Марія Когут

Марія Когут, народилась 26.03. 1931 у селі Завидче Радехівського району Львівської області. Рідний дядько був серед Українських Січових Стрільців

Кажуть, ідуть наші. Поставили арку, зачитали і церкву минули, там найвужча дорога, поставили арку – два синьо-жовті прапори, червоний посередині. Там ми три дні стовбичили біля тієї арки – отак виглядали наших. То наші – січовики йдуть.

Та й той Павлишин приходив вже рано, вже казав, що є в Щурові, вже Броди, вже хутко будуть. А хлопці всі у вишиванках, і він. І всі синьо-жовті банти, тоді випускалися, ніц сшивали, натуральні синьо-жовті банти. Стоять, а він каже: «Хлопці!». А він з вишневою, теж вишитою, бо тоді казали краваток не носили, ще таку пісню співали, я ще вам зараз заспіваю, краватки не мали наші хлопці носили.

[Співає:] Тепер життя так курсує, що вже ліках не пасує, а в краватках не ходити, бо можно й ся задушити.

Отак, українці не носили краваток. І каже:

– Хлопці, спрячте тих два прапори і ті банти поховайте!

– Що Ви, пане професор! Що Вам сталося?

А знали, що він керує тою організацію совєцькою. «Хлопці! Я Вам ще раз повтораю!» Але нема жінки з ним, сам! А жінка з дітьми вдома. Хлопці: «Щось наш професор нині здурів, чи щось». Відступилися, стоять на тій варті, бо їдуть наші.

Підходять, під’їжджають, то один на коні – я не звернула уваги, але то мій дід запам’ятав, що сидів на мішку і мав на шнурку карабіна чи щось, автомат, але автоматів не було тоді. «Што то за петлюровщина?» Шаблею бовх-бовх, ті синьо-жовті повідрубував, а хлопці поховали ті синьо-жовті бантички і вже відступаються, стоять скраю. І вчитель наш подівся.

Та й вечір – збори: «Що там бракує? Реб’ятішки, всьо будєт». Ременів нема, там ще щось, але то щось може за день-два ті збори. Але наші звикли, щоб все в малинах було. «Будєт, будєт, вот увідітє, всьо будєт!». А наші парубки кажуть: вже два вагони самого «будєт» привезли, то «будєт нам, будєт!».

Ну і вже через тиждень чи кілько, ну через короткий час приїжджають знову. “Комісар, – кажуть, – комісар, – називали, – збори будуть!». Йдуть селом, бубнять в бубон, і каже: «На сходку, на сходку!» – то так об’являли – «на сходку». Бо за Польщі трубила трубка якусь там мелодію. Як збирати людей, то «ту-ту-ру-туту» ходили. Ну та й вже всьо.

За трохи – ще збори. «Реб’ятішки, ну как дєла, чєго нада?». Всі мовчать. Вже нікому нічого не нада, бо вже вночі подівся Гриця батько і ще один Рекосюк і ще один Карплюк і Мациборські і ще п’ять хлопів зникло в селі. Гриць розказував, як то вони зникали, бо він вже був великий. Отак – вже нікому нічого не треба було. «Вот відітє, всьо харашо, всьо будєт!».