Болотня

Błotnia

1442p. перша згадка

Область: Львівська

Район: Перемишлянський

Сортування за часом
до 1349

Найдавніше минуле

Перші писемні згадки про більшість сіл Галичини припадають на кінець ХІV–ХVІ ст., однак археологічні джерела засвідчують, що початки заселення тут сягають палеоліту. Після Великого переселення слов’ян поселенський простір регіону стабілізується і на теренах сучасної Галичини зароджуються державотворчі процеси, пов’язані з племінним об’єднанням карпатських хорватів (VIII–X ст.). Внаслідок включення Прикарпаття до складу Русі тут виникає низка земель: Звенигородська, Перемишльська, Теребовельська, на територіальній матриці яких Володимирко Володаревич на початку 1140-х рр. створив Галицьке князівство. У 1199 р. завдяки зусиллям волинського князя Романа Мстиславовича Волинь та Галичина об’єдналися у єдиному державному організмі, який після коронації Данила Романовича у 1253 р., став відомий як «Королівство Русі».

Перша писемна згадка про Болотню датується 1442 р., однак в археологічних джерелах є згадки про заселення території села ще з І ст. н. е. Яскравим свідченням цього є могильник липицької культури, яка побутувала у Верхньому Подністров’ї та Попрутті впродовж І – початку ІІІ ст. н. е., виявлений на західній околиці села в місцевості «Оселища». Цей поховальний комплекс вперше відкрив львівський археолог Ігор Свєшніков у 1954 р., а протягом 1977–1992 рр. досліджував Володимир Цигилик. За час археологічних розкопок виявлено 71 поховання, з яких лише десять становили тілопокладення, решту ж покійників спалювали і їхні останки поміщали у невеликі ямки або ж спеціальні керамічні посудини (урни). Серед археологів утвердилась думка, що населення липицької культури варто ототожнювати з дакійською людністю фракійської групи племен, зокрема із племенем костобоків, які, згідно відомостей римського історика Клавдія Птоломея (87–165 рр.), жили за Карпатами в басейні Дністра.

Ранньоримські археологічні комплекси з Болотні (за В. Цигиликом)
Археологічні комплекси липицької культури з Болотні (за В. Цигиликом)

 

 

 

В часі, коли творилась Київська Русь, а з 1199 р. Галицько-Волинська держава, околиці Болотні продовжували заселяти люди. Зокрема, на це вказує селище ХІ–ХІІІ ст., яке розміщувалось на схилі невеликого підвищення на західній околиці населеного пункту, ліворуч від дороги Перемишляни–Болотня. Назву села, зрештою як і гідронім Болотнянка (потік у селі, права притока Гнилої Липи) варто пов’язувати з болотистим характером місцевості, зумовленим особливостями русла та заплави річки.

3
1349 - 1772

Польща

У 1340 р. було отруєно останнього галицько-волинського князя Юрія Тройденовича. Після його смерті польський король Казимир ІІІ в результаті двох походів 1340 р. та 1349 р. захопив спадщину Романовичів. Процес інкорпорації краю до Корони Польської завершився у 1434 р., коли було скасовано руське право та судочинство, а галицьке боярство урівняне в правах з польською шляхтою. Водночас, тут виникло Руське воєводство з центром у Львові, яке складалося з п’яти земель: Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської. Протягом перших десятиліть XVI ст. більшість галицького селянства було закріпачено, зокрема сеймовими ухвалами 1505 р. та 1520 р. селянам було заборонено покидати свій наділ й узаконено дводенну панщину. Життя населення краю утруднювалося й спустошливими набігами кримських татар, які почастішали з кінця ХV ст.

 

Після першої згадки у 1442 р. Болотня майже на століття зникає зі сторінок писемних джерел аж допоки у 1540 р. село разом з неподалік розташованим Подусовом стали причиною жвавих судових суперечок шляхтича Миколая Шперки з Нараєва і львівського архієпископа Петра, у які змушений був втрутитися навіть польський король Сигізмунд І. 4 лютого 1638 р. монарх Польщі Владислав IV Ваза дозволяє Миколаю та Яну Ковальським відступити права на володіння селом Станіславу Ковальському, який згадується десять років перед тим, а саме 24 квітня 1628 р.: він як шляхтич з Болотні з своїми слугами був присутній на реєстрі шляхти Львівської та Жидачівської землі, що відбувався під Львовом.

 

Татари женуть ясир. Гравюра з
угорської хроніки, XV-XVI ст.

Восени 1648 р. в часі походу Богдана Хмельницького кримські татари, що були його союзниками, пограбували Болотню, зокрема спалили млин та корчму. Тоді жителі села володіли 9 ланами землі, з яких у 1650 р. мали заплатити 54 злотих 10 грошів, однак змогли віддати до урядової скарбниці лише 6 злотих. У зв’язку з цими подіями на сторінках актових книг з’являється інформація і про селян з Болотні, серед яких були Стець Бакай та Данило.

18 квітня 1664 р. польський король Ян ІІ Казимир дозволив Мацею Лотоцькому, плоцькому чашнику, та його дружині Софії передати права на володіння Болотнею Мацею та Анні Рибінським. Впродовж наступних двох століть село почергово належало до володінь шляхетських родин Новсельських, Косаковських, Ковалевських та Гонсєвських, від яких у 1870 р. воно відійшло до маєтностей магістрату Львова.

3
1772 - 1914

Австрійська імперія

У 1772 р. внаслідок І поділу Речі Посполитої Росією, Пруссією та Австрією Галичина увійшла до складу імперії Габсбургів. На теренах краю було створено окрему провінцію – «Королівство Галичини і Володимирії», до складу якої увійшли українські етнічні землі (Східна Галичина) та південна частина Польщі з Краковом (Західна Галичина). У 1848 р., коли Європу охопила революційні події «Весни народів», у Галичині скасували панщину. Окрім соціального визволення, село охопило і українське національне відродження. В цей час репрезентантом української ідеї в краї була Головна Руська Рада, однією з основних вимог якої до Відня був поділ Галичини на східну (українську) та західну (польську) частини. Згодом, у 1868 р. з ініціативи народовців у Львові було засновано товариство «Просвіта», відділи якого почали організовувати по всьому краю.

 

 

Болотня та Бачів на мапі Міга (1779-1783 рр.)
Болотня та Бачів на мапі Міга (1779-1783 рр.)

У XVIII ст. населення Болотні поступово збільшується, зокрема за люстрацією 1765 р. у селі було 82 хати, а за люстрацією 1787 р. вже 97 будинків. Восени 1787 р. при визначенні меж землі, яка належала до села, згадуються жителі Болотні Григорій Вівчар (війт), Андрій та Іван Іванишини, Тимко Ткачів, Гнат Черкас, Григорій Данилишин, Григорій Максимишин та Петро Шушук. В цей час в Болотні була дерев’яна церква св. Миколая, вперше згадана в 1740 р., яка належала до греко-католицького деканату в Нараєві. Станом на 1821 р. у селі проживало 732 особи греко-католицького віросповідання, у 1860 р. кількість вірян збільшилася вже до 970 чоловік. Парафією у Болотні впродовж ХVIII–ХІХ ст. опікувалися священики Василь Левицький, Василь Зінковський, Іван Телішевський, Михайло Філіповський, Антін Топільницький, Іван Джулинський та ін. У лютому 1902 р. місцевий парох Іван Джулинський збирав підписи у селі супроти планів австрійської адміністрації ввести у початкових школах фонетичний правопис.

Не оминуло Болотню польське повстання, яке розпочалось у Кракові в ніч з 21 на 22 лютого 1846 р. Попри те, що один з повстанців Тадеуш Вісьньовський наприкінці лютого 1846 р. у сільській корчмі закликав селян брати участь у боротьбі проти австрійської адміністрації, обіцяючи ліквідувати станову нерівність і передати їм землю без викупу, жителі Болотні не підтримали цей виступ.

На честь скасування панщини у Галичині жителі Болотні  поставили два “хрести свободи”: один – кам’яний, поблизу церкви, а другий – дерев’яний, неподалік школи.  Станом на 1880 р. у Болотні мешкала 1071 особа, серед них 1005 греко-католиків, 59 римо-католиків, які належали до парафії у Фірлейові, та 7 юдеїв. На загал, відзначимо, що протягом ХІХ ст. кількість жителів села постійно збільшувалась, головно, через високу народжуваність. До прикладу, за даними метричних книг за час від 1868 р. до 1877 р. у Болотні народилося 475 дітей, яких у породіль приймала повитуха Марія Чопик.

 

Діти навчалися спочатку у приходській школі, яка у 1860 р. стала тривіальною, тобто початковою, де викладали читання, письмо та лічбу У 1867 р. тут вчителював Антон Герасимович, а навчальний заклад в цьому ж році відвідували 66 хлопців та 40 дівчат. Восени 1875 р. школа у Болотні стала етатовою, однак довший час перешкодою для повновартісного навчання залишилось старе приміщення, у якому було неможливо вмістити всіх учнів. У 1911 р. спільними зусиллями громади села та шкільного фонду збудовали новий будинок, де у цьому ж році почало навчатись 270 учнів. Окрім того, в Болотні у 1910–1912 рр. в гуцульському стилі споруджено муровану церкву св. Миколи, покриту бляхою, яка сьогодні належить до памʼяток архітектури місцевого значення.

 

Церква св. Миколая у Болотні, збудована у 1910-1912 рр.
Церква св. Миколая у Болотні, збудована у 1910-1912 рр.

 

У березні 1900 р. до намісництва у Львові було внесено прохання про заснування у Болотні читальні «Просвіти», ініціаторами якого стали о. Михайло Горчинський, Дмитро Баран, Михайло Баран, Василь Черкас, Іван Черкас, Андрій Потовський, Ілько Шніцар, Йосип Іваніків та Василь Ковах. У червні цього ж року з центрального товариства у Львові новій читальні подарували 76 книг загальною вартістю 13,76 корони. Певний час читальня функціонувала добре, але надалі в архівних документах бачимо лише процес її занепаду. До прикладу, навесні 1908 р. головою читальні у Болотні був Д. Баран, тоді в бібліотеці знаходилось лише 40 книг. Після цього часу читальня в селі остаточно припиняє свою діяльність аж до міжвоєнного періоду.

8
1914 - 1918

Перша світова війна

1 серпня 1914 р. між військово-політичними блоками Антанти (Росія, Франція, Великобританія) та Четверного союзу (Австро-Угорщина, Німеччина, Туреччина, Болгарія) спалахнула Перша світова війна. В середині вересня 1914 р. практично вся ця Галичина була окупована військами Російської імперії. Проте, наприкінці червня 1915 р. австрійські війська провели контрнаступ й лінія фронту пролягла через Сокаль, Золочів, Бережани та Галич. Відступивши з Галичини й Буковини під натиском австро-німецьких військ, російська армія восени 1915 р. закріпилася на лінії Кам’янець-Подільський – Тернопіль – Кременець – Дубно. У травні 1916 р. російські війська під керівництвом генерала Олексія Брусилова просунулись вглиб Галичини та Волині на 80–100 км, після чого лінія фронту залишалася незмінною до літа 1917 р.

Відступ австро-угорської армії супроводжувався масовими репресіями щодо українського населення Галичини, які носили спланований характер і офіційно називалися «оборонними заходами». Приводом до масових арештів була поширена в урядових колах думка про те, що проросійська чи москвофільська позиція більшості населення Галичини призвела до поразки австро-угорських військ. Тільки за серпень – вересень 1914 р. з Галичини вивезено понад 10 тисяч осіб, значну частину з яких відправлено до концентраційного табору Талергоф, розташованого неподалік м. Грац (Австрія). До числа інтернованих потрапив о. Михайло Горчинський (1873 р. н.) з Болотні, заарештований у серпні 1914 р. Разом з ним до Талергофу з села відправлено Івана Дубрівного (1873 р. н.), Івана Догоноса (1873 р. н.), місцевого дзвонаря Матвія, які у жовтні 1914 р., померли через важкі хвороби чи жорстоке поводження табірної адміністрації.

Артилеристи цісарсько-королівської армії на позиціях під Бережанами, 1915 р.  З колекції Австрійської національної бібліотеки
Артилеристи цісарсько-королівської армії на позиціях під Бережанами, 1915 р.
З колекції Австрійської національної бібліотеки

 

 

У легіоні Українських січових стрільців служило кільканадцять вихідців з Болотні: Василь Баран, Василь Ільчишин, Григорій Ляска, Гнат Дрібота, Михайло Іванишин, Олекса Баран, Степан Дмитрів, Михайло Ільчишин, Дмитро Ляска, Пилип Місяковський, Михайло Потовський, Григорій Струк, Микола Дума, Іван Потовський та ін. Загалом у роки Першої світової війни у лавах австро-угорської армії перебувало 250–300 тисяч українців, що становило до 9 % її особового складу. За підрахунками вчених, в українській частині Галичини полеглих за інтереси імперії було близько 80 тисяч осіб без врахування вдів, калік та сиріт.

3
1918 - 1919

ЗУНР та українсько-польська війна

Листопадовий зрив та укріплення позицій ЗУНР у Галичині спровокували українсько-польську війну. Вже 21 листопада 1918 р. поляки встановили контроль над Львовом й у грудні 1918 р. – січні 1919 р. УГА вела виснажливі бої за Львів. Вовчухівська офензива, що мала на меті здобути Львів і Перемишль, була зупинена 25 лютого 1919 р. на вимогу Антанти. Скориставшись перемирʼям, польське військо за допомогою французької армії Ю. Галлера 15 травня 1919 р. розпочало активні бойові дії по всьому фронті. Вже 7 червня УГА розпочала наступальну операцію у напрямку «Чортків – Львів». Проте, через нестачу людських ресурсів та боєприпасів у липні 1919 р. УГА зазнала поразки, перейшла Збруч і рушила до Кам’янця-Подільського для об’єднання з армією УНР.

В листопаді 1918 р. у вуличних боях за залізничний вокзал у місті брав участь сотник УГА Степан Мельник з Болотні, якого ув’язнено у таборі Домб’є під Краковом після того, як поляки оволоділи Львовом. Встановлення у Львові української влади після Листопадового зриву спричинило аналогічні процеси по всіх селах та містечках Галичини. У Перемишлянах ЗУНР перейняла управління 3 листопада. Повітовим комісаром жителі Перемилянщини обрали поручника легіону УСС, д-ра Франца Свістеля, а комендантом став Г. Чолій. Відомо, що у лавах УГА  воювало ще уродженців Болотні: Микола Котовський, Михайло Іванишин, Михайло Сметана, Михайло Ільчишин, Дмитро Ляска, Микола Дума та ін.

В ході Чортківської офензиви( 7–28 червня 1919 р.) УГА відтіснила польське війське до лінії Броди – Олесько – Белзець – Гологори – Перемишляни – Стратин – Княгиничі – Букачівці. Однак, у подальшому через брак боєзапасів не вдалося зберегти зайняті позиції й 28 червня 1919 р польська армія прорвала український фронт під Янчином (тепер с. Іванівка Перемишлянського р-ну) поблизу Болотні.
Влітку 1920 р. Болотня та навколишні села декілька тижнів перебували під владою Галицької Соціалістичної Радянської Республіки (з осередком в Тернополі) – короткочасного напівдержавного утворення більшовиків під час радянсько-польської війни 15 липня 1920 р., яке вже за два місяці, у середині вересня, припинило свою діяльність. До села повернулися поляки і саме в ці роки починає поширюватись вплив підпільної Української військової організації, яка була створена в 1920 р. під керівництвом полковника армії УНР Є. Коновальця.

2
1920 - 1939

Міжвоєнний період

21 листопада 1919 р. рішенням Найвищої ради Паризької мирної конференції Польщі передано мандат Ліги націй на управління галицькими землями протягом 25 років. Вже 14 березня 1923 р. Рада послів держав Антанти офіційно визнала приналежність західноукраїнських земель до Польщі за умови забезпечення українцям широкої етнокультурної окремішності. Проте, окупаційна влада в національному питанні проводила так звану «інкорпораційну» політику, тобто відверту колонізацію та полонізацію краю. Боротьба ж українців за національне самовизначення відбувалась у двох площинах: організації культурного й спортивного життя («Просвіта»,«Сокіл»,«Січ» «Луг», «Пласт») та політичному протистоянні з окупантами, зокрема діяльності УВО та ОУН.

У міжвоєнний час читальня «Просвіти» у Болотні після невдач початку ХХ ст. відродилися стараннями низки активних мешканців села, зокрема Йосипа Грицоніва. Він був громадським писарем і в листі до матірного товариства «Просвіти» нарікав, що «в нашій громаді нема кому тим зайнятись, брак сил просвічених, з тих знов менш просвічених ніхто не знає куди за чим кинутись, щоби з праці був хосен». Попри проблеми з польськими органами влади, 29 жовтня 1922 р. відбулися установчі збори товариства «Просвіти» у Болотні. Керівниками читальні було обрано Миколу Дубрівного, Василя Барана, Йосипа Грицоніва, Гаврила Барана, Степана Мельника, Андрія Баранецького, Федора Потавського, Данила Бакая та Василя Сметану. На цих же зборах ухвалено розмір членських внесків (150 марок на місяць) й вирішено передплачувати газети «Діло» та «Український голос».

Члени товариства «Просвіта». У верхньому ряді зліва направо: Федір Дубрівний, Василь Синишин, п’ятий Андрій Дума, сьомий Степан Мельник. Сидить четвертий зліва Андрій Баранецький (голова осередку), далі Роман Зубик, с. Болотня Перемишлянського п-ту Тернопільського в-ва, кін. 1920-х рр. Світлина з особистого архіву Григорія Котовського.

Навесні 1923 р. у бібліотеці читальні було вже близько 130 книг й почав ставити вистави аматорський театральний гурток. У 1925 р. в читальні налічувалось 72 членів, а в 1935 р. до життя «Просвіти» у Болотні долучилося 227 осіб. Спочатку просвітянський осередок знаходився в хаті Гаврила Барана, потім у будинку Йосипа Грицоніва. Зі збільшенням кількості національно свідомих людей виникла потреба в окремому приміщенні для читальні. Спільними зусиллями громади Болотні, зокрема організаторів «Просвіти» та кооперативу «Нива», будинок звели в 1934 р. Землю під забудову надав Микола Котовський, цеглу випалював Андрій Гулька, а дах фундували вихідці з села, що емігрували до Канади.

Григорій Котовський, 1928 р.н., про діяльність "Лугу" та "Просвіти" у Болотні

«Тато віддав поле, не було де поставити читальню і кооперативу. Тато дав город і там поставили тую читальню, поставили кооперативу «Ниву»… Будували вручну, то всьо будували за свої гроші, за зібраний скарб… Так назбирали тиїх грошенят, шо поставили мур, а вже накрити не було чим. Тоди хлопці стали і кажуть, шо біда. Але до Америки поїхав один, колись він в Лузі, він поїхав до Америки, на заробітки. Кажуть треба піти до Дубрівного і сказати: най напише до него, може грошей як висле нам на дах. І потім з діяспоори вислали були шось 250 доларів. І купили блєху і накрили ту читальню».

Григорій Котовський, 1928 р. н.

У грудні 1934 р. з ініціативи Леонтія Шеремети при читальні почали діяти курси для неграмотних селян, які відвідували 15 осіб. А також хор і драмгурток, якими керував Михайло Журавінський, згодом – місцевий дяк Мирослав Данилів. До організації вистав, співочих вечорів та гуртка самоосвіти долучилось чимало місцевої молоді, зокрема Роман Зубик, Олекса Коваль, Іван Ткач, Іван Костишин, Катерина Костишин, Анастасія Сокирка, Анастасія Самаранчук, Ганна Болюх, Катерина Черкас, Марія Цупер та ін.  У січні 1938 р. переобрали керівництво читальні у Болотні, до його складу увійшли Йосип Грицонів, Мирослав Данилів, Василь Іваніків, Микола Баран, Федір Гупало та Федір Дубрівний. Однак, вже 28 березня 1939 р. державними органами польської влади було заборонено діяльність «Просвіти» в селі.

Рескрипт Перемишлянського староства про заборону діяльності “Просвіти” у Бачеві, Болотні, Дусанові, Кореличах, Подусові та Янчині, 28 березня 1939 р.

Організація спортивного та культурного життя української молоді Болотні у міжвоєнному періоді стала можливою завдяки активній діяльності сільського осередку «Луг». Це товариство було засноване у Львові в 1925 р. з метою національно-патріотичного виховання юнацтва і його підготовки до боротьби за незалежність України. «Луг», маючи напіввійськовий характер, забезпечував активну участь членів товариства у військовій підготовці (організації польових занять, стрільб, а також спортивних свят, вистав, концертів, підготовки доповіді з історії України). В 1939 р. на території Галичини існувало 805 місцевих осередків «Лугу», в яких нараховувалось близько 50 тисяч членів. Серед учасників «Лугу» в Болотні варто згадати Олексу та Миколу Шніцарів, Леонтія Шеремету, Гната Іванишина, Дмитра Костишина, Михайла Демковича, Федора Гупала, Миколу Ткача, Михайла Ляску, Івана Дмитріва, Михайла Мельника, Миколу Барана, Василя Сенишина, Федора Дубрівного та ін.

Товариство «Луг», с. Болотня Перемишлянського п-ту Тернопільського в-ва, 1930-ті рр. Світлина з особистого архіву Григорія Котовського.

 

Михайло Баран, 1925 р. н., про вшанування жителями Болотні пам'яті Січових Стрільців

20
1939 - 1941

Перші совіти

1 вересня 1939 р. розпочалася Друга світова війна. Згідно з положеннями таємного протоколу про розподіл сфер впливу між Німеччиною та СРСР, який додавався до пакту Молотова-Ріббентропа (23 серпня 1939 р.), Червона армія 17 вересня 1939 р. перейшла Збруч й невдовзі окупувала західноукраїнські землі. Українське суспільство Галичини жваво прореагувало на ці події, позаяк бачило в діях більшовиків шлях до звільнення від польського режиму. 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Народних зборів Західної України, на засіданні яких у Львові 26–28 жовтня 1939 р. проголошено возз’єднання Західної України з УРСР. Попри створення ілюзії легітимності та добровільного підписання цього акту, подальші дії окупаційної влади супроводжувалися примусом та терором.

Не чекаючи приходу Червоної армії, мешканці Болотні Мирон Самаранчук (1903 р. н.) та Пилип Бойко (1921 р. н.), намагаючись роззброїти польських жандармів, загинули в Нараєві. Придушення таких локальних виявів спротиву та політика денаціоналізації колишньої адміністрації зумовили позитивне налаштування населення Галичини до приходу «визволителів» зі сходу, яке, щоправда, швидко зійшло нанівець.

«… Витали як козаків… як козаків, запорожців, на коньох, вбралися в шаровари тойво, на коньох, їхали, слава, слава, квіти… діти знов до школи забрали цвіти сипали… А не мали прапора, прапора розумієш, взєли церковний, а церковний як: був синій, а жовтув, обшитий таким тойво… український прапор, корунками жовтими довкола… взєли той церковний прапор і пішли з прапором… а прийшов знаєш Максим Лявер, той прапорщик… а то якраз ту витали коло Нетова, там такий жив чоловік… і там витали… Але частина проїхала і нічого не казали на той прапор, вон проїхав другий, третій… там такий був в такій білій, то я пам’ятаю добре, бо я там був, такій білій східній сорце, етот прапор фашистський каже, нам не надо етой пропор, нам надо
красненький, ми кров проліваєм… а там той Максим обізвавсі: малиновий? да, да, да, да, маліновий, малі-
новий, той скрутив тойво і пішов, втік знаєте… а там дівки, розумієте, в шароварах, ту на коньох, витають,
слава, слава кричєли… слава козаки, зі сходу козаки… так ми стрічали козаків…».

Григорій Котовський, 1928 р. н.

Григорій Котовський, 1928 р. н. Зустріч "перших совітів"

Михайло Баран, 1925 р. н. Вступ до села Червоної армії

Невдовзі у Болотні створено ревком (Революційний комітет) на чолі з Леонтієм Шереметою, який розпочав організацію більшовицької влади у селі. 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до На-родних зборів Західної України — тимчасового органу влади, спеціально утвореного для того, аби узаконити включення Східної
Галичини та Волині до складу УРСР. Серед 1484 депутатів, процес обрання яких був безальтернативним і знаходився під пильним наглядом більшовиків, перебував і делегат від Болотні — Данило Опанасович Бакай, член сільського ревкому. 26–28 жовтня 1939 р. у Львові відбулось засідання Народних зборів, де  проголосили возз’єднання Західної України з УРСР.

Йосип і Анастасія Боровські з дітьми Володимиром і Ганною-Євгенією, с. Болотня Поморянського р-ну Львівської обл., 1940 р.
Йосип і Анастасія Боровські з дітьми Володимиром і Ганною-Євгенією, с. Болотня Перемишлянського р-ну Львівської обл., 1940 р.
Світлина з особистого архіву Ганни-Євгенії Боровської.

Важливим аспектом утвердження більшовиків на Галичині було створення низки місцевих комуністичних
та комсомольських організацій, які мали б стати провідниками радянської влади в селах. У Болотні комсомольський осередок утворено в 1940 р., однак серед місцевих жителів він не був популярним. Зокрема у матеріалах «Обзора 6-го отдела 3-го Управления НКГБ СССР (Народного комиссариата государственной
безопасности Союзу Советских Социалистических Республик) по антисоветским проявлениям и важнейшим происшествиям, имевшим место в СССР в мае 1941 г.» вказано, що 17 травня вночі близько 3 години у Болотні вбито комсомольця Петра Бакая, сина колишнього депутата Народних зборів Західної України.

Урок у Болотнянській школі. За першою партою друга зліва єврейка Лайка Бебер, 1939-1941 рр.
Світлина з особистого архіву Ніни Грицонів.

Населення Болотні торкнулася друга хвиля депортацій, яка прокотилась Західною Україною у квітні-травні 1940 р. В цьому часі виселяли передусім “куркулів”. Цікаво, що за встановленими граничними нормами землекористування розкуркуленню підлягала майже третина населення Західної України. Відповідно
до постанови РНК СРСР від 10 квітня 1940 р. зі західноукраїнських земель було виселено близько 6 тисяч сімей, які налічували понад 30 тисяч осіб, в тому числі і шість родин з Болотні, зокрема сім’ї Басів, Іваніківих, Піндерів, Сенчишинів.

9
1941 - 1944

Німецька окупація

22 червня 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна. З 1 серпня 1941 р. Східну Галичину як п’ятий дистрикт було приєднано до адміністративної одиниці ІІІ Райху – Генерал-губернаторства «Польща» з центром у Кракові. Одним з проявів політики німецької адміністрації було оподаткування всіх категорій населення. За невиконання контингенту загрожували штрафи, конфіскація майна, ув’язнення, праця в трудових таборах, примусовий вивіз до Німеччини чи навіть страта. Українське населення зазнало масового вивезення на роботу в Німеччину та примусової праці в «баудінстах» (робочих батальйонах). На окупованих землях ліквідовували будь-які ознаки державної єдності чи територіальної цілісності.

“Німаки були якісь такі смішні. Прийшов німак, ти сі за двері пішла, він тобі не подивився за двері, що чоловік ся сховав, бо русскі вміли шукати, а ті нє… нас уже брали шанци (рови,— авт.) копати на кривулю, на розвилкі, та й ми ходили шанци копати, там треба було копати метр ширини, а два довжини… такі шанци копали… Я сама ходила копати шанци, я ше мала їдну таку сусідку, а ми дуже співали українські пісні, ми пішли до шанцив, зачєли співати:
Хто любе Україну, хто любе свій народ,
Той іде в повстанці без жодних перешкод.
Лента за лентою, набої давай
Український повстанче в бою не відступай.
І ми зачєли то співати, а вони там траскають, і собі: “Лента за лентою” як зачєли співати…”.

Ніна Грицонів, 1925 р. н.

Справа Марія Мельник, перша пол. 1940-х рр. Світлина з особистого архіву Ніни Грицонів.

В період німецької окупації Болотня належала до крайзе з осередком в Бережанах, а сільську громаду очолював війт Микола Котовський. У квітні 1942 р. німецька адміністрація збільшила збір для всіх ка-
тегорій населення: було підвищено натуральний податок (контингент), а також посилено контроль за його стягненням. Продовольчий податок призначався на кожний повіт, а тамтешнє керівництво розподіляло його поміж селами. У селі під керівництвом війта створювалася «контингентна комісія», що встановлювала норму збору для кожного господаря відповідно розміру його земельного наділу та кількості членів сім’ї. До прикладу, господар, який обробляв 2,5 га землі, повинен був здати впродовж року 12 ц зерна, 25 ц картоплі, 800 л молока, 200 кг м’яса та 112 злотих готівкою. За невиконання контигенту загрожувала конфіскація майна, штрафи, ув’язнення, праця в трудових таборах, примусовий вивіз до Німеччини чи навіть страта.

Українське населення зазнало масового вивезення на роботу в Німеччину та примусової праці в «баудінстах» (робочих батальйонах). За даними істориків Львівщини в роки німецької окупації вивезено 170,4 тис. осіб, зокрема до числа остарбайтерів потрапили і кільканадцять людей з Болотні. Декілька з них загинули на примусових роботах: Микола Гураль, Федір Іванишин, Пилип Іванків, Іван Нагірний, Прокіп Огренда, Степан Потовський.

Михайло Баран, 1925 р. н., остарбайтер, про перебування в Німеччині

«Зара як прийшли, во восени вже забирали…  Зразу пару поїхало так, а решта примусово, прийшло так як до сільради, до війта дати тілько людей, той виписав, та й забирали… Молодьож, робітників, робочу силу, а декотрих було таке будівництво в Краснім, там розширювали желізну дорогу, називався баудінст — будівнича служба. Та як перевести, то там троха забрали, а решту в Німеччину…».

Михайло Баран, 1925 р. н.

Гурток товариства «Просвіта». У нижньому ряді зліва направо: Іван Бакай, Параска Коваль (у дівоцтві Добровольська) , Мирослав Данилів, Єва Колич, Федір Фіца, Анастасія Грицунь, Федір Іванишин. У верхньому ряді: Ярослав Грицонів, Василь Коваль, четвертий Михайло Дуда, Михайло Фіца, Іван Котовський, с. Болотня, крайзе Золочів, дистрикт Галичина, 1943 р. Світлина з особистого архіву Григорія Котовського.

Єдиною дозволеною нацистами організацією, яка мала координувати українське соціально-культурне життя в Галичині, був Український центральний комітет на чолі з Володимиром Кубійовичем. Саме за сприяння цього комітету відновили свою діяльність читальні «Просвіти», які на відміну від інших громадських  організацій діяли легально й часто виконували роль осередків не лише культурно-освітнього, але й суспільно-політичного життя.

Пам’ятка з процесійного походу в поле під час Зелених свят, с. Болотня, крайзе Золочів, дистрикт Галичина, 14.06.1943 р. Світлина з особистого архіву Ніни Грицонів.

Найжорстокіше нацисти ставились до євреїв, зокрема у директиві верховного командування Вермахту від 12 вересня 1941 р. вказано, що «боротьба проти більшовизму вимагає нещадних і енергійних дій, насамперед проти євреїв, котрі є головними носіями більшовизму». Відомі імена щонайменше 7 мешканців Болотні, які стали жертвами Голокосту у період німецької окупації, а  саме Малер Леон, Малер Бетка, Малер Батья Фасс Рахела, Меллер Фанні, Парнес Роза, Вінтер Хає.

«Та всєх вибили (євреїв, – авт.)… їдні пощизали навіть не знаю: хто, коли, десь ночю позабирали, а других вивезли в Перемишляни: таке було ґетто називалося, то їх там вистрілєли, таке було за лікарньов називався такий лісок Березина, то там вони копали собі ями і там їх німці стрілєли».

Михайло Баран, 1925 р. н.

11
1942 - 1950

Національно-визвольна боротьба

У 1943 р. на території Галичини з ініціативи Організації українських націоналістів створюється Українська народна самооборона – збройні формування українського визвольного руху, які з грудня 1943 р. прийняли назву «УПА-Захід». Українська молодь Галичини взяла активну участь у розгортанні боротьби національного підпілля. З другої половини 1944 р. відділи УПА проводять низку успішних боїв із фронтовими частинами Червоної армії, прикордонними та внутрішніми військами НКВС. Звичним явищем стають постійні облави, засідки та обшуки господарств селян, які влаштовували загони МВС та війська МДБ з метою повного винищення українського збройного підпілля.

«Другі совіти», окупувавши Галичину, зіткнулися з потужним спротивом, зокрема за підтримки місцевого населення загонам УПА вдалося активно протидіяти становленню органів радянської влади у Поморянському районі, а саме із 28 сільрад у 20-х було розпущено органи радянської влади, а у 8-ми
повністю знищено сільський комуністичний актив. Восени 1944 р. на теренах Перемишлянщини, Поморянщини і Бережанщини у підрозділах УПА нараховувалось до 7 тисяч осіб. 16 серпня 1944 р. більшовики, переїжджаючи через Болотню, намагалися заарештували трьох жителів села. Загін місцевої самооборони з допомогою населення навколишніх сіл зробив у лісі засідку. Після двогодинного бою «… більшовики розлетілися залишаючи підводи…», з їхньої сторони було п’ятеро вбитих та четверо поранених,
натомість зі сторони самооборони втрат не зафіксовано.

Осередок ОУН в Болотні. У нижньому ряді зліва направо: Іван Бакай, Василь Дмитришин, Коваль Василь, Іван Котовський, Максим Ільчишин, Іван Іванишин. У верхньому ряді: Дмитро Мельник, Дмитро Потовський, Іван Мельник, Григорій Бакай, Франко Бурмило, Михайло Демкович, крайзе Золочів дистрикт Галичина, 1942 р.
Світлина з особистого архіву Григорія Котовського.

Євгенія Готь, 1929 р. н. про "партизанку"

В наступних роках Болотня та її околиці ще декілька разів були місцем сутичок між енкаведистами та вояками УПА. Так, 28 лютого 1945 р. загін повстанців під проводом Миколи Бакая, уродженця Болотні, брав участь у бою, під час якого загинуло десять вояків та ще троє було поранено. 30 травня 1945 р. у Болотні відбувся бій сотні УПА-Захід на чолі з уродженцем села — Михайлом Шніцаром («Чумаком»), під час якого загинуло 14 повстанців, в тім числі господарчий сотні Баран. 13 вересня 1945 р. в часі облави на хуторі Під Телячим поблизу Болотні енкаведисти натрапили на трьох стрільців УПА, двом з яких вдалося
втекти, а третій, сховавшись в шафі, вбив радянського капітана і прорвався крізь вороже оточення. 28 вересня 1945 р. більшовики «… наїхали на криївку, де умовив їх (тобто повідомив, де вона знаходиться,— авт.) Байда — кущовий з Болотні…», тоді було вбито Андрія Левка та Івана Хміля.

Зліва направо: Ростислав Гадуп’як, Анастасія Черкас, Василь Дмитришин, перша пол. 1940-х рр.
Світлина з особистого архіву Григорія Котовського.

«Іван Хміль тоже ховався вдома, вони там живуть на колонії, а там такий глибокий рів і вони там мали
криївку, і закривалися кущом ліски… а потому йден схотівся зголосити. Чи він ся хтів зголосити, чи його
злапали і він викрив їх, тую криївку і то всьо викрив. Його маму відразу взєли до тої криївки і його забили».

Катерина Коваль, 1932 р. н.

Катерина Коваль, 1932 р. н., про стрільця УПА Михайла Дуду

У лютому 1946 р. поблизу Болотні відбулося відразу декілька боїв. 12 лютого загинули Михайло Шніцар, Михайло Воробець, місцевий інформатор повстанців та Семко Ватра з чоти «Чумака». Наступного дня, в результаті сутички з енкаведистами вбито командира боївки СБ (Служби безпеки) Володимира Бузана та бо-
йовика СБ Григорія Пастуха.

«Шніцарів Михайло і Воробець Михайло, і ше йден чи подусівський, чи якийсь. Їх три були здибали в лісі, знайшли тую криївку, вони сі побили, а туди, то була якайсь неділя чи якейсь свєто, ми були в церкві. Привезли під церкву і так скинули, вони довго були, бо не дали поховати, не знаю скільки вони були, більше як тиждень, вже навіть пси зачєли (показує на обличчя,— авт.), а туди вже якось взєли і поховали їх в одній могилі».

Катерина Коваль, 1932 р. н.

Стоять зліва направо: Григорій Куций, Ніна Грицонів, Іван Майорчак. Сидять: Марія Мельник, Федір Котовський, Катерина Римовська, с. Болотня Поморянського р-ну Львівської обл.,1940-ві рр.
Стоять зліва направо: Григорій Куций, стрілець УПА, Ніна Грицонів, Іван Майорчак. Сидять: Марія Мельник, Федір Котовський, Катерина Римовська, с. Болотня Поморянського р-ну Львівської обл., 1940-ві рр.
Світлина з особистого архіву Ніни Грицонів.

Серед матеріалів Державного архіву Російської Федерації зустрічається інформація про вбивство  “бандгрупою” у ніч на 31 жовтня 1946 р. голови Болотнянської сільради М. Процика та місцевого жителя М. Ціража. Про те, що акція була справою рук вояків УПА, а не провокацією енкаведистів, зазначено в одному з повстанських документів: “… у звітному місяці (жовтні 1946 р.,— авт.) проведено нами ряд акцій по сексотів… пр. Болотня, 30 ц. м. знищено голову сільради…».

Розплата енкаведистів за прояв непокори не забарилася, позаяк цієї ночі було ув’язнено декілька людей з села.

“… В ночь на 31 октября с. г. начальником Поморянского РО МВД Шабатурой, ст. оперуполномоченным РО МВД Заседкиным, пом. оперуполномоченного РО МГБ – Глазыриным, командиром 2 СБ 88 сп ВВ МВД  Уйлиным и бойцами этого же батальона Фролиным и Леоновым были незаконно задержаны по подозрению в убийстве председателя сельсовета жители с.Болотня Чепик Д. Н., Чепик М. В., Лисовский И. К., Иваникив Д. С. и Олексив Н. А. После задержания указанные лица Шабатурой и остальными  оперработниками были подвергнуты допросу. Не добившись нужных  показаний, оперативная группа, вдохновляемая Шабатурой, сговорилась между собой вывести задержанных крестьян за село и там их расстрелять с последующим сообщением в область о, якобы, имевшем месте  столкновении с бандгруппой, в результате которого названные выше жители с. Болотня были убиты”.

З довідки інструктора відділу ЦК КП(б) України Липоватого заступнику секретаря ЦК КП(б)У Стоянцеву, 24 грудня 1946 р.

18
1944 - 1953

Повоєнні репресії

Зі вступом Червоної армії на західноукраїнські землі боротьба з національно-визвольним підпіллям стала одним з основних завдань радянської влади в регіоні й проявилась з найбільшою жорстокістю у масових репресіях проти «ворогів народу». Відбувались безперевні та масштабні депортації місцевого населення у віддалені регіони СРСР. Переселенські акції стали ефективним засобом для «примирення» населення з ідеологічними та політичними цілями радянського тоталітарного режиму. Передусім вивозили членів ОУН і УПА та їхні родини, а також заможних селян, яких радянська влада вважала основною перешкодою у колективізації західноукраїнського села.

На засланні. Зліва направо: другий Василь Котовський, (ім’я невідоме) Лісовський (з с. Подусів), Кемеровська обл., РРФСР, 1949 р.
Світлина з особистого архіву Григорія Котовського.

У доповідній записці секретаря Львівського обкому КП (б) У (Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України) І. Грушецького секретарю ЦК КП (б) У М. Хрущову про затвердження матеріалів на виселення родин учасників визвольних змагань (від 6 лютого 1946 р.) вказувалось, що

«… село Подусильна и близлежащие села Дусанив, Бачив, Болотня, Янчин поражены бандитизмом, в этих селах имелись ряд бандитских проявлений и в частности большое количество террористических актов…».

Виселенню з Болотні й відправленню у віддаленні райони СРСР підлягало 18 родин з планованою загальною кількістю 54 особи.

«Такий був Процик (голова сільради, — авт.) … все мене піддав до тих Шніцарів (Олекси і Миколи, вояків УПА, насправді, у списках поданих сільрадою виникла плутанина,— авт.), ну та я була Шніцар, але я ше в ні чім не була, бо я був бахур, але вже потім був такий дівчук. Все ті мене потєгнули і за пару днів пустили…
перший раз арештували, но прийшли москалі, в перший раз в Перемишлєнах, а другий раз вже в Поморєни… мене гнали, звідси їхали на саньох до Дунайова, з Дунайова йшли пішки аж до Поморян, було всьо на мені мокре. Там тримали людей, ше більше було таких: дєчиха Домна наша… тримали під тим домом, де ми мали сидіти, а там вже було повно людей, навіть не мали де подіти… всьо було  позамерзало, як нас запхали там. Кілько я була не знаю, тиждень не була, вітам прийшла, відразу лягла на тифус».

Анастасія Чопик (у дівоцтві Шніцар), 1923 р. н.

Нас вивели на Лонцькому таке подвірʼя є… тоди такий сніг з дощом падав, нас вивели всіх і тоді приїхали машини і нас вивезли в так називався Зелений парк і в тому Зеленому парку нас погрузили в товарні вагони, кілько нас вмістилося. Пхали, напхали, солома була настелена і на тій соломі нас везли… Коли привезли туди вже на Сибір, кілько нас везли я не знаю, там ні вікна, ні дверей не було, раз в день нам давали якоїсь зупки, шоби ми поїли. І коли нас туди привезли, то ті солдати із собаками нас зустрічали. Дали нам валянки перед тим як згружували, валянки дали мені такі рвані і дали нам куфайки… Сніги више колін і навколо ті солдати з собаками. Завели нас в бараки, стіни були, а даху не було, то ми ше дах робили…».

Євгенія Готь, 1929 р. н.

Євгенія і Володимир Боровські після повернення із спецпоселення, с. Болотня Поморянського р-ну Львівської обл., 1955 р.
Світлина з особистого архіву Євгенії Боровської.
6
1944 - 1991

У складі УРСР

У 1940 — на початку 1950-х рр. радянська влада намагалась запровадити на західноукраїнських землях такий порядок, як на інших територіях УРСР. Одним із перших кроків стало створення колгоспів. До початку 1950-х рр. суцільна ціною репресій проти сотень тисяч селян колективізація була майже завершена. Важливим засобом насаджування тоталітарної ідеології та радянської пропаганди стали партійні та комсомольські організації. Радянською владою розгорнуто масштабну кампанію з ліквідації Української Греко-Католицької Церкви, яка була змушена перейти у підпілля. З середини 1960-х рр. з особливим розмахом розпочалася русифікація України та дискримінація вихідців із села перед міськими жителями, зневага до традиційних цінностей.

 

 

У серпні 1949 р. в Болотні створено колгосп ім. Жданова, головою обрано Василя Лявера. В грудні 1951 р. у колгоспі створюється первинна партійна організація, секретарем якої став Микола Іванович Данильченко. У 1958 р. колгоспи «Комуніст» (Подусільна), ім. Ілліча (Іванівка) та ім. Жданова (Болотня) були об’єднані в один колгосп ім. Жданова з центром у Болотні на чолі з Михайлом Беньковським. У лютому 1961 р. відбулося розукрупнення колгоспу, після якого за Болотнянським залишилась назва ім. Жданова. В лютому 1972 р. пройшло чергове укрупнення колгоспу, внаслідок якого Болотня увійшла до складу колгоспу ім. Карла Маркса з центром в Іванівці.

«В колгоспі та робив вперед їздовим, а потім в будівельній бригаді, на фермі сторожом… день проробив: не знав за шо, півроку робив: там наділили пару дека зерна. То ми одного року з жінков взєли по 60 кіля за шість місяців пшениці, а грошів нічо. А вже потім, десь за два роки, то давали трудодень вже по пів кілогра-
ма, тілько заробив: 150 день чи скілько в колгопі, по 50 копійок на трудодень. І во такі заробітки були за колгоспу. А вже як став Косигін, Булганін, то вже пішла грошова система, то зароблєв 40 рублів, 50, як коли…».

Михайло Баран, 1925 р. н.

“Я в колгоспі робила. То мали якийсь коксагиз (рослина. – авт.), то кукурудза, то бурачок. Так і робила. Дали тобі ділянку і роби. Копійками платили. Ніц не було. А чоловік був вчитель, але йому роботи не дали за руских. Казали, шоби записався до Комсомолу. Будеш в Комсомолі – тоди буде робота. А він каже, я не запишуся, бо його тато суджений був. Його тата засудили і так в тюрмі пропав. Він каже, мені жінка не дасть до Комсомолу записатисі. І не дали йому роботи. Потом вже казали в партію поступати. Але він не пішов”.

Ніна Грицонів, 1926 р. н.

7
1991

Незалежна Україна

Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. розпочався новий етап розвитку історії, який ознаменувався помітними зрушеннями у різних сферах життя суспільства. Утвердження незалежної держави, незважаючи на низку позитивних досягнень (становлення демократії, національне та релігійне відродження, формування української політичної нації), виявилося доволі непростим і суперечливим, а тому досі не є завершеним. В сучасних умовах особливо актуалізується проблема збереження історичної пам’яті, позаяк нагальне завдання на сьогодні, – аби населення сіл та міст відчуло себе громадою, а не групою людей з однаковою пропискою.

Хор з Болотні в Уневі, поч. 1990-х рр.
Світлина з особистого архіву Григорія Котовського, с. Болотня Перемишлянського р-ну Львівської обл.
1
All count: 91
Найдавніше
минуле - поч. ХХ
1349
 
 
 
Перша світова
війна
1914
 
 
Міжвоєнний період
1920
 
Друга світова
війна
1939
 
 
Національно-визвольна
боротьба
1942
 
Повоєнні репресії
1944
 
У складі УРСР
1953
 
Незалежна
Україна
1991