні методи насильства. Колгосп було створено в 1949 р. У 1955 р. Подусів було підпорядковано укрупненій Болотнянській сільській раді, а з 1959 р. село вже входило до Брюховицької сільської ради. З 1965 р. Подусів – у складі відновленого Перемишлянського району.

3
1991

Незалежна Україна

Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. розпочався новий етап розвитку історії, який ознаменувався помітними зрушеннями у різних сферах життя суспільства. Утвердження незалежної держави, незважаючи на низку позитивних досягнень (становлення демократії, національне та релігійне відродження, формування української політичної нації), виявилося доволі непростим і суперечливим, а тому досі не є завершеним. В сучасних умовах особливо актуалізується проблема збереження історичної пам’яті, позаяк нагальне завдання на сьогодні, – аби населення сіл та міст відчуло себе громадою, а не групою людей з однаковою пропискою.

Ветерани УПА. Зліва направо: другий Іван Білий, Іван Ясінський, Іван Пастущин, поч. 2000-х рр.
Світлина з особистого архіву Наталії Колич.
1
All count: 71
Найдавніше
минуле - поч. ХХ
1349
 
 
 
Перша світова
війна
1914
 
 
Міжвоєнний період
1920
 
Друга світова
війна
1939
 
 
Національно-визвольна
боротьба
1942
 
Повоєнні репресії
1944
 
У складі УРСР
1953
 
Незалежна
Україна
1991