Бібрка

Bóbrka, Boiberik

1211p. перша згадка

Область: Львівська

Район: Перемишлянський

Сортування за часом
1920 - 1939

Міжвоєнний період

21 листопада 1919 р. рішенням Найвищої ради Паризької мирної конференції Польщі передано мандат Ліги націй на управління галицькими землями протягом 25 років. Вже 14 березня 1923 р. Рада послів держав Антанти офіційно визнала приналежність західноукраїнських земель до Польщі за умови забезпечення українцям широкої етнокультурної окремішності. Проте, окупаційна влада в національному питанні проводила так звану «інкорпораційну» політику, тобто відверту колонізацію та полонізацію краю. Боротьба ж українців за національне самовизначення відбувалась у двох площинах: організації культурного й спортивного життя («Просвіта»,«Сокіл»,«Січ» «Луг», «Пласт») та політичному протистоянні з окупантами, зокрема діяльності УВО та ОУН.

Будівництво читальні «Просвіти» у м. Бібрка Львівського в-ва, 1938 р. Світлина з особистого архіву Чеслави Чабан.

 

Євген Черкас, 1928 р. н. Українське громадське життя

Культурним життям у Бібрці в 1920–1930-х рр. опікувалися члени читальні «Просвіти». Через військові лихоліття Першої світової війни та з огляду на тиск окупаційної влади діяльність товариства наштовхнулася на низку перешкод.

Активну діяльність бібрецька «Просвіта» розпочала у 1921 р., коли її головою став о. Михайло Бобівник. В наступні роки очільниками місцевого осередку були адвокати Корнило Троян (у 1922–1939 рр.) та Ярослав Дудикевич (у 1925–1939 рр.), заступниками яких у різні часи були священики Степан Головацький, Теофіль Бемко, Іван Гураль, Лев Ващак.

Будівництво читальні «Просвіти» у м. Бібрка Львівського в-ва, 1938 р.
Світлина з особистого архіву Чеслави Чабан.

«За Польщі була «Просвіта», вистави грали… гуртки були такі в читальні… і хор був. В церкві був хор тоді також, молодь була більш активна, бо не було більше де подітися, не було де ходити, то більшість ходило. Як було свято, то ми ходили в читальню на то свято так, якби свячене там… Ну поляки мали своє, то поляки окремо. Січ був, я пам’ятаю, і Луг був, я пам’ятаю… Ми мали такий стадіон чи як, то там на стадіоні фестини відбувались кожного року. Зі сіл з’їжджались до Бібрки. На долині там… хори виступали і оркестр духовий грав також. Але українці були такі більш активніші… дуже такі були з’єднані. Поляки, як кажуть, трохи воркотіли (виявляли своє невдоволення, – авт.), не давали дещо… заходи робити такі».

Ярослав-Іван Охримович, 1925 р. н.

Чеслава Чабан, 1933 р. н., про фестини у Бібрці

Організація спортивного та культурного життя української молоді Бібрки у міжвоєнний період стала можливою завдяки активній діяльності міського осередку «Соколу». Керував діяльністю бібрецької філії товариства Андрій Козакевич з допомогою заступника організаційного референта крайового «Сокола» Ярослава Сахна. 26 травня 1927 р. відбувся з’їзд учасників осередків цього товариства з Бібрки, Сугрова, Баковець, Новосілок, Ляшок, Бориничів і Залісців. 7 серпня цього року в Бібрці відбулося повітове кооперативне свято, в якому взяло участь понад 250 членів «Сокола». Окрім військового та фізичного вишколу, «Сокіл» займався патріотичним вихованням, тому польська адміністрація будь-якими методами намагалася перешкодити активній діяльності товариства.

Діти на дозвіллі, м. Бібрка Львівського в-ва, 1930-ті рр.
Діти на дозвіллі, м. Бібрка Львівського в-ва, 1930-ті рр.
Світлина з архіву Йосипа Патецького.

Йосип Микитів, 1927 р. н., про навчання у польській школі

 

Йосип Микитів. 1923 р. н., про спортивне життя міжвоєнної Бібрки

12
1939 - 1941

Перші совіти

1 вересня 1939 р. розпочалася Друга світова війна. Згідно з положеннями таємного протоколу про розподіл сфер впливу між Німеччиною та СРСР, який додавався до пакту Молотова-Ріббентропа (23 серпня 1939 р.), Червона армія 17 вересня 1939 р. перейшла Збруч й невдовзі окупувала західноукраїнські землі. Українське суспільство Галичини жваво прореагувало на ці події, позаяк бачило в діях більшовиків шлях до звільнення від польського режиму. 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Народних зборів Західної України, на засіданні яких у Львові 26–28 жовтня 1939 р. проголошено возз’єднання Західної України з УРСР. Попри створення ілюзії легітимності та добровільного підписання цього акту, подальші дії окупаційної влади супроводжувалися примусом та терором.

Йосип Патецький, 1927 р. н., про "золотий вересень" 1939 р. у Бібрці

Йосип Микитів, 1923 р. н., про прихід "перших совітів" до Бібрки

Чеслава Чабан, 1933 р. н., про зустріч радянської армії у Бібрці в 1939 р.

Утвердження радянської репресивної моделі супроводжувалося жорстоким терором, розкуркуленням, примусовою колективізацією, негативним ставленням до церкви та забороною українських політичних та культурно-просвітницьких організацій. Методом боротьби проти національно свідомих людей стали арешти та виселення на Сибір. Зокрема, 5 жовтня 1939 р. заарештовано очільника бібрської «Просвіти» адвоката Ярослава Дудикевича. Позаяк, Бібрка була мультикультурним містом, одними з перших до лещат радянської репресивної машини потрапили поляки Пйотр Цеслік, Вєслав Ґурський, Віктор Каспарек та Рудольф Кренц, які у вересні 1939 р. були заарештовані й навесні 1940 р. розстріляні у Катинському лісі.

«То чи в 40-м році якось тих… їх називали парцелянтами…. Парцелянт, то давали полякам такі землі, що вони то освоювали. То вони їх в 40-х роках вивозили. Пам’ятаю, зима була така ще страшна. Їх вивозили в основному на Сибір, то бідні діти… люди жили отако во бідненько… їх вивозили до стації, у нас тут стація є. І вивозили їх на Сибір. Там багато по дорозі понищилося…».

Ярослав-Іван Охримович, 1925 р. н.

Йосип Микитів, 1923 р. н., про примусову націоналізацію майна

Як і в інших галицьких містечках, у Бібрці була вʼязниця, де утримувались національно-активні представники суспільства. Більшість заарештованих загинули.

Встановлено, що у бібрській тюрмі в червні 1941 р. закатовано 22 людей. Серед них адвокати Іван Венгльовський та Роман Кульчицький, голова міської організації “Просвіта” Іван Керницький та інші.

Вже після відступу РСЧА 3 липня 1941 р. у Бібрці відбувся похорон вбитих, на якому відправляли понад 10 священників з Бібрського деканату на чолі з Осипом Дяківим.

Йосип Микитів, 1923 р. н., про масові вбивства у бібрській тюрмі в червні 1941 р.

«…Коли в трийціть дев’ятому році, в сороковому головне, більшовики, комуна взялисі… Як відкрили будинок «Просвіта» читальню і там люди свідомі українці купували книжки історію України і дарували книжки в ту бібліотеку. Бібліотека була в тім «Просвіті»… Хто давав книжку, він писав і свій адрес давав, шо він дарує. Вони захватили ту бібліотеку – міліція КГБ. Ну в той час ше не було, НКВД було. І вони мали всіх, хто дарував. І по селах давали, і з Бібрки. І в сороковому році начинают арести робити. Тих, хто був в Бібрці, хто давав книжки, хто був патріот – вони начали арестувати. І в Бібрці були вивезені в Сибір. Такі сім”ї свідомих українців повивозили в Сибір цілими родинами. Там, де був будинок гарний, понаселювали своїх тих енкаведистів на то місце. І от, коли вибухнула війна вони… Ну то навіть ше війна не вибухнула, вони мали вказівку – в сороковому році наших патріотів арештували. Одних – в Сибір, а других брали і в тюрму. І з Бібрки взяли таких людей, які будували той будинок і фінансували. Такий Криніцкий Іван – він був муляром, але робив на тім будинку, і дав, фінансував гроші. Такий був Козакевич – він ґосподар був, але був українець. І він возив цеглу з цегельного заводу на той будинок «Просвіта». Так само і такий Андрій Боднар, молодий в той час, він мав десь двайціть два роки, але був в соколах, і будував тую нашу читальню, як ми говоримо. А також був оден адвокат – Кульчицкий, українець був. І вони їх всіх арештували. Декому, правда, вдалося втікнути, то в Бібрці. А решта зі сіл понавозило до Бібрки до тюрми. В сорок першому році, як війна вибухнула. І тут началося масакра в тюрмі. Світ того не бачив. До чого вони та московська озвіріла власть. В тюрмі, шо би не було чути пострілів, то вони зробили там під тюрмою. Як то кажуть, такий був прогулочний двір для тюремників. Поставили такий котел десь пів метра від землі. Палили. Діаметром десь був пів метра. І нагрівали воду до кипітка і виводили тих людей. Тих людей з тюрми брали і головою в кипіток пхали. І отаких в Бібрці було двайціть два чоловіка, було замордованих. Світ такого не памітає. Коли вони там закопали їх ше на тім прогулочнім дворі, коли німець надлетів, німецькі літаки кинули бомби там попід тюрму недалеко. І вони енкаведисти сіли і втікли, і лишили там. Ше в камерах були другі люди. А вони не встигли їх помурдувати. Коли люди пішли до тюрми, я тоді мав тринайціть років, побіг з татом туда. Бо люди бігли всі. І прибігаєм… То я побачив перший раз в житті. Ше такого не бачив… Розкрили – та яма була загорнута така. Відкрили, дивимся коцом накрите, землю відкинули. Дивимся, ті люди попечені, шо були, поварені накидали там в ту яму. І начали люди пізнавати. То з Бібрки тії було тих штирьох, шо пізнали. По одязі пізнавали, по сорочці, хто мав вишиту сорочку. І так було сімнайціть чоловіка розпізнали, а п’ять чоловіка не могли розпізнати. Але їх захоронили в Бібрці на цвинтарі. Є могила тих поварених, шо в сорок першому році більшовики помордували».

Євген Черкас, 1928 р. н.

Євген Черкас, 1928 р. н., про вбивства в'язнів тюрми у Бібрці у червні 1941 р.

13
1941 - 1944

Німецька окупація

22 червня 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна. З 1 серпня 1941 р. Східну Галичину як п’ятий дистрикт було приєднано до адміністративної одиниці ІІІ Райху – Генерал-губернаторства «Польща» з центром у Кракові. Одним з проявів політики німецької адміністрації було оподаткування всіх категорій населення. За невиконання контингенту загрожували штрафи, конфіскація майна, ув’язнення, праця в трудових таборах, примусовий вивіз до Німеччини чи навіть страта. Українське населення зазнало масового вивезення на роботу в Німеччину та примусової праці в «баудінстах» (робочих батальйонах). На окупованих землях ліквідовували будь-які ознаки державної єдності чи територіальної цілісності.

Йосип Патецький, 1927 р. н., про початок німецько-радянської війни

Свято зброї у м. Бібрка, крайзе Львів, дистрикт Галичина, липень 1941 р.
Світлина з особистого архіву Чеслави Чабан.

Невдовзі після проголошення Акту відновлення української державності одна із похідних груп ОУН, до якої належали Ярослав Дякон, Іван Захарків та Ганна Музика (згодом Ярослава Стецько), увійшла до Бібрки і оголосила про цю історичну подію. Через декілька тижнів Ярослав Дякон став старостою у Бібрці, а згодом очолив українську поліцію. Проте невдовзі окупаційна німецька влада розпочала арешти провідників українського уряду, що уповільнило процес відродження Української державності та спричинило радикалізацію національно-визвольного руху. Міцева українська самоуправа змушена була припинити свою роботу.

 

«Німец прийшов, довго не чекав. Через півроку начав переслідувати патріотів України. Бо мали аґентуру, то було ґестапо німецьке – вони були самі такі німці з Польщі, шо вони польску мову добре знали, ті німці, ті гестаповці. І вони мали тих поляків агентами, шо доносили на українців. І начали переслідувати».

Євген Черкас, 1928 р. н.

Йосип Микитів, 1923 р. н., про примусові роботи у німецькій Службі Праці "Баудінсті"

«Мене забрали на роботу до німців у 43-му році. […] Працював у кравця, жив десь під Францією. Була об’ява, щоби з’явитися до суду, примусово… Нас забрали, молодь, на машині везли… до Львова, а там зі Львова забрали до Німеччини. Ми поїздом їхали через Польщу. То самі хлопці їхали. А визволили нас американці. Американські війська визволили, з тамтої сторони йшли, десь коло Інсбруку. І потім прийшли руські і нас забрали до армії… десь в маю, но то було там в горах, сніг був, то Австрія була. Війська то були американські ті, і негри там були, ті чорні, такі різні. Вони були гарно вдягнуті, не те, що наші прийшли потім. Ну хто хтів, то міг лишитися там. До Америки міг дістатися. Я хтів щось додому, дурний».

Ярослав Охримович, 1925 р. н.

 

«…Багато кого з хлопців вивезли в Німеччину. І я був в Німеччині в 44-ім році. На роботі. Мене призначили, я був в Австрії, таке місто Інсбрук, а там село таке Зефельд. Ну кілько я там був… працював з господарем, мав 10 корів, щось 50 вівців. То в горах було. І в 45-му році нас звільнили, розумієте, американці. […] В нас там хлопці були, там дівчата були, розумієте. То було якраз 5 травня. А там сніг ще був, бо то ж в горах. І після того ми ще там трохи побули, і тоди нас забрали, тих всіх робітників. Українці, поляки там були, розумієте. Всьо вивезли туда, в місто Інсбрук. Там був лагер такий, ми в тім лагеру були. Потім нас переправили в Радянський Союз. І я приїхав додому, то було в 45-му році, осінню. І після того побув троха, і мене забрали в армію».

Йосип Патецький, 1927 р. н.

Євген Черкас, 1928 р. н. Голокост у Бібрці

Восени 1941 р. у Бібрці було створено гетто – спеціально відгороджену територію для утримання та ізоляції євреїв. Населення бібрського гетто налічувало 3600 євреїв, яких звозили сюди також з навколишніх теренів. В кінці серпня 1942 р. 1500 євреїв було відправлено у «табір смерті» в Белз. 8 грудня туди було направлено ще кілька сотень осіб. 13 квітня 1943 р. гетто в Бібрці нацисти ліквідували. На околиці Бібрки у напрямку с. Волове було розстріляно 1200 євреїв.

12
1942 - 1950

Національно-визвольна боротьба

У 1943 р. на території Галичини з ініціативи Організації українських націоналістів створюється Українська народна самооборона – збройні формування українського визвольного руху, які з грудня 1943 р. прийняли назву «УПА-Захід». Українська молодь Галичини взяла активну участь у розгортанні боротьби національного підпілля. З другої половини 1944 р. відділи УПА проводять низку успішних боїв із фронтовими частинами Червоної армії, прикордонними та внутрішніми військами НКВС. Звичним явищем стають постійні облави, засідки та обшуки господарств селян, які влаштовували загони МВС та війська МДБ з метою повного винищення українського збройного підпілля.

У доповідній записці загону 104 керівнику команди 101 німецької розвідки Абвер від 11 квітня 1944 р. вказувалось, що «місця загальних зібрань і сховищ УПА знаходяться в лісах, які тягнуться з північного заходу на південний схід по периметру Бібрка-Рогатин-Бережани-Подусів. Вся ця місцевість покрита мережею пов’язаних між собою з’єднань і кур’єрів. Передача наказів і повідомлень проводиться естафетою».

Радянські війська зайняли територію Бібрського району в кінці липня 1944 р. Вже у серпні 1944 р. в районі Бібрки розташувалась 24 стрілецька бригада внутрішніх військ НКВС (621 солдат). Бібрський район стає одним із центрів опору УПА, на його теренах відбулася низка боїв між НКВС та повстанцями. Згідно зі спогадами членів підпілля в цьому часі в навколишніх лісах перебувало до двох тисяч вояків УПА.

Нарайонний провідник ОУН Бібреччини Дмитро Цура (“Михайло”) зачитує наказ, середина 1940-х рр.

Євген Черкас, 1928 р. н. Спроба нападу польської боївки АК на Бібрку в серпні 1944 р.

4 вересня 1944 р. біля Бібрки стрільці УПА організували засідку на групу НКВС і «винищувальний  батальйон» (15 осіб). В результаті операції було вбито 5 офіцерів НКВС і 5 бійців батальйону. 9 вересня 1944 р. неподалік Бібрки, в урочищі Ріпище біля с. Стоки, відбувся один із найбільших боїв між УПА  та НКВС. Більшовики оточили ліс з чотирьох сторін, застосовуючи всі можливі засоби. Сюди були стягнуті загони НКВС, регулярні війська (у кількості 1000 солдатів), підведено артилерію. В результаті тривалого чотиригодинного бою знищено 300 радянських військовослужбовців, в тому числі 12 офіцерів. Однак були повністю розбиті сотні «Ворони», «Струя», «Левка» і «Олеся», які входили до куреня «Гонти». Тоді ж загинув «Болесь», начальник штабу куреня особливого призначення «Гонти» ВО-2 «Буг». Згідно із звітом обласного провідника Михайла Кондрата («Скитан») у цьому бою загинуло 116 повстанців. З оточення вдалося вийти сотні «Жубри-2» під проводом Петра Лагоди («Громового»).

Зліва направо: районний провідник ОУН Федір Кононович, стрілець УПА Михайло Пищула («Левко»), стрілець УПА «Максим» (ім’я та прізвище невідоме), Бібреччина, 1945–1947 рр.
Світлина з особистого архіву Євгена Черкаса.

Йосип Микитів, 1923 р. н. про стрільця УПА Михайла Пищулу ("Левка")

«Ту така криївка була. То було десь в сорок шостім році. То так до Стік йти до Любешки. Там була така криївка і хтось продав з наших людей. І вони хтось там підказов, і вони були вийшли, то якраз тепло було. Вони як до тої криївки підійшли большовики ті кагибісти і вони мали якийсь другий хід чи якось, я то не знаю, но досить, шо вони вийшли з тої криївки. То була дочка священика з Романова чи звідкись. Я не знаю, так то говорут і ше двох там забили. То вона була сіла, випрягла того конє з пряжка і сіла на верх на конє, і хтіла втікнути. Але ту з автомата по ній посіяли, і вона з коня впала, і кінь впав. Вона впала і її забило. Потім її привезли і ше два чоловіка до тої тюрми і так положили там під мура ті тіла. І навіть, казали, привезли маму і мама казали, пізнала свого сина, і друга пізнала, же то її донька. Але вони ся не признали. Вони казали, то не моє, я того не знаю і всьо, і вони ся не признали до тих тіл…».

Йосип Микитів, 1923 р. н.

Василь Краївський (“Бас”, “Легінь”) референт СБ Бібрецького районного проводу ОУН

9 листопада 1948 р. у лісі поблизу Бібрки опергрупі МГБ після тривалих пошуків вдалося виявити криївку, в якій знаходилось шестеро повстанців. У прийнятому бою загинули референт СБ ОУН Ярослав Дякон («Мирон», «Дмитро»), крайовий референт СБ Львівського краю ОУН, майор СБ Богдан Прокопів («Степан»), сотник СБ ОУН Теофіль Михайлів/Михайлунів («Зенко»), командир охоронної боївки, булавний Михайло Ковалик («Сталевий»), вістун Василь Сохан («Довбач») і ще один невідомий підпільник.

«Бо там так було, коли я йшов на зустріч, були провідники, був той, шо в сорок сьомому році загинув на Гринівській горі референт Крайової Служби Безпеки – Дякон, псевдо мав «Мирон». То я з ним мав зустріч також до сорок сьомого року в тім підманастирськім лісі. Бо там, де була криївка їхня, там ніхто не мав ніякої зустрічі. То так було зроблено, шо наприклад, ті, шо були на Ланках, я їх зустрічав в Підманастирськім лісі, а там ніхто не знав, де була криївка. І як на Ланках криївка загинула, я вже сидів тоді. Той, шо зі мною ходив, він пішов до ліса на зустріч і там його зустріли провокатори ті під виглядом нібито бандерівці ті. То були переодягнуті, були запроданці і був оден енкаведист між ними. І вони його взяли. Він думав, шо то дійсне, як він мені потім розказував, шо вони були закинуті з-за кордону для підпільної роботи. А то були вже ті, провокатори – енкаведисти, які організували. І він там розколовсі і сказав на мене, шо я ше маю зв’язки з підпіллям».

Євген Черкас, 1928 р. н.

Стрілець УПА Михайло Пищула (“Левко”) після виходу з підпілля, 1976 р.
12
1944 - 1953

Повоєнні репресії

Зі вступом Червоної армії на західноукраїнські землі боротьба з національно-визвольним підпіллям стала одним з основних завдань радянської влади в регіоні й проявилась з найбільшою жорстокістю у масових репресіях проти «ворогів народу». Відбувались безперевні та масштабні депортації місцевого населення у віддалені регіони СРСР. Переселенські акції стали ефективним засобом для «примирення» населення з ідеологічними та політичними цілями радянського тоталітарного режиму. Передусім вивозили членів ОУН і УПА та їхні родини, а також заможних селян, яких радянська влада вважала основною перешкодою у колективізації західноукраїнського села.

Основна хвиля депортацій сімей із Бібрки припала на жовтень 1947 р., коли проводилась операція «Запад». Відповідно до постанови Ради міністрів СРСР № 3214 (від 10 вересня 1947 р.) передусім вивозили членів ОУН і УПА та їхні родини, а також заможних селян. Виселенню з міста й відправленню у віддалені райони СРСР підлягали 6 родин загальною кількістю 17 осіб, зокрема родини Боб’як, Бобечко, Горбаль, Костирко, Коцюмбас, Лелюк та ін.

Упродовж другої половини 1940-х – на початку 1950-х рр. було репресовано та виселено щонайменше 60 жителів Бібрки. З них 3 осіб померли у таборах, ще 10 осіб не повернулись, або ж їхня подальша доля невідома.

Ганна Опанович, 1937 р. н., про депортацію родини в Караганду

«Нас везли до Глібович до поїзда. І ми сіли в задній вагон – там везли всіх репресованих. Шо там було народу! Мужчин напихали по двайцять п’ять, а жінок по п’ятнайцять. Зі Львова нас дали до тюрми на Київ. В Києві ми сиділи тоже на нарах близько місяця. З Києва на Харків. Тоже ми були майже місяць в Харкові. З Харкова нас завезли в Челябінськ. З Челябніска нас завезли в Петропавлівськ. Так по тюрмах возили, аж поки восени приїхали в Караганду. Їсти нема шо. Гнилу тюльку давали, смирдєчу, баланда (юшка, – авт.) смирділа, чай давали якийсь такий, шо соляров смирдів. А хліб давали такий чорний, аж мокрий. Як його тако стиснув, то з него вода текла, він ніби з пластиліну був. […] Но ми вже як приїхали до Караганди, нас скерували до комендатури, ми дали папери. Бараків нема. Дали нас в барак, а там і чечени, і татари, там дуже багато німців було, там греки були, і поляки там були. А вони нас дали межи гуцули, а вони нас не любили, бо вони казали, шо ми поляки. Зараз мамцю взяли на роботу в цегольню робити. На Великдень ми не мали геть шо їсти, то нам гоцулка одна дала чотири бульбочки. І мамця зварила навіть юшки. Така вже була смачна та бульбочка з юшкою і ми якось так потрошки…».

Ганна Опанович, 1937 р. н.

Євген Черкас, 1928 р. н., про арешт і допити у тюрмі "на Лонцького"

«Там не було до чого дуже, бо ні до чого я сі не признав. Вони не знали, шо до мене приходили. Тільки сказав, той шо мене видав, шо ми разом ходили до ліса, на охоту ходили на кабана. І так, їм тре було, шоб тільки посадити. От тут в Бібрці, як прийшли ноччу мене взяли через два дні, як той мені сказав, шо він в лісі зустрів других. За два дні прийшли ноччу взяли мене. Відразу начали – когда ти должен ідті на встрєчу? Їм тре було, шоб я сказав, коли я маю іти на зустріч. Я кажу, я ніякої не маю зустрічі з ніким. І начали… Той мав наган – пістолю мав. Показує мені тако, взяв в руки, чиє то є? Я кажу, ваш. Нє, то Володя пріньос, а гдє твой? Я кажу, я не маю ніяких пістолетів. Він мені тоді тою ручкою як вдарив тут во. Я звалився з ніг. Начали копати. Взяли підняли мене. Їх був начальник, був Свинаренко, замісник був Черепов, той, шо мав участок Глібовичі. Був Переверзєв слідчий і був Богомолов, і Литвиненко був. Нема. Коли вони бачать, шо я до нічого, мене беруть садять за шафу. Шафу поставили тако, мене запхали туда за ту шафу, шо би я заліз. І приводять того, шоб начав мене, сипати на мене. І начав говорити, він ходив зі мною до ліса, ми разом ходили. Кажу, шо ти там мелеш, ми ходили на охоту! А той начальник КГБ каже до того солдата, дай йому прикладом. Шоб мене вдарив. Ше там начав говорити. Кажу, шо ти то говориш? Ходилисьмо на охоту! Вони берут його того Серкіса Влодика. Виходе начальник КГБ, той Черепов і той слідчий. Оден слідчий Переверзєв лишився там і каже до мене, вихаді. Я з-за шафи вийшов. І каже, садісь. А я думаю, шось він то такий добрий, каже, садісь. А я не сідаю, стою. А він каже, зачєм ти з такім дураком связивался? Ви розумієте, слідчий КГБ Переверзєв, такий москалина і каже, зачєм ти з такім дураком связивался. Він видів, шо той сипе мене. Ну але, завезли відразу на машину. І ше дальше, ше начали оформляти документи. Ше оден каже, там вдома ви сі не дивили, може там криївка. Нібито в мене. А той, каже, а там, як брали мене, чотири солдати попід вікна стояли, нє, каже, там нема нікого. Ну і везуть нас до Львова. Ти, до мене, у Львові будеш говорити. Везут. Посадили на машину криту брезентом. Грузова машина. Сів той слідчий в кабіну і шофер. І два солдати посадили збоку як то є кузово задне, а мене ту, і того, шо мене видав. Їдемо до Львова, туда як Залісся є – там під гору. Машина змінила хід під гору. Той солдат до мене каже, пригай. Шо би я скакав з машини, а він з автомата пусте в мене чергу і має премію за то. Но, я то не зробив, бо думаю, я то знаю, шо вони хочуть. Так робили. Ну і так до Львова завезли. Я по дорозі кажу до того, шо мене видав. Кажу, шо ти то говориш, нашо ти то говориш? А мене, пустять. Ну, кажу, я не знав, шо ти такий дурний. Кинули, мене привезли. Відразу його взяли в другу камеру. Там як на Лонцкого, тепер вулиця Бандери є. Там внизу в коридорі справа в кінци була камера одна така, половина з тої. І так во на горі лямпочка світила. І кинули туда мене в обід. Ввечір ніхто не питається, ноччу. Та я сів, сиджу, підперся під суфіт. А потім, думаю, ляжу собі на ту підлогу. Шо він робе, той дежурний – бере наляв води, шоби я не лягав. Потримали добу. На другу ніч десь година одинайцята… Ніхто не дає ніякого корму, ніц. На другу ніч відкриває – вихаді. Дивлюсі, вже стоят той дежурний по коридору оден, а ше двоє розводящих. І каже, руки за спину. Я тако руку зробив за спину. Вони кидают халат на мене такий, мене зв’язали і за під руки ведут до слідчого. Привели догори до кабінету слідчого. Слідчий сидит, там така загородка зі сторони слідчого. І мене відразу до стінки, шоби я став. А я бачу, шо на столі була така палюга в него, того слідчого. Він виходе. Тих двоє, шо мене привели, стоят збоку, а він виходе тою палюгою вдарив поза вуха та й говоре. А мені голова ся закрутила. А він говоре, ну шо будеш говорити. Я кажу, я не маю, шо говорити. Ти загаваріш у меня. Кагда ти должен бил ідті на встрєчу? Я кажу, я ніякої встрєчі не мав, ходили на охоту і зустріли там якихось, я не знаю, хто то був. Він виде, шо ту нема нічого. Забирай, каже. Ну то то так я скоро сказав. Тримали десь зо дві години. Потім він подзвонив. Прийшли до мене, ті шо мене привели і знов халат кинули на голову і до камери і знов там кинули. Отак до слідчого три місяці через день мене визивали. А потім десь чотири дні – п’ять днів вже з тої одної камери кинули мене, де були вже хлопці четверо. І нас було вже п’ятеро в камері. То вже трошки було тепліше. І так, як в жовтні взяли, вони до лютого місяця то слідство вели. Яке то слідство було – шо хотів, то писав. Ніколи він – то, шо я говорив. Він писав, шо хотів. Ну і потім завезли на суд. І він навіть видав ше тих, шо вони ходили на охоту. Раз видів ше двох тих наших з Бібрки. Повмирали. Він сказав, шо він їх видів, і ті люди на суді, як свідки були. Ну і судили нас. Який то суд був, то таке во. Посідали ніби суддя, прокурор і ше другий – нібито захисник той. То який там був захисник. І шо хотіли, то писали – шо був зв’язаний з підпіллям. Засудили – двацить п’ять років. Мене відправили на Воркуту в шахти. А він, то шо він видав, його дали десь в Казахстан».

Євген Черкас, 1928 р. н.

Ганна Опанович, 1937 р. н., про умови перебування на засланні

8
1944 - 1991

У складі УРСР

У 1940 — на початку 1950-х рр. радянська влада намагалась запровадити на західноукраїнських землях такий порядок, як на інших територіях УРСР. Одним із перших кроків стало створення колгоспів. До початку 1950-х рр. суцільна ціною репресій проти сотень тисяч селян колективізація була майже завершена. Важливим засобом насаджування тоталітарної ідеології та радянської пропаганди стали партійні та комсомольські організації. Радянською владою розгорнуто масштабну кампанію з ліквідації Української Греко-Католицької Церкви, яка була змушена перейти у підпілля. З середини 1960-х рр. з особливим розмахом розпочалася русифікація України та дискримінація вихідців із села перед міськими жителями, зневага до традиційних цінностей.

Йосип Микитів, 1925 р. н., про участь у Другій світовій війні у складі РСЧА

У 1946 р. в Бібрці було утворено колгосп «Прогрес», до нього увійшли господарства жителів таких сіл, як Шпильчина та Волове. У 1970 р. бібрський колгосп реорганізовано у міжколгоспну інкубаторно-птахівницьку станцію. У місті працював також цегельний завод, харчовий та побутовий комбінат, лісгосп. З пропагандивною метою тут організовано рух соціалістичного трудового змагання. За «високі досягнення» були нагороджені окремі колгоспники та робітники: С. С. Беган – орденом Леніна, П. Г. Мисюк, А. С. Мурський – орденом Трудового Червоного Прапора, М. Ф. Герба – орденом «Знак Пошани». Звання ударника комуністичної праці було присвоєно Г. К. Коцюмбас, К. В. Кудельська, М. Ф. Дмитришину, Р. С. Опелі, В. С. Костирку. Ці заходи були частиною ідеологічної кампанії спрямованої на перевиконання робітниками «виробничих завдань».

На будові, м. Бібрка Львівської обл., 1947 р. Світлина з особистого архіву Чеслави Чабан.

У 1944-1945 навчальному році у місті засновано середню школу, якій згідно Постанови Ради Міністрів  Української РСР від 17.05.1967 р. № 1321 було присвоєно ім’я Героя Радянського Союзу М. О. Бенеша (загинув і похований у Бібрці). Піонерська організація бібрської школи носила ім’я першого секретаря Бібрського райкому Ленінської комуністиичної спілки молоді України (ЛКСМУ) Степана Ліщинського. Станом на 1968 р. комсомольська організація Бібрської школи нараховувала 264, а в 1978 р. – 321 особу.

Важливим засобом насаджування тоталітарної ідеології та радянської пропаганди стало утворення місцевих первинних осередків Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС), яких у Бібрці станом на 1978 р. налічувалось 10. Загалом у цей час до них належало вже понад 200 комуністів.

Проживання у Бібрці зв'язкової Романа Шухевича Галини Дидик

7
1991

Незалежна Україна

Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. розпочався новий етап розвитку історії, який ознаменувався помітними зрушеннями у різних сферах життя суспільства. Утвердження незалежної держави, незважаючи на низку позитивних досягнень (становлення демократії, національне та релігійне відродження, формування української політичної нації), виявилося доволі непростим і суперечливим, а тому досі не є завершеним. В сучасних умовах особливо актуалізується проблема збереження історичної пам’яті, позаяк нагальне завдання на сьогодні, – аби населення сіл та міст відчуло себе громадою, а не групою людей з однаковою пропискою.

Підняття українського прапора в Бібрці, 1991 р. Стоїть посередині о. Коваль (ім’я невідоме). Світлина з особистого архіву Чеслави Чабан.
Реставрація костелу, м. Бібрка, 1990-ті рр.
Реставрація костелу, м. Бібрка, 1990-ті рр.
Світлина з архіву Йосипа Патецького.
2
All count: 66
Міжвоєнний період
1920
 
Друга світова
війна
1939
 
 
Національно-визвольна
боротьба
1942
 
Повоєнні репресії
1944
 
У складі УРСР
1953
 
Незалежна
Україна
1991