Липівці

Lipowce

1441p. перша згадка

Область: Львівська

Район: Перемишлянський

Сортування за часом
до 1349

Найдавніше минуле

Перші писемні згадки про більшість сіл Галичини припадають на кінець ХІV–ХVІ ст., однак археологічні джерела засвідчують, що початки заселення тут сягають палеоліту. Після Великого переселення слов’ян поселенський простір регіону стабілізується і на теренах сучасної Галичини зароджуються державотворчі процеси, пов’язані з племінним об’єднанням карпатських хорватів (VIII–X ст.). Внаслідок включення Прикарпаття до складу Русі тут виникає низка земель: Звенигородська, Перемишльська, Теребовельська, на територіальній матриці яких Володимирко Володаревич на початку 1140-х рр. створив Галицьке князівство. У 1199 р. завдяки зусиллям волинського князя Романа Мстиславовича Волинь та Галичина об’єдналися у єдиному державному організмі, який після коронації Данила Романовича у 1253 р., став відомий як «Королівство Русі».

 

Перша писемна згадка про Липівці датована 1441 р., однак, археологічні джерела засвідчують, що освоєння людьми території теперішнього села та його найближчих околиць відбувалось ще задовго до цього. Зокрема, в урочищі «За Грабиною» у 1980-х рр. виявлено багатошарове поселення висоцької, зарубинецької, липицької та черняхівської культур. Під час розкопок було віднайдено найбільше об’єктів липицької культури (I – початку III ст. н. е.): два наземних і три заглиблених житла, вісім господарських ям та декілька виробничих споруд, а саме залізноплавильні та гончарні горни.

“Назва “Липівці” походить тому, що тут була річка Гнила Липа і багато було липів. І так назвали село Липівці. Хутори є: Бурбанівка, Посіч, Гай, Зацерква, Кутці, Парцеляція, Майдан”.

Василь Козак, 1928 р. н.

2
1349 - 1772

Польща

У 1340 р. було отруєно останнього галицько-волинського князя Юрія Тройденовича. Після його смерті польський король Казимир ІІІ в результаті двох походів 1340 р. та 1349 р. захопив спадщину Романовичів. Процес інкорпорації краю до Корони Польської завершився у 1434 р., коли було скасовано руське право та судочинство, а галицьке боярство урівняне в правах з польською шляхтою. Водночас, тут виникло Руське воєводство з центром у Львові, яке складалося з п’яти земель: Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської. Протягом перших десятиліть XVI ст. більшість галицького селянства було закріпачено, зокрема сеймовими ухвалами 1505 р. та 1520 р. селянам було заборонено покидати свій наділ й узаконено дводенну панщину. Життя населення краю утруднювалося й спустошливими набігами кримських татар, які почастішали з кінця ХV ст.

 

В час першої писемної згадки про Липівці колишні землі Галицько-Волинської держави входили до складу Корони Польської. Спершу село мало статус королівщини, тобто особистого маєтку короля Польщі. А вже у 1496 р. польський монарх Ян Ольбрахт надав Липівці у володіння братам Федору та Василю з Вільховця. У 1523 р. король Сигізмунд І подарував село Якубу Яніцькому, родині якого воно належало більш як століття. 4 грудня 1626 р. король Сигізмунд ІІ передав Липівці Миколаю Яніцькому, вояку з хоругви Якуба Собєського, красноставського старости, і його дружині Анні з роду Цєсілковських.

Адам Миколай Сенявський (1666-1726), белзький воєвода, один із власників Липівців
Адам Миколай Сенявський (1666-1726), белзький воєвода, один із власників Липівців

 

 

13 січня 1640 р. монарх Польщі Владислав IV повідомив орендаря села Миколая Яніцького про призначення ревізорів з метою вирішення спору між ним та Андрієм Мніхем, кухмістром коронним, орендарем Словіти. Пізніше, 22 січня 1654 р., в архівних документах зафіксована згадка про те, що польський король Ян ІІІ Казимир дозволив Рафалу Яніцькому, обозному кварцяного війська, передати Липівці в пожиттєве користування Адаму Сенявському, белзькому воєводі та львівському і рогатинському старості.

 

Впродовж ХVІ–ХVІІ ст. Липівці не раз опинялися на шляху кримських татар, походи яких впливали на людський ресурта підривали економічну базу села. Найбільший напад степовиків на українські землі відбувся восени 1648 р., в часі походу Богдана Хмельницького. Тоді кримські татари, що були його союзниками, також пограбували і понищили Липівці. Через це в 1649 р. жителі села спромоглись сплатити лише 2 злотих з усталеної суми податку. Довший час селяни не могли оговтатись від спустошення, позаяк у 1650 р. замість 12 злотих податку село віддало до державної скарбниці лише 2 злотих. У 1675 р. Липівці вдруге спалене ординцями, відтак в наступному році село вкотре частково звільнене від податків.

Татари женуть ясир. Гравюра з
угорської хроніки, XV-XVI ст.

 

 

Згідно з королівським декретом від 12 травня 1758 р. Липівці долучено до староства з осередком у Глинянах. Чимало відомостей про соціально-економічний стан села можна почерпнути з королівської люстрації 1765 р. Так, у Липівцях проживало 346 греко-католиків та 79 дітей віком до 7 років. Населення села платило 7475 злотих 12 грошів податку, зокрема кварту в розмірі 1868 злотих 25,5 грошів. У Липівцях функціонувало три водяні млини, броварня та рибний ставок.

6
1772 - 1914

Австрійська імперія

У 1772 р. внаслідок І поділу Речі Посполитої Росією, Пруссією та Австрією Галичина увійшла до складу імперії Габсбургів. На теренах краю було створено окрему провінцію – «Королівство Галичини і Володимирії», до складу якої увійшли українські етнічні землі (Східна Галичина) та південна частина Польщі з Краковом (Західна Галичина). У 1848 р., коли Європу охопила революційні події «Весни народів», у Галичині скасували панщину. Окрім соціального визволення, село охопило і українське національне відродження. В цей час репрезентантом української ідеї в краї була Головна Руська Рада, однією з основних вимог якої до Відня був поділ Галичини на східну (українську) та західну (польську) частини. Згодом, у 1868 р. з ініціативи народовців у Львові було засновано товариство «Просвіта», відділи якого почали організовувати по всьому краю.

Листівка із зображенням родини Габсбургів, поч ХХ ст.  Світлина з особистого архіву Василя Козака, с. Липівці Перемишлянського р-ну Львівської обл.
Листівка із зображенням родини Габсбургів, поч ХХ ст.
Світлина з особистого архіву Василя Козака.

 

 

На честь скасування панщини в Галичині у травні 1848 р. у Липівцях поставили кам’яний хрест, який зберігся донині, а також посадили три липи.

В другій половини ХІХ ст. у Липівцях, як і загалом в Галичині, стають популярними москвофільські ідеї. Тогочасне москвофільство було українською відповіддю на політичне та економічне панування польської шляхти. Властиво тому аж 127 жителів Липівців станом на 1910 р. належали до читальні товариства імені Михайла Качковського. В часі наближення Першої Світової війни москвофіли дедалі більше акцентували свою увагу на «русскости» українців Галичини, що, безумовно, викликало спротив національно свідомого середовища. Як наслідок, у 1912р. у Липівцях засновано читальню «Просвіти», розвиток якої за два роки перервала Перша світова війна.

Вояк цісарсько-королівської армії з дружиною, с. Липівці Перемишлянського повіту Тернопільського воєводства, 1910-ті рр.
Світлина з особистого архіву Теодора Лисюка.

 

 

Станом на 1880 р. у Липівцях проживало 1205 осіб, серед них 965 греко-католиків та 240 римо-католиків.
Згідно шематизму 1910 р. населення села разом з Майданом Липовецьким, польською колонією, які належали до маєтностей Здислава Юнґа і Володимира Лянґа, налічувало 1531 людину, а саме 1341 греко-католика, 130 римо-католиків та 60 юдеїв.

Родина Вільхових, с. Липівці Перемишлянського повіту Тернопільського воєводства, сер. 1920-х рр. Світлина з особистого архіву Теодора Лисюка, с. Липівці Перемишлянського р-ну Львівської обл.
Родина Вільхових, с. Липівці Перемишлянського повіту Тернопільського воєводства, сер. 1910-х рр.
Світлина з особистого архіву Теодора Лисюка.

 

У Липівцях діяла греко-католицька церква св. Симеона Стовпника, збудована у 1835 р. Згідно з легендою храм звели за сприяння шляхтянки Матильди, яка зцілилася перед чудотворною іконою Божої Матері у Почаївському монастирі. Незадовго до своєї смерті Матильда вимурувала гробівець неподалік церкви, який зберігся досі. У 1902 р. верхню частину церкви було перебудовано, зокрема споруджено купол храму. Місцевою греко-католицькою парафією на початку ХХ ст. опікувалися священики Теофіль Щуровський та Іван Ковальський. Римо-католики, які належали до парафії у Гологорах, у 1889 р. збудували невелику каплицю Різдва Пресвятої Богородиці. У 1911 р. та 1936–1938 рр. святиню розбудували і з цього часу вона почала функціонувати як костел.

 

 

У 1910 р. в селі було 185 дітей шкільного віку, однак з огляду на важке економічне становище далеко не всі з них мали змогу відвідувати школу. В період поміж 1909–1916 рр. у липівецькій школі викладали В’ятек, Штуба, Романишин (імена невідомі) і Якуб Уліванський.

Зліва направо: Катерина Галитовська, Василь Лисюк, Параскевія Харкевич, с. Липівці Перемишлянського повіту Тернопільського воєводства, 1910-ті рр.
Світлина з особистого архіву Теодора Лисюка.
10
1914 - 1918

Перша світова війна

1 серпня 1914 р. між військово-політичними блоками Антанти (Росія, Франція, Великобританія) та Четверного союзу (Австро-Угорщина, Німеччина, Туреччина, Болгарія) спалахнула Перша світова війна. В середині вересня 1914 р. практично вся ця Галичина була окупована військами Російської імперії. Проте, наприкінці червня 1915 р. австрійські війська провели контрнаступ й лінія фронту пролягла через Сокаль, Золочів, Бережани та Галич. Відступивши з Галичини й Буковини під натиском австро-німецьких військ, російська армія восени 1915 р. закріпилася на лінії Кам’янець-Подільський – Тернопіль – Кременець – Дубно. У травні 1916 р. російські війська під керівництвом генерала Олексія Брусилова просунулись вглиб Галичини та Волині на 80–100 км, після чого лінія фронту залишалася незмінною до літа 1917 р.

Вояки австро-угорської армії, уродженці с. Липівці Перемишлянського повіту Тарнопільського воєводства, 1914-1918 рр.
Світлина з особистого архіву Теодора Лисюка.
1
1918 - 1919

ЗУНР та українсько-польська війна

Листопадовий зрив та укріплення позицій ЗУНР у Галичині спровокували українсько-польську війну. Вже 21 листопада 1918 р. поляки встановили контроль над Львовом й у грудні 1918 р. – січні 1919 р. УГА вела виснажливі бої за Львів. Вовчухівська офензива, що мала на меті здобути Львів і Перемишль, була зупинена 25 лютого 1919 р. на вимогу Антанти. Скориставшись перемирʼям, польське військо за допомогою французької армії Ю. Галлера 15 травня 1919 р. розпочало активні бойові дії по всьому фронті. Вже 7 червня УГА розпочала наступальну операцію у напрямку «Чортків – Львів». Проте, через нестачу людських ресурсів та боєприпасів у липні 1919 р. УГА зазнала поразки, перейшла Збруч і рушила до Кам’янця-Подільського для об’єднання з армією УНР.

Стрілець легіону УСС (ім’я та прізвище невідомі) с. Липівці Перемишлянського повіту Тернопільського воєводства, 1914-1918 рр.
Світлина з особистого архіву Теодора Лисюка.
1
1920 - 1939

Міжвоєнний період

21 листопада 1919 р. рішенням Найвищої ради Паризької мирної конференції Польщі передано мандат Ліги націй на управління галицькими землями протягом 25 років. Вже 14 березня 1923 р. Рада послів держав Антанти офіційно визнала приналежність західноукраїнських земель до Польщі за умови забезпечення українцям широкої етнокультурної окремішності. Проте, окупаційна влада в національному питанні проводила так звану «інкорпораційну» політику, тобто відверту колонізацію та полонізацію краю. Боротьба ж українців за національне самовизначення відбувалась у двох площинах: організації культурного й спортивного життя («Просвіта»,«Сокіл»,«Січ» «Луг», «Пласт») та політичному протистоянні з окупантами, зокрема діяльності УВО та ОУН.

Петро Дідух під час служби Війську Польському, 1920-ті рр.
Світлина з особистого архіву Любові Максимів.

Йосифа Харкевич, 1926 р. н., про смерть Юзефа Пілсудського

«В школі вчили по-польськи і руськи… то було руське і польське. Як Пілсудський помер, то нам такий маленький показували екран, як він лежав в тій труні, як там його ховали… то нам то показували… Ми ще мали льоху, дуже якраз гуділа, то реготали всі: «Пілсудського як проводжиють, то льоха гудить!..».

Йосифа Харкевич, 1926 р. н.

Культурним життям у Липівцях в 1920–1930-х рр. опікувалися члени читальні «Просвіти». Установчі збори
сільської «Просвіти» відбулися у 1922 р. з ініціативи Пилипа Смалюха, в минулому стрільця УГА. До  активних членів липівецької «Просвіти» належали Стефан Михайлів, Михайло Починок, Степан Панчук,
Іван Мудрак, Степан Юрчак, Петро Петреняк, Петро Брода, Михайло Козак, Михайло Беньковський та ін. Тривалий час перешкодою для повновартісної діяльності «Просвіти» у Липівцях була відсутність власного приміщення. Отож, громада села за ініціативи Пилипа Смалюха вирішила спорудити будинок «Просвіти». 20 березня 1935 р. освячено камінь під будівництво читальні, однак далі на цю справу не було коштів. Так, 2 жовтня 1937 р. Комітет односельчан с. Липівці в США організував благодійний бал у Нью-Йорку з метою зібрання грошей для завершення цього будівництва.

Освячення каменю під будівництво читальні «Просвіта». У центрі Пилип Смалюх (колишній старшина УСС). Камінь освячує отець Мартисович, с. Липівці Перемишлянського повіту Тарнопільського воєводства, 20.03.1935 р.
Світлина з особистого архіву Теодора Лисюка.

Петро Бурбан, 1924 р. н., про фестини і культурне життя у Липівцях

«Був фестин за Польщі… на такім пасовиську зробили то, а польська жандармерія дивилася як то було. Але то дуже в секреті… І в місті був фестин, але вони не признавали українців. А фестин – то билися турки з татарами. Ту в єднім місці зробили то, з’їхалися і шаблями отак єдні до других. Виступали, пісні, гімн співали. Хор був сильний ту. Брат тоді був дяком, то він то вчив. «Соколи» були, то всьо. Бурбан Іван  Михайлович, 1911 року… В церковному хорі я був… Був альт, був сопран, був бас і він керував де треба. І пісні такі були українські, що сі хтіло слухати. «Він впав як той сухий листок, довіку лежати, а понад чорний ворон літає та кряче, вставай козаче молодий, твоя мати плаче, заплаче мама не одна, сльозами личко вмиє…» –
та то на голоси, воно сі файно йде… та то багато таких пісень є…».

Петро Бурбан, 1924 р. н.

Будівництво читальні «Просвіта», с. Липівці Перемишлянського повіту Тернопільського воєводства, 1936 р. Світлина з особистого архіву Теодора Лисюка, с. Липівці Перемишлянського р-ну Львівської обл.
Будівництво читальні «Просвіта», с. Липівці Перемишлянського повіту Тернопільського воєводства, 1936 р.
Світлина з особистого архіву Теодора Лисюка.

Василь Козак, 1928 р. н., про українські організації “Сокіл” і “Просвіта”

Хор товариства «Сокіл». На світлині присутні: у центрі диригент – Іван Бурбан, Анна Бурчак, Анна Бурбан, Марія Соснова, Іванна Горішна, Катерина Бурбан, Катерина Жукровська, Катерина Бурчак, Емілія Гулай, Софія Богоніс, Софія Мартинишин, Станіслав Мартинович, Микола Попович, Олексій Рудий, Петро Дідух, Кость Жук, Ілля Єлечко, Федір Смалюк, Михайло Євасечко, Михайло Колодій, Стах Барановскі, Микита Жукровскі, Михайло Андрушків, Стах Сковира, Григорій Мудрак, Ярослав Андрушків, Катерина Бурбан, с. Пнятин Перемишлянського повіту Тернопільського воєводства, 1937 р.
Світлина з особистого архіву Теодора Лисюка.

Організація спортивного життя Липівців зосереджувалась довкола осередку т-ва «Сокіл», який було засновано у вересні 1928 р. з ініціативи доктора медицини Ярослава Сахна з Перемишлян. У «Соколі», що був напіввійськового характеру, разом з руханкою навчали пожежній справі, фехтуванню, наколесництву, стрільбі тощо. У 1933 р. головою осередку був Пилип Смалюх, справником – Михайло Гембара, скарбником – Павло Жукровський, а четарем – Стефан Михайлів.Тоді до товариства належало 67 жителів села. У квітні 1934 р. у Липівцях відбулися збори товариства, де голою «Соколу» було обрано Івана Оверка, справником – Петра Мазуркевича, скарбником – Петра Панкевича. У червні 1934 р. 50 осіб з Липівців взяли участь в Краєвому здвизі “Соколів” у Львові. При сільському «Соколі» діяв хор під керівництвом Івана Бурбана, місцевого дяка. Однак через  перешкоди польської адміністрації у 1936 р. сільський осередок «Сокола» припинив свою діяльність.

25
1939 - 1941

Перші совіти

1 вересня 1939 р. розпочалася Друга світова війна. Згідно з положеннями таємного протоколу про розподіл сфер впливу між Німеччиною та СРСР, який додавався до пакту Молотова-Ріббентропа (23 серпня 1939 р.), Червона армія 17 вересня 1939 р. перейшла Збруч й невдовзі окупувала західноукраїнські землі. Українське суспільство Галичини жваво прореагувало на ці події, позаяк бачило в діях більшовиків шлях до звільнення від польського режиму. 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Народних зборів Західної України, на засіданні яких у Львові 26–28 жовтня 1939 р. проголошено возз’єднання Західної України з УРСР. Попри створення ілюзії легітимності та добровільного підписання цього акту, подальші дії окупаційної влади супроводжувалися примусом та терором.

«…Вітали їх («перших совітів», – авт.) сильно…, а потім шо сі получило, що вони зробили з нами?! От була та читальня, зробили з неї московську і вони свого чоловіка з Росії поставили, жеби ту був. Того чоловіка поставили, жеби він організував на руский язик, ну і він вчив московські пісні… за Перемишлянами було таке село Костенів і там багато було людей протів українців. Ну і зробили були ту виставу, а наші українці, як вони провадили ту виставу, напали на ту читальню, побили вікна. Потім тих українців заарештували. Потім
вони спровадили голодовку і їх випустили…».

Петро Бурбан, 1924 р. н.

Василь Козак, 1928 р. н. про прихід “перших совітів”

«… До нас прийшла радянська армія в трийцять дев’ятому році у вересні місяці. Розкуркулювали багатих господарів, всьо забирали в них. Вони прийшли як визволителі, вони зразу почали фільварки розкуркулювати, роздавати худобу бідним людям. Ну, але пізніше, коли вони вже взнали, же в нас було товариство «Сокіл», була Організація українських націоналістів, керівником якої пізніше став Маркіян Смалюх, що боровся до п’ятдесятого року. І тоді почалися масові арешти. Було  вивезено тільки три фамілії в сорок першому році – Панчук, Дідух і ше якась, тому шо вони також були в Організації українських націоналістів…».

Василь Козак, 1928 р. н.

 

Утвердження радянської репресивної моделі супроводжувалося жорстоким терором, розкуркуленням,   забороною українських політичних та культурно-просвітницьких організацій. Як наслідок, проти  радянського режиму зароджується рух Опору, який, головно, репрезентувала Організація українських націоналістів. У Липівцях осередок ОУН очолював Григорій Серлик, колишній стрілець УГА, якого наприкінці червня 1941 р. розстріляно у тюрмі НКВС. Окрім того, методом боротьби проти національно свідомих людей стали арешти та виселення на Сибір. Населення Липівців торкнулася четверта хвиля депортацій, яка прокотилась Західною Україною у травні-червні 1941 р. До 22 червня 1941 р. органи НКВС вивезли 85 716 осіб, в тому числі 12 371 людину із західноукраїнських земель, зокрема родини Дідухів,  Горбатих та Панчуків з Липівців.

«В сорок першому році мене вивезли на Сибір. Товарними вагонами нас вивозили, сорок п’ять чоловік в єднім вагоні, а везли цілий місяць. Міліція прийшла, навіть нічого не дала взяти, прийшли досвіта. Як нас забрали, то вже був день… Приїхали на Сибір, а там шідесят градусів морозу, а в нас нема нічого. З Липовец (вивезли, – авт.) три фамілії, то був Горбатий Іван та Горбатий Міхал… На станцію везли в Перемишляни. Привезли в Новосибірську область, Олександровський район. По сорок третий ми були на Сибіру, привезли нас в Воронежську область, ше були три роки там, а тоди в сорок шестим приїхали назад. Нас привезли в посьолок, дали нам квартиру. А ті люди, шо були в трицятому році, то казали, шо їх в ліс привезли і вони корчували ліс, будували хати, а до того в лісі жили під голим небом. А нас вже дали до них на квартиру, бо їх в трицять третім році привезли. Татари там, були і українці. Вони там вжилися і їх не пускали додому. Різали ліс, а ми вже робили в колгоспі. Я возила гній з корови… Працездатним робочим давали чотириста грам хліба, а неробочим двіста грам хліба на цілу сутку і вода в ріці, і живи. Я вже за тих двіста грам хліба пішла робити…».

Катерина Дідух, 1929 р. н.

«В Золочеві… москалі помордували. Та й в Перемишлєнах були помордували. З Липівців єдного такого, що він носив пошту, він був з хутора, з парцеляції. Хлоп мав п’ятеро дітей, його забрали і помордували. І ксьондза з Боршева (Олексу Боднара, – авт.) тоже… А потім вже їх помордували в темниці, а то вже потім можна було піти подивити як німці прийшли. Ходили дивитися – пізнавати своїх людей. То тому хлопові, що носив листи, пошту носив, то язик вирізали…, а ксьондзу хрест вирізали на плечах, так само язик… то  страшне було… Ксьондза привели, порозбирали його до голого, но то, що в кальсонах лишили. І то ґудзик відрізали від кальсонів… і так його повели до пивниці… То потім кожен собі забрав свого…».

Олена Ткачишин, 1929 р. н.

6
1941 - 1944

Німецька окупація

22 червня 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна. З 1 серпня 1941 р. Східну Галичину як п’ятий дистрикт було приєднано до адміністративної одиниці ІІІ Райху – Генерал-губернаторства «Польща» з центром у Кракові. Одним з проявів політики німецької адміністрації було оподаткування всіх категорій населення. За невиконання контингенту загрожували штрафи, конфіскація майна, ув’язнення, праця в трудових таборах, примусовий вивіз до Німеччини чи навіть страта. Українське населення зазнало масового вивезення на роботу в Німеччину та примусової праці в «баудінстах» (робочих батальйонах). На окупованих землях ліквідовували будь-які ознаки державної єдності чи територіальної цілісності.

Зліва направо Петро Дідух та невідомий, Німеччина, 1942р.
Світлина з особистого архіву Василя Козака.

Наприкінці червня 1941 р. у Липівцях було обрано новий Провід осередку ОУН, до якого увійшли Петро Дідух, Михайло Телятник, Іван Горбатий, Іван Бурбан, Михайло Андрушків, а провідником обрали Маркіяна Панчука («Синього»). Одночасно липівецький осередок ОУН поповнився новими молодими членами, серед них були Петро Бурбан, Ярослав Серлик, Юлія Левкович, Петро Богоніс, Катерина Стефанишин, Ганна  Починок, Володимир Горбатий, Іван Волошин, Олекса та Ярослав Кобель, Володимир Олійничок, Іван Рудик, Іван (Павлович) Бурбан, Микола Рудий, Мирослав Андрушків, Михайло Починок, Іван та Параска Бездух, Степан Панчук, Петро Андрушків, Омелян Починок, Дуся Бучко, Ганна Островська, Михайло  Мудрак, Михайло Дідух, Михайло Належатий.

Йосифа Харкевич, 1926 р. н. про умови життя в період німецької окупації

«Німець тоже обіцєв самостійну Україну, а потім сі очутив – виарештовав, вибив. То був добрий кат тоже. Як той («перші совіти», – авт.) бив, так і той (німці, – авт.) бив. І ніхто тебе не щадив. Забирали до Німеччини на роботу, мусово лапали багато людий, на них робити».

Петро Бурбан, 1924 р. н.

 

 

Громадою Липівців у період німецької окупації керував війт Михайло Телятник. Він вирішував усі поточні справи разом з радою, яка складалася з 5-10 місцевих жителів. В цей час село належало до округу  Перемишляни у складі Золочівського повіту.

Степан Козак, с. Липівці Перемишлянського крайзе, дистрикт Галичина (тепер Перемишлянського р-ну Львівської обл.), 1942 р.  Світлина з особистого архіву Василя Козака, с. Липівці Перемишлянського р-ну Львівської обл.
Степан Козак, с. Липівці Перемишлянського крайзе, дистрикт Галичина (тепер Перемишлянського р-ну Львівської обл.), 1942 р.
Світлина з особистого архіву Василя Козака.

Йосифа Харкевич, 1926 р. н. про долю євреїв у період німецької окупації

«Німці були позбирані чистенько, німці були войсько чисте. Вони мали свою кухню. Німці нікого не били,
хіба жидів, то так. Брали отаких молодих (на роботу до Німеччини, – авт.) дівчит, хлопців. Але дехто вернувся. То тих, хто мав вже вісімнайцять років. Моя цьотка навіть була, вона каже, вони не робили кривди, то треба було робити чи біля корови, чи шось на полі. Їсти давали, не збиткувалися ніби. Жиди тоди  перевихрещувалися. В Перемишлєнах було жидів багато, мали свої магазини, жили файно. А то на тім хуторі, де ми жили, були сусіди (євреї, – авт.), був сусідський хлопець з мого року, рубав дрова коло воріт. Йде двох з карабінами долом, кличуть його до себе. Він пішов, вони його повели туда до тих Барановських  гет».

Олена Ткачишин, 1929 р. н.

9
1942 - 1950

Національно-визвольна боротьба

У 1943 р. на території Галичини з ініціативи Організації українських націоналістів створюється Українська народна самооборона – збройні формування українського визвольного руху, які з грудня 1943 р. прийняли назву «УПА-Захід». Українська молодь Галичини взяла активну участь у розгортанні боротьби національного підпілля. З другої половини 1944 р. відділи УПА проводять низку успішних боїв із фронтовими частинами Червоної армії, прикордонними та внутрішніми військами НКВС. Звичним явищем стають постійні облави, засідки та обшуки господарств селян, які влаштовували загони МВС та війська МДБ з метою повного винищення українського збройного підпілля.

На початку 1943 р. Липівецький Провід ОУН для захисту односельчан створює боївку УНС, командиром якої стає Степан Михайлів. До її складу увійшли Іван та Володимир Горбаті, Степан Панчук. У квітні 1943 р. на заклик ОУН вступати у повстанські старшинські школи в Карпатах відгукнулись і юнаки з Липівців, зокрема Володимир Зв’язок, Володимир і Петро Дідухи, Володимир Рудий, Дмитро Андрушків. Наприкінці липня 1944 р. липівецька боївка на розвалинах колишнього фільварку влаштувала засідку на загін більшовиків, який насильно відбирав у селян майно та худобу. У нерівному бою загинув очільник боївки Степан Михайлів. Після цього її командиром призначили Івана Горбатого.

«Приїхали москалі, а там на хуторі корови сі пасли. Вони взяли ту худобу позбирали та женуть в село. І там вон вулицею догори женуть. Хтось сказав, що москалі були, а там партизани… Фільварок був, а там ще такі хатки. І вони зачекали на них, поки вони перегнали… та й давай стріляти. То вони перепустили людей, а самі когось ранили. А їдного партизана забили на дорозі. То було восени. А там на долі була така хата, коло моста, були такі зложені сніпки не молочені – то горіло страшне».

Олена Ткачишин, 1929 р. н.

Зліва направо: Юстина Жукровська, Іван Волошин, Євстахія Смалюх, с. Липівці, крайзе Перемишляни, дистрикт Галичина, поч. 1940-х рр.
Світлина з особистого архіву Василя Козака.

20 серпня неподалік Лагодова відбувся бій боївок самооборони із чисельними загонами Народного комісаріату внутрішніх справ Перемишлянського та Глинянського районів, у якому більшовики залучили навіть повітряну техніку (літак АН-2) та артилерію (три танкетки). У бою також брали участь жителі  довколишніх сіл, зокрема і Липівців: Петро Бурбан, Петро Петриняк, Ярослав Серлик та ін. Завдяки об’єднанню зусиль повстанців атака була успішно відбита.

«Післанец прийшов, же давати поміч до начальника боївки. Ну, а начальник приказав: «Вйо збирайтеся туда». В Лагодів пішло шось четверо… Та то з літака їхав і стрілєв. З другої гори була застава – того літака збила. Ті танкетки йшли, кинули гранати, підбили. Тоді більшовики повтікали. Ну в селі за ними ніхто не полетів. Облавники, енкагебісти».

Петро Бурбан, 1924 р. н.

У вересні 1944 р. липівецькі повстанці в результаті успішної операції звільнили 38 чоловіків з довколишніх сіл, яких везли у військомат для подальшої примусової мобілізаціїна фронт. Впродовж осені 1944 р. війська НКВС Перемишлянського району за участі т. зв. «яструбків», до яких належали місцеві поляки,  неодноразово влаштовували в Липівцях облави, а 24 листопада цього ж року у стодолі заживо спалили  стрільців Дмитра Андрушківа та Василя Рудого. 30 вересня 1944 р. повстанці з  боївки Маркіяна Панчука («Синього») взяли активну участь в одному з найбільших боїв УПА з військами  НКВС під с.  Унів. В лютому 1945 р. енкавеесівцям вдалось викрити у Липівцях криївку й захопити живими Степана Панчука, Івана та Володимира Горбатих, які після арешту були засуджені.

Петро Бурбан про примусову мобілізацію до РСЧА

 

«Партизани мали якийсь схрон на полі, десь їх вісім було. Тутка був такий старий, він сі з ними троха знав, а потім вже видко йому надоїло, то він тоді москалів завіз туда. Його накрили палатков, він до того схрону завіз. Вони їм казали вилазити, ті не хтіли, то кинули гранату і повилазили. Їх сімох там забрали, вивезли. То двох сі вернули, але тутка не дали їм бути».

Олена Ткачишин, 1929 р. н.

Петро Бурбан, 1924 р. н про національне підпілля в Липівцях

Василь Козак, 1928 р. н., про облави в Липівцях

Напередодні виборів до Верховної Ради УРСР в ніч з 6 на 7 січня 1947 р. липівецькі повстанці з боївки «Синього» організували сміливу протестну акцію – розгромили приміщення сільської ради, де розміщувалась виборча дільниця, спалили документацію та агітаційні плакати. Завдяки подібним заходам стрільців УПА у багатьох галицьких селах вибори були зірвані. 13 квітня 1947 р., у суботу перед Великоднем, виконуючи завдання районного Проводу ОУН, Іван Жукровський, Мар’ян та Євстахій Андрушківи вивісили на символічній могилі Борцям за волю України синьо-жовтий прапор. Однак саме в цей час в Липівцях знаходились солдати МДБ. В перестрілці з ними загинув Іван Жукровський. 15 травня 1949 р. в селі вбито заступника голови сільської ради Л. В. Рудого. На честь свята Соборності 22 січня 1950 р. у Липівцях, як і в деяких інших селах району, члени національно-визвольного підпілля вивісили синьо-жовтий прапор, а також розповсюдили листівки з політичними закликами.

16
1944 - 1953

Повоєнні репресії

Зі вступом Червоної армії на західноукраїнські землі боротьба з національно-визвольним підпіллям стала одним з основних завдань радянської влади в регіоні й проявилась з найбільшою жорстокістю у масових репресіях проти «ворогів народу». Відбувались безперевні та масштабні депортації місцевого населення у віддалені регіони СРСР. Переселенські акції стали ефективним засобом для «примирення» населення з ідеологічними та політичними цілями радянського тоталітарного режиму. Передусім вивозили членів ОУН і УПА та їхні родини, а також заможних селян, яких радянська влада вважала основною перешкодою у колективізації західноукраїнського села.

Похорон Анни Панчук. Марія Смалюх cтоїть біля труни, решта невідомі, Сибір, Російська РФСР, поч. 1950-х рр. Світлина з особистого архіву Любов Максимів, с. Липівці Перемишлянського р-ну Львівської обл.
Похорон Анни Панчук. Стоїть біля труни Марія Смалюх на засланні в Сибіру, РРФСР, поч. 1950-х рр.
Світлина з особистого архіву Любов Максимів.

«Завезли до Львова на Лонского, треба було в слєжці рік перебути… На Лонского в камерах ми сиділи
8-9 людей. Лягаєш спати під команду, обератитисі під команду. Цілий день треба було сидіти во так єден до другого. Ти плечми до мене, а я до тебе, і так цілий день тре було сидіти. А дежурний ходив по кори-
дору і дививсі в очко що ти робиш, чи ти сидиш. Спати не вільно, треба було цілий день сидіти.
На допитах вже робили з тобов шо хтіли. Він на тебе води відлєв. Потім положив навзнак, а автоматом зліва під груди ти пару раз ввалив. Слідство тривало бувало дві годині, а бувало вечір забрав – рано тебе пригнав. Ти вже не знаєш куда, ти вже йдеш по стіні. Я до нікого сі не признавав. А тоди мені в Золочеві вирок вичитали. Шось трох чи штирох загнали до кабінету і він читає вирок. «Підписатисі на тім вироку!». – «Ми сі підписувати не будем!». Всьо равно, каже: «Вас надо било вже давно растрелівать».

Петро Бурбан, 1924 р. н.

Петро Бурбан, 1924 р. н., про свій арешт і слідство

Основна хвиля депортацій сімей із Липівців припала на жовтень 1947 р., коли проводилась операція «Запад». Відповідно до постанови Ради міністрів СРСР № 3214 (від 10 вересня 1947 р.) передусім вивозили членів ОУН і УПА та їхні родини, а також заможних селян. Виселенню з села й відправленню у віддалені райони СРСР підлягали 9 родин загальною кількістю 27 осіб, зокрема такі родини, як Бурчак, Рибак, Жукровських, Стефанишин.

Зліва Ярослав Серлик на засланні в Сибіру, РРФСР, 23.01.1953 р.
Світлина з особистого архіву Василя Козака.

Петро Бурбан, 1924 р. н. про заслання

«…А тоди на машини, вночі вивозили до поїздів і тоди вночи везли тоди на схід в вагонах. Дев’ятнайціть день нас туда везли. На кожній станції ставали, вагони провірували і мацали чи ти дошок не зірвав. І ше жерти деколи давали, їсти якоїсь баланди. Так везли. Не меньше двіста чоловік в вагоні. Товарняк, але вагон був обладнаний. Були верхні нари і спідні, і по тім боці, і по тім боці. Ходив коридором, на кожній станції считав. Бо раньше таке було, шо ше були вагони не обладнані. То було, шо зривали підлогу і пускавсі під поїзд. Везли в сорок дев’єтім восени. Привезли нас в Караганду в Кумертау. Тоди в Балхаш. Я не відсидів всьой строк. Вісім років я відбув. Нас привезли до лагеру, двох чи трьох хлопців (які померли в дорозі, – авт.) викинули та й всьо. Двіста чоловік в бараку було, а бараків щість чи сім. Нари були спеціяльні: матрас, коц і простинь, і подушка з трісок. Рано підйом в столову. Там ту баланду з’їв і на роботу на машини. Об’єкт – оципленіє, вишки, а ти всередині ту. […] Копали ми траншеї. Ввечер привезли, потім відвезли… ми дві неділі копали. Але була шахта молібденна. Вона була в степах. Там камінь був і треба було одбойними молотками бурити те каміння. То каміння йшло на вагони, а межи ними, між тим камінням, така була сльода, як во патрони є. Мене сохранило, я там не був. Хлопців брали туда, багато забрали. А там кілько би ти проробив! Року може би проробив, може нє. Бо тому, шо був одбойний молоток і бурив, а пиль йшла. Потім вже то пристроїли, шо вода змивала. А раньше та пиль – ти нахлептавсі, легені зацементував і тобі хана».

Петро Бурбан, 1924 р. н.

«Був я в Золочеві п’ять місяців. Я був в трийцятій камері. То була сама більша камера. Там було сімдесят чоловік на тій камері. Вони хотіли, шоб я видав бандерів. […] в вагонах вивозили нас. То цілий ешелон був в товарняку. Два тижні ми їхали… Народу було штири тисячі. Було п’ядесят шахт на Воркуті. А потом мене вивезли вже нижче Воркути в Печору, там ше був пару місяців. Я працював на Воркуті в шахті, а на Печорі шахти вже не було. Я був на сплаві ліса. Ліс тягнули, а потому вагон загружати, то вручну загружали. Вихідні давали сім днів робим, а восьмий був вихідним. Саме більше українців було і литовців в нашій зоні. Всі рівні були».

Григорій Козак, 1930 р. н.

 

 

У 1944-1950 рр. було репресовано та виселено більше 100 жителів Липівців. З них 11 осіб померли у таборах,
ще 16 осіб не повернулись, або ж їхня подальша доля невідома.

10
1944 - 1991

У складі УРСР

У 1940 — на початку 1950-х рр. радянська влада намагалась запровадити на західноукраїнських землях такий порядок, як на інших територіях УРСР. Одним із перших кроків стало створення колгоспів. До початку 1950-х рр. суцільна ціною репресій проти сотень тисяч селян колективізація була майже завершена. Важливим засобом насаджування тоталітарної ідеології та радянської пропаганди стали партійні та комсомольські організації. Радянською владою розгорнуто масштабну кампанію з ліквідації Української Греко-Католицької Церкви, яка була змушена перейти у підпілля. З середини 1960-х рр. з особливим розмахом розпочалася русифікація України та дискримінація вихідців із села перед міськими жителями, зневага до традиційних цінностей.

П’ятий клас Липовецької середньої школи, 1948 р.
Світлина з особистого архіву Василя Козака.

 

 

У Липівцях, як і в інших галицьких селах, для того, аби змусити селян написати заяви про вступ до колгоспу, що тут називався «Червоний прапор» (згодом перейменовано на «Ленінський шлях»), застосовувались різні методи насильства. На початку 1950-х рр. суцільна колективізація була майже завершена ціною репресій проти сотень тисяч селян.

Василь Козак, 1928 р. н., про колективізацію

«Колгосп почав зав’язуватися в п’ятдесятому році. В нас в хаті створили бугалтерію. Тут було в Липівціях три колгоспи – в Майдані, в селі, і в Бурбанівці. Забирали силою в коглосп. Забирали коні і вози».

Василь Козак, 1928 р. н.

Для того, щоб забезпечити існування штучно створених колгоспів, а також систематичне виконання місцевими жителями «державних поставок» у селах постійно квартирували військово-репресивні сили. В другій половині 1940-х – на початку 1950-х рр. в Липівцях «діяла» оперативна група у складі 5 військовиків. Липівецькій сільській раді було підпорядковане й сусіднє село Лоні.

Важливим засобом насаджування тоталітарної ідеології та радянської пропаганди стала утворена в Липівцях у 1952 р. партійна організація, до якої станом на 1978 р. належало 29 комуністів. Ще в 1939 р. тут було сформовано місцевий осередок Комсомолу, який в кінці 1970-х рр. налічував 50 членів. Таким чином у суспільстві впроваджували психологію пристосуванства.

В той же час відбулись і певні позитивні зміни у житті громади села. З 1958 р. розпочато електрифікацію на-
селених пунктів. У 1951 р. Липовецькій школі надано статус середньої, а в 1974 р. завершено будівництво нового двоповерхового приміщення. На посаді директора у цей час працювали М. Д. Рудченко-Плаксіна, І. В. Гуменюк, М. І. Лотоцький, Й. С. Ванцель, І. І. Барчук. У 1960 р. почав працювати дитячий садок.

«Слідили, не дали дітям в Великодні свєта не дали поцілувати плащівниці. Ночами сиділисьмо, бо слідили. Тим дітям не давали. Великі були податки за москалів за церкву. Вони закривали церкву, але люди сі бороли».

Йосифа Харкевич, 1926 р. н.

10
All count: 96
Найдавніше
минуле - поч. ХХ
1349
 
 
 
Перша світова
війна
1914
 
 
Міжвоєнний період
1920
 
Друга світова
війна
1939
 
 
Національно-визвольна
боротьба
1942
 
Повоєнні репресії
1944
 
У складі УРСР
1953