Люди війни. Ірина Б'єнько-Шуль

Ірина Б'єнько-Шуль народилася 23 червня 1918 р. у с. Вовче Перемишльського повіту (нині у складі Польщі). 18 січня 1944 р. заарештована німецьким гестапо за реалізацію бофонів (Бойовий фонд УПА) і з вироком "за зв'язок з ОУН-УПА" ув'язнена в концтаборі Равенсбрюк, а згодом його філії Флосенбург. Звільнена американцями в травні 1945 р. Самотужки добралася до Перемишля, у жовтні 1945 року разом із батьками примусово переселена до Львова, де мешкає досі. У 1947 році вийшла заміж за Івана Шуля (уроджений Іван Швак), колишнього вояка УПА. До проголошення незалежності України приховувала факт перебування у нацистських концтаборах.

… і запровадили мене на Лонцького. Випитували… Як не помагають биття тими палками, принімають інші заходи. Тяжко згадувати, то найгірше було…

Я, Ірина Б’єнько-Шуль. Народилася 1918 року в місті Перемишлі. Після закінчення української гімназії в Перемишлі я поїхала до Львова вчитися в Академії закордонної торгівлі і працювала в Ревізійному Союзі.

Я членом ОУН не була, але контакт через таких людей я мала. Почали мені давати оці бофони, гроші, які друкували УПА, щоб їх реалізовувати.

Прийшов до нас працювати один, який тікав зі Сходу, ніби тікав зі Сходу. І дуже був великим патріотом. Я дурна йому повірила.

Якраз 18 січня 1944 року прийшли на сам другий святий вечір. Прийшли в Ревізійний союз двоє. Шукали в бюрку, то нічого не найшли. Тоді додому, до мене до хати. Там знайшли бофони. І тільки намагалися, каже: “Ми Вам нічого не зробимо, тільки скажіть, хто Вам давав для реалізації”. Ну, я їм не сказала, значить, і запровадили мене на Лонцького. Випитували, хто давав…Як не помагають биття тими палками, принімають інші заходи. Тяжко згадувати, то найгірше було. Вкінці я не призналася, викликали на коридор і оголосили: “За зв’язок із ОУН і УПА концентраційний табір Равенсбрюк, найбільший жіночий концтабір”.

Мої діти не знали до 1990 року, що мій чоловік був УПА. В 90-му році настала Україна, до мене прийшли і то їм розказали, і вони почали плакати: “Чого ти не розказувала?”.

Я все боялася, я мала засушений хліб, валянки на всякий випадок, що могла туди поїхати. я інколи не плакала і все весела була. Може, то й мене врятувало в житті, що я так довго живу.