Люди війни. Ганна Іваницька

Бартин (Іваницька) Ганна Степанівна, народилась 31 березня 1925 року в селі Дмитровичі (тепер Мостиського району Львівської області). Навчалась у Яворівській учительській семінарії, де у 1943 році почала співпрацювати з ОУН. У вересні 1945 року вступила до педагогічного інституту та була призначена зв’язковою, а вже наступного місяця була заарештована. Зазнала катувань у тюрмі на Лонцького, була переведена до львівської психічної лікарні, а згодом – до психічної лікарні в Казані. Була звільнена у 1954 році та повернулась до Львова. Закінчила політехнічний інститут, здобула фах інженера, з 1988 року брала активну участь в українському русі.

“В 17 років, коли я була в учительській семінарії мене задіяли в ОУН. Я знала, що та пані є керівничка нашої тої молодіжної організації. Що вчили нас? Як вести себе, як не дай Бог когось заарештують; розказували як треба себе вести і що ми ведемо боротьбу за нашу незалежну Україну”.

“Коли закінчила семінарію, пішла працювати вчителькою в Рудківський район, село Сусолів. Я була легальною зв’язковою – я працювала вчителькою. Один раз хлопці йшли через наше село Сусолів, вони зупинилися і я побачила, що то щось не наші хлопці. То були ті такі загони створені спеціально з українців, щоб дезорієнтувати народ, що то ніби УПА, я то зрозуміла і я пішла до того господаря, де я жила і кажу: “Сховайте мене, скажіть, як мене ся будуть питати, що не знаєте де я є”. Так я сховалась і вони мене не бачили. А другі ото хлопці, я зрозуміла, що то хлопці наші. Хтось з них знав мене і сказав: “Ганусю дай нам зв’язок до Львова”.
Я мала таку приятельку у Львові, то я дала записку, кажу: “Прийми, Олю, тих хлопців до себе, поможи їм там влаштуватись у Львові”. І та записка чомусь опинилась в НКВД. Чи тих хлопців убили, чи їх арештували я так і до сьогодні не знаю”.

Я перестала розмовляти і вони мене відправили в п’ятий підсудний відділ психлікарні. 33 електрошоки і я то все терпіла…

“Коли вони мене били, били, били і казали, щоб я призналась хто ті хлопці, то я казала, що не знаю їх, я їх не бачила. Вони просили мене адресу, то я дала. Вони так мене били і тоді, коли той слідчий, Сімос, жид такий, назва мене брудним словом, каже: “Ти, сука, будеш говорить?” Я перестала розмовляти і вони мене відправили в п’ятий підсудний відділ психлікарні. 33 електрошоки і я то все терпіла…
В казармі, то вже нас там не били, дали робити щось, працювати. Я вишивала гарно, гаптувала. мережила. В казармі, через кожних пів року, розумієте, сепарували тих людей, посилали або в тюрму, або на висилку, а нас таякби оберігали, я то відчувала. Вони нас хотіли зберегти, бо ми їм вишивали сорочки всякі гарні, серветки і нас таякби попереджували, що буде камісія… Так я там вичикала, поки Сталін не здох”.