Білка

Biłka

1600p. перша згадка

Область: Львівська

Район: Перемишлянський

Сортування за часом
до 1349

Найдавніше минуле

Перші писемні згадки про більшість сіл Галичини припадають на кінець ХІV–ХVІ ст., однак археологічні джерела засвідчують, що початки заселення тут сягають палеоліту. Після Великого переселення слов’ян поселенський простір регіону стабілізується і на теренах сучасної Галичини зароджуються державотворчі процеси, пов’язані з племінним об’єднанням карпатських хорватів (VIII–X ст.). Внаслідок включення Прикарпаття до складу Русі тут виникає низка земель: Звенигородська, Перемишльська, Теребовельська, на територіальній матриці яких Володимирко Володаревич на початку 1140-х рр. створив Галицьке князівство. У 1199 р. завдяки зусиллям волинського князя Романа Мстиславовича Волинь та Галичина об’єдналися у єдиному державному організмі, який після коронації Данила Романовича у 1253 р., став відомий як «Королівство Русі».

Перша писемна згадка про Білку датована 1600 р., однак, археологічні джерела засвідчують, що освоєння людьми території теперішнього села та його найближчих околиць відбувалось ще задовго до цього. Зокрема, у сусідньому до Білки Костеневі знайдено скарб римських монет, а неподалік – на західній околиці Болотні в урочищі Оселища виявлено могильник липицької культури, яка існувала у Верхньому Подністров’ї та Попрутті впродовж І — початку ІІІ ст. н. е. Серед археологів утвердилась думка, що населення липицької культури варто ототожнювати з дакійською людністю фракійської групи племен, які замешкували обширні гірські та рівнинні землі на північ від Балканського півострова. Фрагментарні писемні свідчення дають підстави пов’язувати давнє населення південно-західної Перемишлянщини з племенем костобоків, які, згідно відомостей римського історика Клавдія Птоломея (87–165 рр.), жили за Карпатами в басейні Дністра.

Етнокультурна мапа володінь Римської імперії, 125 р. н. е., згідно якої Прикарпаття замешкувало плем'я костобоків
Етнокультурна мапа володінь Римської імперії, 125 р. н. е., згідно якої Прикарпаття замешкувало плем’я костобоків
2
1349 - 1772

Польща

У 1340 р. було отруєно останнього галицько-волинського князя Юрія Тройденовича. Після його смерті польський король Казимир ІІІ в результаті двох походів 1340 р. та 1349 р. захопив спадщину Романовичів. Процес інкорпорації краю до Корони Польської завершився у 1434 р., коли було скасовано руське право та судочинство, а галицьке боярство урівняне в правах з польською шляхтою. Водночас, тут виникло Руське воєводство з центром у Львові, яке складалося з п’яти земель: Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської. Протягом перших десятиліть XVI ст. більшість галицького селянства було закріпачено, зокрема сеймовими ухвалами 1505 р. та 1520 р. селянам було заборонено покидати свій наділ й узаконено дводенну панщину. Життя населення краю утруднювалося й спустошливими набігами кримських татар, які почастішали з кінця ХV ст.

 

 

 

Восени 1648 р., в часі походу Богдана Хмельницького, кримські татари, що були його союзниками пограбували і понищили Білку, жителі якої вкупі з населенням сусідніх Брюхович у 1649 р. спромоглись сплатити лише 9 злотих податку. Довший час село не могло відійти від наслідків цього спустошення, позаяк ще у 1650 р. з Білки до державної скарбниці не надійшло жодних коштів.

Татарин. Гравюра Крістофа Вейгеля, 1703 р.
Татарин. Гравюра Крістофа Вейгеля, 1703 р.
2
1772 - 1914

Австрійська імперія

У 1772 р. внаслідок І поділу Речі Посполитої Росією, Пруссією та Австрією Галичина увійшла до складу імперії Габсбургів. На теренах краю було створено окрему провінцію – «Королівство Галичини і Володимирії», до складу якої увійшли українські етнічні землі (Східна Галичина) та південна частина Польщі з Краковом (Західна Галичина). У 1848 р., коли Європу охопила революційні події «Весни народів», у Галичині скасували панщину. Окрім соціального визволення, село охопило і українське національне відродження. В цей час репрезентантом української ідеї в краї була Головна Руська Рада, однією з основних вимог якої до Відня був поділ Галичини на східну (українську) та західну (польську) частини. Згодом, у 1868 р. з ініціативи народовців у Львові було засновано товариство «Просвіта», відділи якого почали організовувати по всьому краю.

Білка та Костенів на мапі Міга (1779-1783 рр.)

 

Станом на 1887 р. у Білці, яка належала до маєтностей Народного дому у Львові, налічувалася 641 особа, серед них 577 греко-католиків, 42 римо-католики та 22 юдеї. До сільськогосподарських угідь Білки входило 454 морги орної землі, 41 морг лук та городів, 47 моргів пасовиська та 542 морги лісу. Згідно шематизму 1910 р. населення села становило 947 людей, а саме 665 греко-католиків, 49 юдеїв та 14 римо-католиків. У селі діяла греко-католицька церква Воскресіння Христового, збудована зусиллями сільської громади у 1881 р. Місцевою парафією, яка належала до Нараєвського деканату, у середині ХІХ ст. – початку ХХ ст. опікувалися священики Гнат Телішевський, Володимир Борисевич та ін. Діти з Білки навчалися спочатку у тривіальній, тобто початковій, де навчали читанню, письму та лічбі, школі, яка на початку ХХ ст. стала однокласною. У 1910 р. у селі було 133 дитини шкільного віку, однак з огляду на важке економічне становище далеко не всі з них мали змогу відвідувати школу.

Доручення пароху Білки Гнату Телішевському, видане Народним домом у справі реорганізації сільської школи, 15 липня 1887 р. (за: ЦДІАЛ, Ф. 178, Оп. 2, Спр. 3088)
Доручення пароху Білки Гнату Телішевському, видане “Народним домом” у справі реорганізації сільської школи, 15 липня 1887 р. (за: ЦДІАЛ, Ф. 178, Оп. 2, Спр. 3088)
Костянтин Телішевський (1851–1913), галицький правник, громадський та політичний діяч.

Костянтин Телішевський народився 28 серпня 1851 р. у Білці в сім’ї місцевого греко-католицького священника Гната Телішевського. Навчався у Львові: спочатку в гімназії, а згодом на правничому факультеті Львівського університету. Після завершення студій працював адвокатом у Турці, ставши за деякий час віце-маршалком Турківської повітової ради. У 1889 р. К. Телішевського в окрузі Турка – Бориня обрано послом до Галицького сейму. У парламенті уродженець Білки входив до «Руського клубу» та був його секретарем. Костянтин відіграв важливу роль в організації угоди між українською та польською фракціями Галицького сейму 1890 р., яка невдовзі стала відома як політика «нової ери». З 1891 р. до 1897 р. Костянтин Телішевський був послом у загальнодержавному парламенті, проте після завершення своєї каденції він розчарувався у політиці і припинив активну діяльність у цьому руслі. Наприкінці ХІХ ст. він переїхав до Бучача, де і помер 21 квітня 1913 р.

Боргова розписка Арсенія Березяка, 31 січня 1899 р. З особистого архіву Марії Березяк, с. Білка Перемишлянського р-ну Львівської обл.
Боргова розписка Арсенія Березяка, 31 січня 1899 р. З особистого архіву Марії Березяк
8
1914 - 1918

Перша світова війна

1 серпня 1914 р. між військово-політичними блоками Антанти (Росія, Франція, Великобританія) та Четверного союзу (Австро-Угорщина, Німеччина, Туреччина, Болгарія) спалахнула Перша світова війна. В середині вересня 1914 р. практично вся ця Галичина була окупована військами Російської імперії. Проте, наприкінці червня 1915 р. австрійські війська провели контрнаступ й лінія фронту пролягла через Сокаль, Золочів, Бережани та Галич. Відступивши з Галичини й Буковини під натиском австро-німецьких військ, російська армія восени 1915 р. закріпилася на лінії Кам’янець-Подільський – Тернопіль – Кременець – Дубно. У травні 1916 р. російські війська під керівництвом генерала Олексія Брусилова просунулись вглиб Галичини та Волині на 80–100 км, після чого лінія фронту залишалася незмінною до літа 1917 р.

Відступ австро-угорської армії у 1914 р. супроводжувався масовими репресіями щодо українського населення Галичини, які носили спланований характер і офіційно називалися «оборонними заходами». Приводом до масових арештів була поширена в урядових колах думка про те, що проросійська чи москвофільська позиція більшості населення Галичини призвела до поразки австро-угорських військ. Тільки за серпень-вересень 1914 р. з Галичини вивезено понад 10 тис. осіб, яких відправлено до концентраційного табору Талергоф, розташованого неподалік м. Грац (Австрія). Серед них були і мешканці Білки, зокрема місцевий священник Володимир Борисевич (1860 р. н.) та Василь Гнип (1860 р. н.), який помер у таборі в лютому 1915 р.

Стоїть другий зліва Іван Йосипович Березяк (1870 р. н.) з с. Білка, 1918 р. Світлина з особистого архіву Марії Березяк
2
1920 - 1939

Міжвоєнний період

21 листопада 1919 р. рішенням Найвищої ради Паризької мирної конференції Польщі передано мандат Ліги націй на управління галицькими землями протягом 25 років. Вже 14 березня 1923 р. Рада послів держав Антанти офіційно визнала приналежність західноукраїнських земель до Польщі за умови забезпечення українцям широкої етнокультурної окремішності. Проте, окупаційна влада в національному питанні проводила так звану «інкорпораційну» політику, тобто відверту колонізацію та полонізацію краю. Боротьба ж українців за національне самовизначення відбувалась у двох площинах: організації культурного й спортивного життя («Просвіта»,«Сокіл»,«Січ» «Луг», «Пласт») та політичному протистоянні з окупантами, зокрема діяльності УВО та ОУН.

«…Робили фестини, і діти і дорослі і то. То я так знаю все по Матці Божій, там такі долини були – то там фестини робили. І ше мені шо ся запам’ятало – була вистава, а той дім Просвіти, то там були так дім великий, а хори такі були, шо там діти як така якась вистава, шо можна дітям ся дивити, то там діти вгорі були. А то написали, тре було написати яка вистава, яку виставу будуть грали. Вони таку написали, а єнчу вчилисі і єнчу грали. То то мені ся запам’ятало. Моя сестра була, але сестра була на долі, дівка вже, а я мала на хорах. Як прийшла польська міліція до середини, а вистава йде не та, як ставсі, бійка сталася, лямпу побили, бо тоди світла не було, побили лямпу. Потому поляки були богато хлопців поарештували, навіть мого двоюрідного брата були поарештували, шо поляки били і він як сі вернув, то не був годен на ноги встати».

Марія Тибилевич, 1924 р. н.

Культурним життям у селі в 1920–1930-х рр. опікувалися члени читальні «Просвіти», яка відродилася у Білці з ініціативи місцевого пароха о. Дмитра Шуля. При читальні діяла бібліотека яка активно передплачувала українську періодику, зокрема «Батьківщину», «Народну справу», «Українські вісті», «Сільський господар», «Новий час» та ін. До активних членів читальні належали Іван Каськів, Стах Парасюк, Григорій Чолій, Василь Матвійків, Олекса Книш, Михайло Тибилевич, Іван Березяк, Стефан Греськів та ін. Організація спортивного життя української молоді Білки у міжвоєнному періоді стала можливою завдяки активній діяльності сільського осередку «Луг». Це товариство було засноване у Львові в 1925 р. з метою національно-патріотичного виховання юнацтва і його підготовки до боротьби за незалежність України. В 1939 р. на території Галичини існувало 805 місцевих осередків «Лугу», в яких нараховувалось близько 50 тисяч членів.

Вояки Війська Польського з с. Білка, 1920-ті рр. Сидять зліва направо Євген Ладика та Василь Білик, стоять Василь Гриськів, Михайло Наконечний. Світлина з особистого архіву Івана Ладики

Марія Олійник, 1918 р. н., про культурне життя у с. Білка в 1930-х рр.

Страховий акт, виданий Іванові Березякові 21 червня 1926 р. З особистого архіву Марії Березяк, с. Білка Перемишлянського р-ну Львівської обл.
Страховий акт, виданий Іванові Березякові з Білки 21 червня 1926 р. З особистого архіву Марії Березяк, с. Білка Перемишлянського р-ну Львівської обл.

 

 

Марія Олійник, 1918 р. н., читає шкільний вірш

«Був директор школи, писався Кулаковський. поляк, твердий поляк. Мав жінку українку, він сі над нем знущав. Вдома хазяйка була, корову тримала, він сі знущав над нем. Було 2 хлопці в него, то він їх любив, а дівчина була, то він її не любив. І знаєте, будували школу, і він там дітям, польська, ми сі вчили той урок польський, а він нас лишив, а сам йшов там де муруют, межи люди. А діти як діти, то шо, шо четвертий клас то во таке, діти шо роблят – якесь таке дерево гниле було в саді, втягнули без вікно до класу, поставили і Пілсудський вмер. Польський президент вмер і такими голосами вовчими заводят, дівчета нє, а хлопці. А він як прилетів до середини до класу з таков лінійков, то такво бив – голова не голова, руки не руки, так то всьо глумив. Тоди нам завдав 150 раз написати в школі «mam cicho siedzieć» і нас замкнув, то мами приходили вечер по дітий. То я запам’ятала як я ходила до школи, шо я ся навчила».

Марія Тибилевич, 1924 р. н.

Дмитро Шуль, парох Білки у 1920-1933 рр. Світлина 1952 р. З особистого архіву Марії Березяк, с. Білка Перемишлянського р-ну Львівської обл.
Дмитро Шуль, парох Білки у 1920-1933 рр. Світлина 1952 р. З особистого архіву Марії Березяк
14
1939 - 1941

Перші совіти

1 вересня 1939 р. розпочалася Друга світова війна. Згідно з положеннями таємного протоколу про розподіл сфер впливу між Німеччиною та СРСР, який додавався до пакту Молотова-Ріббентропа (23 серпня 1939 р.), Червона армія 17 вересня 1939 р. перейшла Збруч й невдовзі окупувала західноукраїнські землі. Українське суспільство Галичини жваво прореагувало на ці події, позаяк бачило в діях більшовиків шлях до звільнення від польського режиму. 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Народних зборів Західної України, на засіданні яких у Львові 26–28 жовтня 1939 р. проголошено возз’єднання Західної України з УРСР. Попри створення ілюзії легітимності та добровільного підписання цього акту, подальші дії окупаційної влади супроводжувалися примусом та терором.

«Зійшлисі в центрі і приїхало їх двох солдатів на коне, та й там повиходили люди, тай текево питали. Бо наших людей на сході було багато, бо як була Перша світова війна, то в нас багато людей поїхало і були в Харківській области. А люди питали «А церкви у вас є?» і ті відповідали «Даже в некоторих городах», а люди не розуміли і думали, шо то навіть на городі церква є […] Люди кинулися фільварок розібрали, ше з сусіднього села кинулисі Подусова та й всьо… Вивозили ліс до Дунаєва, там була пелорама, то для держави всьо йшло. А єден був то сусід мав коні, мав тих більше конів і рахувавсі до тих заможних і не поїхав, бо кобила зробила си шось з ногов. Ну і за то невиконанні наложили на него, шо він саботажник, шо він не хоче виконувати державних розпоряджень, то його взєли й засудили, так і пропав замордували його. Його ім’я було Євген а прізвище Стецьків […] Мій ровесник заспівав на дорозі «Подивисі молодов як я сподні полатав, на задниці дві дирі лишив, шоб си Сталін подивив. Ну а йшов той, шо робив в сідльскій раді, і підійшов до його тата і каже «Ти важєй, бо він ше раз так скаже і ти можеш потерпіти..». Так ,шо то рахувалисі зо словами».

Іван Ладика, 1931 р. н.

Ганна Подусівська, 1931 р. н., про розграбування панського маєтку в с. Білка в 1939 р.

Практично в усіх містах та містечках Західної України, зокрема у Львові, Бібрці, Перемишлянах, Глинянах, Золочеві, функціонували вʼязниці, в яких лише за перші два тижні після початку німецько-радянської війни було  розстріляно понад 21 тис. в’язнів.  Зокрема, така доля спіткала  Євгена Стецьківа з Білки. Ці події увійшли в історію під назвою «Західноукраїнська трагедія» і стали кривавим символом злочинності сталінського режиму та причиною подальшого негативного ставлення місцевого населення до радянського окупаційного режиму.

Впізнання жертв НКВС з тюрми "на Лонцького", червень 1941 р. Фрагмент з кіножурналу "Німецька кінохроніка", 1941 р. З колекції Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г. С. Пшеничного

4
1941 - 1944

Німецька окупація

22 червня 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна. З 1 серпня 1941 р. Східну Галичину як п’ятий дистрикт було приєднано до адміністративної одиниці ІІІ Райху – Генерал-губернаторства «Польща» з центром у Кракові. Одним з проявів політики німецької адміністрації було оподаткування всіх категорій населення. За невиконання контингенту загрожували штрафи, конфіскація майна, ув’язнення, праця в трудових таборах, примусовий вивіз до Німеччини чи навіть страта. Українське населення зазнало масового вивезення на роботу в Німеччину та примусової праці в «баудінстах» (робочих батальйонах). На окупованих землях ліквідовували будь-які ознаки державної єдності чи територіальної цілісності.

Іван Ладика, 1931 р. н. про прихід німецької армії до Білки

“Німців витали – виходило братство. Так пригадую, що я пас корови. Пригнав корову, а тут кажуть: “Німці є”. Та й я полетів дивитисі, була молодьож. Братство то було з церкви, хоругви. А були такі (німці, –авт.), що сиділи на возах, а тії знизу кидают їм квіти, а вони руков махают донизу і не тішутсі тим, бо боялись войни. Люди зо страхом, бо боялисі, бо купа в тюрмах помордували. В честь того визволенні ставили хрест, що вже комуни не буде, во як німці прийшли. І як посвячували той хрест у Білці то був такий відпуст були з району всі священики”.

Іван Ладика, 1931 р. н.

Марія Березяк, поч. 1940-х рр. Світлина з особистого архіву Марії Березяк

В період німецької окупації Білка належала до бецірку (округу) Перемишляни у складі Золочівського крайзе (повіту).
Війтом села у цей час був обраний громадою Іван Женчук. Під головуванням війта було  створено «контингентну комісію», що встановлювала норми податку для кожного господаря відповідно розміру його земельного наділу та кількості членів сім’ї. До прикладу, господар, який обробляв 2,5 га землі, повинен був здати впродовж року 12 ц зерна, 25 ц картоплі, 800 л молока, 200 кг м’яса та 112 злотих готівкою.

Стефанія Дубик, 1930 р. н. про німецьких солдатів

«Хтів німець мою маму застрілити. Німці п’яні їхали і чіпалися бабів. І мама нас хотіла захистити. То сі
вчепив моєї мами і хтів її застрілити, і вона тікала поза то дерево… і вона втікала і геть його за руку лапала, бо він п’яний. І так якось повтікали від того німця. А як були такі не п’яні, то давали цукер коням і нам давали, дітям, того цукру. То так нічого було… Але як п’яні, то були вредні. Та й кликали вже шанці копати німаки,
то вжесьмо ходили шанці копати до Брюхович».

Стефанія Дубик, 1930 р. н.

Шкільний атестат Володимира Березяка, виданий 30 червня 1943 р.
Шкільний атестат Володимира Березяка, виданий 30 червня 1943 р.

«Жидів брали, так не дай Бог, жидів брали за німців, били. За німців жид не мав права сі показати. Їх
ставили тако по штири і так гнали їх. Викопали трактором, такий великий, великий кагат (яма, – авт.)… Поставили тих жидів до ряду і з машинки, автоматами. А то всьо в яму, в яму. Нагорнули таку яму, тогди тракторами по верха, поїхали і всьо…».

Марія Олійник, 1918 р. н.

9
1942 - 1950

Національно-визвольна боротьба

У 1943 р. на території Галичини з ініціативи Організації українських націоналістів створюється Українська народна самооборона – збройні формування українського визвольного руху, які з грудня 1943 р. прийняли назву «УПА-Захід». Українська молодь Галичини взяла активну участь у розгортанні боротьби національного підпілля. З другої половини 1944 р. відділи УПА проводять низку успішних боїв із фронтовими частинами Червоної армії, прикордонними та внутрішніми військами НКВС. Звичним явищем стають постійні облави, засідки та обшуки господарств селян, які влаштовували загони МВС та війська МДБ з метою повного винищення українського збройного підпілля.

Члени ОУН. Зліва направо: Ярослав Лотоцький, Євгенія Боровська з с. Болотня, Ярослав Кривий з с. Мельна, Павлина Ковальчук з с. Білка, Михайло Синишин з с. Мельна, кін. 1940-х рр.
Члени ОУН. Зліва направо: Ярослав Лотоцький, Ганна Боровська з с. Болотня,
Ярослав Кривий з с. Мельна, Павлина Ковальчук з с. Білка, Михайло Синишин з с. Мельна, кін. 1940-х рр. Світлина з особистого архіву Ганни Боровської

 

Влітку та восени 1944 р. війська Народного комісаріату внутрішніх справ за участі т. зв. «стрибків»
неодноразово влаштовували в Білці та довколишніх селах облави, які супроводжувались арештами
та масовими злочинами проти місцевого населення. Так, на початку серпня 1944 р. під час великої
облави, яку проводили загони міліції та НКВС з Бережан (близько 200 військових), у селі відбувся бій з місцевою боївкою самооборони, троє стрільців якої загинули і ще декілька було поранено.
31 грудня 1945 р. третій рій сотні «Дружинники» під проводом Степана Шаповалика («Козака»)
здійснив в Білці успішну диверсію, внаслідок якої зруйновано державний спиртзавод.

Іван Ладика, 1931 р. н. про учасників національного підпілля з Білки

«Як прийшли рускі, то організували тих стрибків. І потом той завод підпалили, розбомбили і ті стрибки пішли в партизанку. Був участковий, він організовував ту охрану. В них була зброя і як той спиртзавод
запалили, то вони сі рахували як вороги, бо вони його мали охороняти і вони тоди забрались й повтікали троха. А той завод повстанці підпалили. Бо ту стояв гарнізон і вони підпалили, щоб ту їх не було. Бо як не буде заводу, то не буде чо ту сидіти. То могли заставити йти туда, в ті стрибки, бо зара би пришивали ту політику. Такі, які б йшли туда самі – таких не було».

Іван Ладика, 1931 р. н.

Марія Олійник, 1918 р. н. про участь у національному підпіллі

На початку жовтня 1944 р. у криївці, яка розташовувалась на території садиби Матвійків (Гнипів) загоном НКВС з Поморян були захоплені місцеві повстанці Іван Собків, Іван Путила, Михайло Гнип, Петро Сафіян. 21 листопада 1947 р. у більшовицьку засідку в Білці потрапили підпільники з боївки «Юрка», які зуміли без
втрат вийти з села. 13 січня 1948 р. між Білкою та Костеновом відбувся бій двох повстанців з загоном  внутрішніх військ МВС у складі 22 осіб, які незважаючи на значну кількісну перевагу зазнали втрат і поспіхом відступили.

Зв'язкова УПА Марія Тибилевич, 1924 р. н. про брата Федора Киценюка, стрільця місцевої боївки

«Їх обкружили і вони втікали туда до Новосілки. І його десь там в лісі ранили, мого брата, і колєга єго за-
тєгнув в яму, і накрив його рапачом. А самі тоті решта втікали, бо та тисяча обкружила ліс, а їх не було богато, може до п’ядесєт. Вже ж тото перейшло, тоди пішли за ним шукати і його привезли за Новосілку до якоїсь такої старенької бабусі. А я ту вже, я трохи зв’язкова була, я знала зв’язки. Колись таку малесеньку штафеточку ти несла і ти не знала, де ти її задієш, якби тебе на дорозі злапали. І я зв’язком пішла до  Новосілки, а там дівчина нас привела […]. Я приходжу, а бабця старенька така каже: «Ваш брат в мене». Ввечер дали нам фіру, ше два партизани і до Янчина привезли брата. А брат такво був ранений – перейшла куля, шкіру пірвала, а кишок не рушила. То його там завезли і такево віконце, і ранений, і в тото віконце тре залізти, і в криївку сховатися… І там санітарки прилізли в криївку перев’язки робити».

Марія Тибилевич, 1924 р. н.

Звичним явищем в Білці впродовж другої половини 1940-х – на початку 1950-х рр. були постійні облави та засідки, прочісування довколишніх лісів та обшуки господарств селян, які влаштовували загони МВС та війська МДБ з метою повного винищення українського збройного підпілля. Низка облав пройшли в селі у жовтні-листопаді 1947 р. Тоді в селі кватирував загін НКВС, який щоночі розшукував повстанців.
Ще одну велику облаву в Білці та довколишніх лісах радянські війська (100 солдатів) провели 25-26 жовтня 1949 р., в результаті чого було заарештовано чотирьох осіб.

Стефанія Дубик, 1930 р. н. про облави на повстанців

«Партизани в нас в хаті колєдували, а облава поза хату ходила. Але то були такі хати довгі, то ми мали на стріхах повно соломів. І їх чотири сховалися. Штрикали троха, але в то місце не попали. І так ми тоді сховали. І через вікно в нас втікали. Як вони, вже чуєм, запукали в вікно. Хлопці тоді на другий бік в вікно і скочили… Там зараз були ями, то в яму, то десь тойво… А мій чоловік, то він так само. Його замало шо не застрі-
лили, то вбралисмо його в спідницю, і так випровадили. То вони гадали, шо то баба, але потому пес за ним. Але то він биз потік, биз воду і то вже не попав. Він так само в лісах перебував, і стрілєли за ним. Приїхали люди з-під ліса, і казали, що його застрілили. Їдьте фіров і заберіть, бо його застрілили. Як за ним  кулі стрілєли, то кликали його, що ходи сюда, ходи сюда. Але він каже, що я втікаю на всьо єдно. Як мене застрілять, то хоть не будуть мучили. І так, що він помежи дерево, помежи дерево виліз аж на поле,
на подусівське, там діти пасли худобу. А він маленький, то посадили його на коня і так приїхав в село».

Стефанія Дубик, 1930 р. н.

12
1944 - 1953

Повоєнні репресії

Зі вступом Червоної армії на західноукраїнські землі боротьба з національно-визвольним підпіллям стала одним з основних завдань радянської влади в регіоні й проявилась з найбільшою жорстокістю у масових репресіях проти «ворогів народу». Відбувались безперевні та масштабні депортації місцевого населення у віддалені регіони СРСР. Переселенські акції стали ефективним засобом для «примирення» населення з ідеологічними та політичними цілями радянського тоталітарного режиму. Передусім вивозили членів ОУН і УПА та їхні родини, а також заможних селян, яких радянська влада вважала основною перешкодою у колективізації західноукраїнського села.

Зліва направо стоять: третя Павлина Романишин (в дівоцтві Ковальчук), Володимир Романишин. Амурська обл., РРФСР, поч. 1950-х рр.
Зліва направо стоять: третя Павлина Романишин, Володимир Романишин. Амурська обл., РРФСР, поч. 1950-х рр.
Світлина з особистого архіву Корнилії Лотоцької

«Робили облави… Ховалисі також від облавців. Переважно боялися всі, щоб партизани не зайшли. Бо  москалі займали тото… І тих людей зараз вивозили у Сибір. Повисилали в Сибір, повивозили. В нас були стрибки ще, то тії стрибки були полапали людей, і були, шо здалися самі. Бо вже не було ради, вивозили батьків. І вони сі здали самі, то їх повивозили на Сибір, але вижили і поженилися там, і повернулися».

Стефанія Дубик, 1930 р. н.

У доповідній записці секретаря Львівського обкому КП(б)У І. Грушецького секретарю ЦК КП(б)У М. Хрущову про затвердження матеріалів на виселення родин учасників визвольних змагань (від 6 лютого 1946 р.)  вказувалось, що село Білка «поражено бандитизмом». Виселенню з Білки й відправленню у віддалені  райони СРСР підлягало 5 сімей загальною кількістю 16 осіб. Під час операції “Запад” у жовтні 1947 р. з Білки було виселено родини Стасишин та Якимів. Загалом впродовж 1944-1950 рр.  щонайменше 45 жителів села  було репресовано, 7 з них загинули у таборах, а доля ще 10 залишається невідомою.

«Одного богача вивезли… Він нічого не мав, ні в партизанці, нічого… тільки то, що поля багато мав. Куркуль. І навіть не вернувся, він старий. А його доньки так тут жили. Боднар… кажуть по сільському. Тепер його онук є тутка, на тій господарці. І отую жінку, що її тато був станичним, то вивезли були…».

Стефанія Дубик, 1930 р. н.

5
1944 - 1991

У складі УРСР

У 1940 — на початку 1950-х рр. радянська влада намагалась запровадити на західноукраїнських землях такий порядок, як на інших територіях УРСР. Одним із перших кроків стало створення колгоспів. До початку 1950-х рр. суцільна ціною репресій проти сотень тисяч селян колективізація була майже завершена. Важливим засобом насаджування тоталітарної ідеології та радянської пропаганди стали партійні та комсомольські організації. Радянською владою розгорнуто масштабну кампанію з ліквідації Української Греко-Католицької Церкви, яка була змушена перейти у підпілля. З середини 1960-х рр. з особливим розмахом розпочалася русифікація України та дискримінація вихідців із села перед міськими жителями, зневага до традиційних цінностей.

У верхньому ряді стоїть другий зліва Іван Ладика, с. Болотня Перемишлянського р-ну Львівської обл., 1947 р
Праця в колгоспі. У верхньому ряді стоїть другий зліва Іван Ладика, с. Болотня Перемишлянського р-ну Львівської обл., 1947 р.
Світлина з особистого архіву Івана Ладики

У Білці, як і в інших галицьких селах, для того, щоб змусити селян написати заяви про вступ до колгоспу застосовувались різні методи насильства. Господарства жителів Білки, а також Костенова та Брюхович були приєднані до колгоспу «Росія». Майже одночасно були утворені осередок комсомолу (в 1949 р.) та партійна організація (в 1951 р.). Для впровадження комуністичної ідеології у всі сфери життя населення використовувалися нові радянські свята, які за директивою партії відзначали у кожному населеному пункті. Серед них найбільшої уваги приділяли Дню міжнародної солідарності трудящих (1 травня), Дню перемоги (9 травня).

«Не хтіли люди колгоспу, не хтіли. Але примушували. Ходили, говорили, і забирали поле та й всьо, де сі дінеш! Страшили, хто знає що! Та й, хто мав своє повіддавали, позабирали. Та й так зав’язали колгосп, та й робили. Зразу дуже тєжко було. Не платили так, ходили по полє, терли тую пшениці, своє засівали, то ходили ночами і пшениці рвали або жєли. І сокотали, і так то приносили додому і так той во. А якби були злапали, то були би судили. Були два чоловіка везли снопи, і сі стягнули по два снопи додому, то судили їх. Були засудили по 5 місяців тюрми. Аякже. І то був такий, що на фронті був, руский. І руку мав поконтужену і його були засудили. Та було тєжко жити».

Стефанія Дубик, 1930 р. н.

5
All count: 63
Найдавніше
минуле - поч. ХХ
1349
 
 
 
Перша світова
війна
1914
 
Міжвоєнний період
1920
 
Друга світова
війна
1939
 
 
Національно-визвольна
боротьба
1942
 
Повоєнні репресії
1944
 
У складі УРСР
1953