Люди війни. Іван Сич

Сич Іван Григорович - народився 17 січня 1924 року в селі Войславичі (тепер Сокальського району Львівської області). У 1939-му у 15-річному віці став членом юнацької ОУН. Восени 1943-го вступив до лав Української Народної Самооборони, а з 1944-го воював в УПА стрільцем у сотні "Романа" під псевдо "Касіян". Наприкінці серпня 1944 року брав участь у невдалій переправі новосформованого куреня "Гайдамаки" під проводом Юрченка через Західний Буг на вишкіл у Порицькі ліси, що на Волині. Зумів вийти з оточення і повернутися додому. Після цього повернувся у підпілля - в організаційну сітку ОУН. 18 січня 1946-го під час облави солдатів Війська Польського був схоплений і засуджений польською комуністичною владою за участь у національно-визвольній боротьбі на 15 років ув’язнення (згодом термін зменшено до 10 років). Відбував покарання у тюрмах Варяжа, Грубешева, Холма, Любліна, Щеціня. Вийшов на волю у 1956-му. Повернувся в Україну у 1987-му. Мешкає в Сокалі Львівської області. В 2009 році видав книгу споминів про перебування у польських тюрмах "Трагічне і правдиве".

Зараз налетіли і кукурузники, пуляли якусь холеру на той ліс – то зайнялось, зачло горіти і детонація страшна почалась, великий вибух

Як розпочався той бій, на раз-два ми сі позбирали, вже Варва прийшла, дала знати – куди, як і що. “Москалі,  – каже, – зачинають ходити на ліс на нас” і командир каже: “Хлопці за мною!” І ми побігли разом з ним, а під лісом була дорога, тирнами заросла, рови були так само такі запущені і далі рівнина, поля. Ну і ми з ним туди приїхали, дав наказ: “Займайте, – каже, – становиська і припустити, -каже, – москалів, якнайближче”. То вони вже перескакували нам на дорогу і ми їх звідти витягли. Йой, який зробився крик! То ровні були, забиті були, а то близько, як до тої стіни було, а тут б’ємо і вони хтіли втікати кудись далі, але наші кулі – то рівно було, то ми їх побили. І командир дав наказ висовуватись раз-два і в ліс. Ну ми може відлетіли 300, 400 метрів і за нами зачали битися з мінометів. А то москалі думали, що ми ще там є, на тих позиціях, і вони по них били так. І каже командир до нас: “Як тільки перестануть бити – назад на свої місця!”. Але ми ще не долетіли навіть до кінця, вони вже зайняли і до нас стріляли.

Зараз налетіли і кукурузники, пуляли якусь холеру на той ліс – то зайнялось, зачло горіти і детонація страшна почалась, великий вибух ну і кинуло мене на корч і я непритомний зробився. Аж пізніше чую – що такий тріскіт, і так гуде щось – а то як у паровому млині “уууу”, а то так вогонь горів. Дуби були отакі-во грубі, то так горіли, як свічки. Листя, все було у вогні. Я вилетів – а всюди вогонь! А вогонь – він забирає повітря, він як нема повітря – то він гасне, а повітрям і я дихати мушу так само. І я зачав летіти, летіти, і мені зачало трошки мутити в голові, я чую що я вже хіба припав. Ну, але думаю, доки маю силу – стерплю.

І я долетів – то я впав отак, на ту, що ще не горіла, траву. А тут [показує поруч себе] – горіло. І як вийшов – то вже з ліса було я вийшов. Підсунув ноги під себе, висунувся далі, рукава в мене горіли, загоріли рукави  і я то потушив, погасив і далі пішов шукати десь своїх. І я вже тільки зробив десь два кроки, чую у вогні, тільки недалеко – “Ой, ой” – два рази так зробив. І я кабат на себе і у вогонь скочив. То може якихось п’ять метрів у вогонь скочив – на нього натрафив ззаду, його під пахву, автомата так забрав і викинув його. То він на плечах вже як долоня йому сі загоріло, я йому то погасив і вже ми пішли пізніше обидва шукати своїх.