Промова голови Союзу Українок Мілєни Рудницької

Віталій Ляска пло іфлпдво длоіф длводліваоф длодлф одлівоадл оіф длодліфав
аіфвафіа афів іфа іфа іф авіф аівфівфа віфаі аіфва іф

Промова голови Союзу Українок пос. Мілєни Рудницької при відкритті Українського Жіночого Конґресу в Станиславові дня 23. червня 1934 року.

Великий, святочний день!

Велика, святочна хвилина!

Виїмковий це день пятьдесятиліття роковин, які сьогодні святкуємо. Він небуденний і світлий також тому, що ось сьогодні відбувається перший загальний Всеукраїнський Жіночий Конґрес. І скажім собі щиро: те, що нам вдалося здійснити сьогоднішній Конґрес, те, що ми зуміли збірним зусиллям зреалізувати задумане діло, – те, що ми найшлися тут разом, – незважаючи на всі труднощі зовнішнього і внутрішнього характеру, всупереч усім перешкодам, всім малодухам і людям злої волі наперекір, – це заповнює нас не тільки радістю, але й гордістю. Чи не перший це раз в українській історії відбувається зїзд з такою широкою територіальною базою? Чи не перший це раз після катастрофи у визвольній боротьбі зібралися українці ріжних земель, ріжних світоглядів, вірувань, переконань і партій, зєдинені одною спільною національною ідеєю, надихані бажанням, щоби її в собі скріпити, в інших розпалити, щоби її якнайкраще у дійсність перевести.

Зібралися українські жінки у свідомій співвідповідальности за українську дійсність, як свідомі співтворці української майбутности.


“Одначе на нашу радість паде велика чорна тінь. У незвичайно відповідальних часах і у виїмково важкому, просто траґічному положенні доводиться вам відбувати цей конґрес. І тому простіть, Дорогі Сестри, що ці слова привіту не можуть бути такі беззастережно радісні, такі безжурно погідні, як може повинні би бути”.


Святкуємо цей 50-літній ювилей українського жіночого руху в незвичайно важких часах. Мабуть не переживав ще український нарід у своїй історії такого лихоліття, не переходив ніколи досі такого пекла фізичних і моральних страждань. Внаслідок невдачі визвольної боротьби українські землі розшматовані між чотири держави. І чим далі від нашої останньої визвольно- державної спроби, тим ясніше розуміємо і тим дошкульніше відчуваємо траґедію нашої бездержавности. Тим краще здаємо собі справу, що значить недостача політичної незалежности. Це не тільки економічний визиск, але й нужда, не тільки чужа школа, але й марнування велитенських засобів потенціяльної духової енерґії, які дрімають у нашій дітворі, не тільки культурна відсталість, але й духове каліцтво. Бездержавність – це підсвідоме почуття меншевартности в одних і почуття нестерпного пониження і сорому в інших. Це ті безмежні моральні шкоди, які відбиваються на психіці довгих поколінь. Це чужі аґентури, це ломання душ і спідлювання характерів, це наша кволість і нікчемність аж до найстрашніших форм рабства і найглибшого морального упадку, аж до національного відступства і зради.

Тоді, як інші маленькі народи, без великого минулого і без великих матеріяльних і моральних засобів, силою політичної конюнктури стали самостійними державними орґанізмами, наш нарід не вмів здійснити найвищої форми свого самоозначення, не вмів оформити себе в державу, як еманацію всіх своїх політичних, господарських і культурних сил.

Там іде боротьба не за владу, не за громадські права, не за особисті вольности, а за найбільше елєментарні засоби людського животіння. Ось ми є свідками, як наш віковий ворог – Москва – почав із нами боротьбу за само наше біольоґічне істнування. Він відбирає нам навіть ті джерела прожитку, якими користуються півдикі мешканці найстрашніше експльоатованих кольоній. Ось ми є свідками винищування нашого народу голодом, витвореним свідомо й орґанізовано, як методою, що має на ціли приборкати, здушити всі протирадянські настрої, всі самостійницькі течії і національно-державницькі змагання народу. А побіч винищування України голодом – ми були і є від ряду літ свідками, як большевики нищать усі питомі прикмети нашого народу, всі його моральні, культурні і господарські цінности, як вони намагаються викорінити первні української психіки, реліґію і вірування, історичну традицію і народній побут, і насадити силою чужі українській природі форми господарського і духовного життя.

Кулінарні курси при «Союзі українок», провадить Ганна Романович (у другому ряді сидить сьома зліва).У верхньому ряді зліва направо стоять: Петрунеля Турянська, третя Марія Беринда, шоста Ярослава Сороківська, сьома Ганна Беринда, восьма Ганна Баранецька, дев’ята Віра Тимкович, одинадцята Текля Винницька, у нижньому ряді сидять: друга Доміцеля Дашкович, четверта Ангелина Баранецька, шоста Текля Романович, далі Марія Винницька, Марія Тимкович, Доміцеля Городиська, у другому ряді сидять: десята Єлизавета Тимкович, одинадцята Людвіна Попіль, решта невідомі, с. Чайковичі Рудківського п-ту Львівського в-ва., 1932/1934 р.

Скільки наших земляків згинуло на Придніпрянській Україні і на Кубані голодовою смертю? 2,5 чи 10 міліонів? Стільки, скільки живе нас, українців за захід від Збруча, чи трохи більше чи менше?? Ніхто цього не знає. Уявіть собі, Сестри, уявіть собі на хвилину цілу Галичину і Волинь, Буковину і Підкарпаття – одним великим цвинтарищем без одної живої істоти. Уявіть собі, що вимерло тут ціле населення. Передумайте бодай на один мент цю думку до кінця. Подумайте, що на Україні вимирала поголовно – мов скошена трава – майбутність Нації, українська дітвора. Вимерли старці, знеможені хоробами і недостатками. Падали, як підрізані дуби – чоловіки в цвіті віку. Тільки жінок вимерло найменше. Вони – матері – мають найбільшу вітальну силу, їм небагато треба для прожитку. Вони в часі голодової пошести на Вел. Україні мали той самий сумний привілей, який мають жінки в часі війни: дивитися безрадно і безпомічно, як гинуть їх найближчі. І освідоміть собі ще на хвилину всі наслідки голоду: хороби, пошести, ціле біольоґічне ослаблення Нації, – подумайте, як будуть виглядати ці, ще ненароджені діти, діти батьків, які недоїдають цілими роками. Уявіть собі моральне здичіння людини, перед якою стоїть тільки одна проблєма: наїстися, вижити, перетрівати голод. Подумайте – наша Батьківщина, цей край казкових природних багацтв, молоком і медом текуча країна – перемінилася в пустелю. Велика Україна – найголовніше джерело національної культури і державницької ідеї, земля, що видала Шевченка і Лесю Українку, Хмельницького і Мазепу, а перемінилася в край, де люди втратили почуття гуманности, де одинокою формою протесту навіть для комуніста є тільки самогубство.

 

І не на полі бою впали ці міліони, не гинули вони як герої, як лицарі, не за ідеали принесли в жертву своє життя. По гостинцях, під плотом, опухлі з голоду – конали.

І не кажім – Сестри, – що цьому винні вони – вороги – москалі – большевики. Ні – це наша вина, наша власна вина, що ми залишилися паралітиком на роздоріжжі історії. Наша вина, що не вміли взяти своєї долі у власні руки. А передовсім вина нас – верхівки, інтеліґенції, провідників, що не вміли примусити народ до жертв тоді, коли кувалася доля Української Держави.

Ось ці думки затроюють нам душу аж до дна, мов кровний докір зганяють сон з очей і соромом палять обличчя.

У таких умовинах відбуваємо наш конґрес.

Але цьому не кінець. Коли хочете мати повну картину нашого траґічного положення, додайте до факту бездержавности та фізичного винищування народу за Збручем – ще й наш внутрішній хаос і розбиття. Хто зможе колинебудь обчислити суму розтраченої національної енерґії, яка йде в нас на взаїмне поборювання? Нема хіба другого громадянства на земній кулі, яке марнувало би такі велетенські зусилля зовсім непродуктивно на внутрішні межиусобиці, як ми, – хоча одночасно ми хіба є останні, які на таке марнотратство сил можемо собі дозволити.

І не тільки у тому річ, що ми збились з одного шляху і шукаємо його на осліп по доріжках і манівцях, які часто біжать у протилежних собі напрямках. А річ у тому, що розпорошення національних сил не йде по лінії здорових суспільних течій та не має за основу істотних світоглядових ріжниць громадянства. Воно зводиться переважно до явищ анархії, гурткових котерій і вузьких ґрупових або й особистих амбіцій і інтересів. Внутрішнє безладдя допровадило до партійно політичної боротьби, а в останніх часах також ще й до боротьби реліґійної.

Коли поглянемо довкола себе – бачимо сотні непорозумінь, сварок, конфліктів – як у справах дрібних, так і в найважливіших питаннях нашого національного життя. Жахом наповнює нас факт, що навіть до найважливіших питань національного життя поодинокі ґрупи підходять під кутом власного престіжу й інтересу. Коли приглянемося методам політичної боротьби, стверджуємо повне заломання моралі у внутрішніх громадських відносинах. Принялася в нас думка, що принципи прилюдної громадської моралі цілковито ріжняться від приватної неособистої моралі. Найбільше неетичні вчинки, яких ніколи не зробила би чесна одиниця в приватнім житті, стали допускаємі, добули собі право горожанства в житті громадськім. А в слід за тим іде і безупинне недовіря одних до других, бажання перехитрити політичного противника, нетерпимість і злоба, брак взаїмного зрозуміння і вирозуміння. Каїнова ненависть синів одної матері, ненависть, яка обезсилює, параліжує їхні сили, не дозволяє звернути їх назовні.

Такі невідрадні відносини панують серед громадянства всіх західних Українських Земель та на політичній і заморській еміґрації.

Одначе змальована нами картина української дійсности не була би вірна, колиб ми бачили в ній тільки темні краски і тіни, а не бачили світла і барв.

До тих відрадних явищ в нашому житті за останні роки належить передовсім майже повна ліквідація радянофільства, яке довгий час мов ґанґрена розкладало орґанізм західно-українського громадянства. Події, які зайшли на Радянській Україні в останньому році, безоглядне нищення червоним царатом усіх проявів українства, а передовсім голод – відкрили очі навіть найбільш незрячим і наївним, а рівночасно підірвали ґрунт большевицьким аґентурам.

Друге незвичайно позитивне явище серед темряви нашого життя – це факт, що щезли територіяльно партикулярні розбіжности і конфлікти між наддністрянською і наддніпрянською віткою українського народу. Вирівнялося і затерлося глибоке провалля, яке викопали були між Галичиною і Великою Україною події і промахи 1919 і 1920 року. Загоїлися рани, пішли в забуття взаїмні кривди, жалі і претенсії, а до голосу прийшло те, що найсильніше, це, що зєднує: звязок крови, свідомість спільноти, почуття нерозривности в добрій і злій долі.

Не від речі буде пригадати, що в часах страшної ворожнечі між двома вітками народу українське зорґанізоване жіноцтво перше дало почин до моральної демобілізації розсвареного громадянства. В поодиноких европейських осередках нашої політичної еміґрації, наприклад у Відні в 1920 і 1921 році, отже в часах найбільше драматичного загострення відносин між розєднаними частинами Нації – українські жіночі товариства були одиноким тереном, де сходилися і спільно зі собою працювали уроженці Галичини і Великої України, галичанки і наддніпрянки. Український Жіночий Зїзд, який відбувся у грудні 1921 р. у Львові, перший кинув гасло замирення розєднаних частин народу та національної єдности і консолідації і це гасло українське зорґанізоване жіноцтво послідовно переводило в життя на протязі минулих 13 літ. Не від речі також буде пригадати, що в часах, коли дурійка радянофільства охопила галицьке громадянство, українське жіноцтво, зорґанізоване в Союзі Українок, перше цій отруті рішучо протиставилося, проголосило бойкот радянофільської преси і тих діячів, які одною ногою стояли в національному, а другою в большевицькому світі.

Оба відрадні явища, про які тут була згадка, а саме те, що відпали між нами партикулярні ріжниці та що на Західних Українських Землях зліквідовано радянофільство – вони мають одно спільне джерело: цим джерелом є величезне поглиблення національної свідомости на всіх українських землях. І це є найбільше позитивний, найбільше радісний факт нашого “сьогодення”, факт, який дозволяє нам з вірою в майбутність перетрівати теперішнє лихоліття, та на якому ми будуємо всі сподівання на краще “завтра”.

 

Коли порівняти сучасний стан українства зі станом зперед десяти чи двадцяти літ, мусимо ствердити одно: Ми йдемо вперед, ми ростемо в силу. Це така наглядна, така безсумнівна правда, що навіть не треба її доказувати. Невміруща українська національна ідея йде вперед побідним походом на всіх українських землях. Вона відроджується після тисячлітнього сну на наших найдальших окраїнах, на Підкарпатті. Вона ломить усі непоборні, здавалось би перешкоди, які поставили перед нею більшевики. Вона діє стихійними силами в міліонових масах України, яка нищена та руйнована, слізми і кровю наповнена, гоїть свої глибокі рани, реґенерує свої сили та перероджується психічно серед міліонових жертв. Вона – національна ідея – доказує чудес – тут на Галицькій Україні, де народ в орґанічній, конструктивній праці творить від основ власні життєві форми, та у важкій боротьбі за кожну пядь землі, за кожний хатній поріг, за кожну читальню і кооперативу – гартує свої сили.

Зросла національна свідомість найширших шарів громадянства на всіх українських просторах, національна свідомість не тільки в значінні почуття своєї національної відрубности, але також у значінні свідомого змагання до здійснення нац. ідеалу. Зросла активність українських мас, які виявляють подиву гідну завзятість в обороні національних інтересів та величезну готовність до жертв. Одним словом: процес національно-політичної кристалізації, процес переміни народу на націю – поступає безупинно вперед. А в цій переміні потенціяльної енерґії народу на розгонову українська жінка грає не меншу ролю, ніж чоловік.

Але заки освідомимо собі, де наше, українського жіноцтва, місце серед громадянства та яка наша роля на тлі змагань нації, погляньмо ще на положення українського народу з перспективи всесвітніх відносин і міжнародньої політики.

Схарактеризувати в кількох реченнях те, що діється у світі та як воно відбивається на нас – річ не легка. Находимося у кліщах якогось великого історичного процесу, в якому всі дотеперішні доґми і вартости переходять переоцінку. Ми попали у вир хаосу, в якому серед болів і корчів родяться нові форми життя, нова людина. Кріза політична й устроєва, соціяльна і господарська, культурна і духова охопила цілий світ і не відомо, що з неї вирине. Кріза це чи загибіль культури, сумерк, чи тільки потрясення одної епохи в історії людства?

Ніхто цього не знає і не це має для нас головне значіння. А те для нас найважніше, щоби в тих процесах, які йдуть у світі і в які ми – по волі чи неволі – втягнені, не бути обєктом, а субєктом історії. Річ у тому, щоби не стояти тільки на периферії подій, а бути їх співтворцями, бути жовнірами, які боряться за краще завтра та будують власними зусиллями, невдачами і побідами, свою майбутність.

Яким шляхом піде розвиток подій у міжнародній політиці – ніхто цього передбачити не може. І тільки одно певно можна сказати про світову політичну ситуацію: що нема в ній нічого певного. Бачимо щораз виразніше нетривкість, пливкість відносин. Міняються майже з місяця на місяць. Протягом 24 годин творяться нові орієнтації і нові політичні констеляції. І тяжко навіть вгадати, котрі з тих змін мають структуральний, а котрі тільки конюнктуральний характер.

Одначе не у змінчивих констеляціях річ, не у тимчасовому, більше чи менше для нас корисному укладі міжнародніх сил лежить суть питання. Для оцінки міжнароднього положення української справи найбільше значіння має тенденція розвитку цих сил. Чи ця тенденція йде по лінії наших інтересів, чи в протилежному напрямі?

Можна би перечислити довгу низку фактів на те, що гороскопи для української справи на міжнародній арені не є відрадні. Велика динаміка наших обох головних сусідів, петрифікація тих державних орґанізмів, у яких найшлися західні українські землі, опір чинників, заінтересованих в удержанні теперішньої мапи Европи, яка зробила нас причіпкою до чотирьох держав – те все, безумовно, факти для нас некорисні і грізні.

Але побіч них можна навести інші, які з непохитною певністю вказують на те, що час працює для нас, а не проти нас. Всі познаки промовляють за тим, що йде до великої збройної розправи у світі. Вказує на те не тільки нервова атмосфера в Европі, яскравим вислідом якої є перегони у зброєннях, але й щораз грізніші лискавки на Далекому Сході. На порядок денний світової політики входить проблєма Східної Европи, а у звязку зі сподіваним розбиттям російської імперії щораз актуальнішою у світі стає наша справа. З року на рік зростає поінформованість і зацікавлення світа українською проблємою. Ніколи не писали у світовій пресі стільки про українські справи, що протягом одного останнього року. І хоча кожний підходить до українського питання зі становища власного інтересу, хоча для урядів держав і т. зв. міродайних кол ми є ще тільки цінним предметом, то все таки щораз частіше лунають у світі голоси про необхідність створення української держави, як чинника світової рівноваги.

Щоби ця концепція державної незалежности України могла викристалізуватися у світовій опінії, щоби вона могла у свідомости державних мужів і широких кол европейського громадянства звязатися в льоґічну цілість з політичними і господарськими потребами Европи, на те треба з нашого боку ще багато енерґійної пропаґандивної праці, а передовсім треба давати світові якнайбільше доказів нашої волі та зрілости до самостійного життя.

Не перецінюємо значіння міжнар. пропаґанди, не манимо себе, щоби хтонебудь з приязни, з симпатії, чи з якогось почуття справедливости поміг нам.

Знаємо, що реалізація Нац. Ідеалу залежить в останній мірі тільки від нас самих. Але з другого боку розуміємо значіння добрих звязків зі світом, побудованих на спільності інтересів.

 

 

Промова голови Союзу Українок пос. Мілєни Рудницької

при відкритті Українського Жіночого Конґресу в Станиславові дня 23. червня 1934 року.

(Друга частина промови.)

Завдання й обовязки українського зорґанізованого жіноцтва.

 

Ось так виглядає українська дійсність. На тлі світового хаосу, в обличчі грядучих катаклізмів, які запечатають нашу долю на довгі десятки літ – народ розсварений, розбитий.

А серед цього українського хаосу – українська жінка. Молода, нова громадянка, що 50 літ тому вперше упімнулася за свої людські права, а від кільканацяти літ робить перші кроки в громадянському житті. Вона ще несвідома приспаних у ній сил своїх творчих можливостей. Але вона відчуває глибоко траґедію Нації і розуміє, що відповідальність за цю траґедію паде не тільки на чоловіків, які її безпосередньо завинили, але й на жіноцтво, що у своїй слабости і пасивности не мало спромоги їй протиставитися.

І в цьому почутті відповідальности за долю Нації вона, українська громадянка, вона – мати нових українських поколінь, шукає свого шляху.

Що робити? Кудою йти? Яке наше “вірую”? Де каш стяг, коло якого гуртувалосяб ціле жіноцтво? Які завдання і обовязки накладають на нас ці важкі часи, які напрямні випливають із них для українського жіночого руху?

Ось запити, які ждуть нашої відповіді. Але заки спробуємо відповісти на них, треба може наперед відкинути закиди, які проти нас підносяться, розвіяти сумніви, які нас окружують.

Перший з тих сумнівів звучить так: Чи можна говорити про якісь окремі завдання українського жіноцтва, для яких потрібні окремі жіночі товариства, окремі жіночі журнали, жіночі зїзди і конґреси? Чи є якісь справи, якісь ідеї, які обєднують українське жіноцтво, обєднують нас саме як жінок і як членів української Нації? Словом: чи існує ще український жіночий рух? Чи має він ще рацію істнування?

А другий сумнів можна би сформулувати так: Чи можна говорити про якісь слільні завдання для цілого українського жіноцтва – з уваги на те, що ми перестали вже бути аморфною масою без переконань, без власного суспільного вірую, що ми зріжничкувалися по політичним партіям та що світоглядові ріжниці між одною з нас і другою – не є менші ніж між чоловіками? Або іншими словами: Якщо істнує український жіночий рух, то чи можна говорити про один український жіночий рух, чи може є їх кілька, – а в кожного з них інше розуміння завдань і ролі жінки.

Жіночий рух… Які непопулярні стали в нас ці слова в останніх часах… Не менше, як були тому 50 літ, коли їх кинула в галицьке громадянство Нат. Кобринська. Скільки траґічних, чи може радше драґі-комічних непорозумінь і зайвих конфліктів викликує в нас фальшиве розуміння змісту цих слів. Які безглузді тези і твердження про жіночий рух, виголошувані авторитетно самопевним тоном знавців, довелося нам чути в останніх місяцях з приводу У. Ж. Конґресу. Моторошно робилося на душі від їх неімовірної іґноранції, поверховности і тривіяльности. Скільки неумотивованих закидів, схоплених з повітря, інсинуацій, скільки неоправданих підозрінь, виссаних із пальця інвектив, впало під адресою українського жіночого руху. Здавалося хвилинами, що стоїмо там, де стояла Кобринська перед пятьдесяти роками та що слід зачати наново повторяти те все, що писалося і говорилося у нас па протязі минулого півстоліття.

Хіба найкращою відповідю на всі голоси, які відмовляють українському жіночому рухові права і змислу істнування – є паш Конґрес. Він доказує більше переконуючо, ніж найсильніші арґументи і найбільше льоґічні міркування, що є щось спільне, що нас тут привело і що те спільне сильніше віт того, що нас розєднює.

Одначе може найдуться люди, для яких навіть наш Конґрес не є вистарчаючим доказом животности ідей, які пас обєднують. Посеред нашого громадянства і то між визначними, передовими діячами стрінете таких, які сам факт Конґресу готові вважати наскрізь позитивним явищем, але які ставляться ворожо до жіночих орґанізацій… Попитайте їх, звідки взявся би наш Конґрес, який є зїздом представниць українського зорґанізованого жіноцтва, коли би не було жіночих орґанізацій… Є інші, які погоджуються, що жіночі орґанізації потрібні і корисні, але рівночасно вони кидають камінням на жіночий рух. А чейже кожна жіноча орґанізація, будьяка її ціль і круг діяльности, є виявом тої суспільної течії, що на цілому світі називається жіночим рухом. Є і такі в нашому громадянстві, що вважають жіночий рух ідентичним з фемінізмом доказуючи тим, що не розуміють ніодного поняття ні другого.

Найбільше поширений у нашому громадянстві погляд, що жіночий рух це тільки боротьба за рівноправність жінки. Приклонники цього погляду твердять, що ця рівноправність стала вже фактом і тому – на їх думку – роля жіночого руху буцім то вже скінчена.

Їм відповідаємо: Ніколи рівноправність не була цілю жіночого руху. Вона була тільки передумовою, яка дозволяла жінці приступити до розвязки її властивих завдань. Рівноправність була тільки засобом, який нам уможливлював вступ у громадське життя в ролі співрішаючого і співвідповідального чинника, який дозволяв вам зачати переговорювати і формувати світ, створений і сформований мужчиною, згідно з нашими бажаннями.

Чи можливо, щоби один або два десятки літ розвязали у вдоволяючий спосіб цю незвичайно складну прблєму, яка звучить: ввести жінку в русло суспільного життя, перевиховати її до нових завдань, до нових поширених відповідальностей, звязати жінку, – не одну – звязати міліони жінок, звязати їх орґанічно і нерозривно з потребами, формами, функціями – громади, суспільности, народу, держави. Бож про це йде жіночому рухові: щоби не марнувалися непродуктивно цінности жіночого духа, ці безмежні приспані в жінках духові сили; йде про те, щоби їх з вікового сну прокинути і якнайкраще в якнайдцільніший спосіб звязати у гармонійну цілість з мужеською частиною громадянства; запрягти їх разом у службу загалу, у творчий процес нового кращого життя.

Чим є один чи два десятки років цеї т. зв. жіночої рівноправности, коли дивитися на них я історичної перспективи трьох тисяч літ, продовж яких всі цінности обєктивної культури творив майже виключно мужчина? Яке відношення між часом трівання жіночого еманципаційного руху а довжиною періоду мужеського примату в історії людства? Реліґійні і фітьософічпі системи, держава і законодавство, цілий храм знання і мистецтва – те все діло мужчини. Жінка увійшла в цей мужеський світ дуже, дуже недавно. Вона робить у ньому щойно перші несміливі спроби, перші кроки, як мала дитина, яка вчиться ходити. А в нас є люди короткозорі, малі людці, що на історичні процеси, які міряться і трівають сотками літ, дивляться з жабячої перспективи. Вони бажали би покласти жіночий рух у домовину, бо на їх думку жіночий рух це анахронізм, а жіночі орґанізації це абсурд.

Тимчасом на широкому світі щораз голосніше лунають голоси фільософів і соціольоґів, які – всупереч антифеміністичним тенденціям державних мужів і політиків – бачать джерело сучасної крізи у захитанні природної рівноваги між мужеським і жіночим принципом, як двома рівнорядними формами людства. Щораз частіше відзиваються голоси остороги, що світ звироднів внаслідок повного знехтування жіночого та гіпертрофії мужеського первня та що одинокий рятунок для нього від повного банкроцтва, – для нього змеханізованого, стехнізованого, зматеріялізованого і зраціоналізованого світа – лежить у припливі жіночих сил, нових незужитих сил, які ближчі до життя, його вічного коріння істотних потреб. Односторонний мужеський суспільний порядок мусить найти своє природне доповнення у співпраці жінок на всіх ділянках життя. Одначе це завдання є не на міру життя одної ґенерації. Довгі покоління жінок мусять трудитися біля його здійснення і через довгі покоління треба плекати ідею жіночого руху, доки вона не вкоріниться глибоко у свідомости загалу. А до цього потрібні жіночі орґанізації як терен кристалізіції жіночих поглядів, як терен скупчування і активізації жіночих сил.

Коли би навіть приняти, що жіночий рух є нічим більше як тільки боротьбою за рівноправність жінки з мужчиною, а його остаточною метою – осягнення тієї рівноправности – то чи навіть зі становища так поверховного, так непомірно звуженого розуміння жін. руху – справді можна вважати його чимсь минулим? Чи докінчилася вповні ця боротьба за належне жінці становище у родині, громадянстві, за освіту і звання, за всі зовнішні можливости розвитку, за її життєвий круг діяльности? Чи справді так світло, так блискучо стоїть справа з жіночою рівноправністю?

Здається, що від 20 літ не було менше відповідного менту видвигати гасло ліквідації жіночих товариств та твердити, що жінки вже зрівнані в правах з чоловіками, як саме тепер, коли в цілому світі помітна нова, поворотна хвиля антифемінізму, яка намагається зіпхнути жінку назад зі здобутих нею позицій. Ось ми є свідками, як вволиться на ново нумерус клявзус для жінок на університетах, обмежуючи число студіюючої молоді до 10 прц. Ось бачимо, що в деяких державах жінки тратять політичні права, а в інших державах при всіх зусиллях, не можуть їх добути. На цілому світі господарська скрута бє в першій мірі по жінках, бо вони стають жертвою законів, які буцімто мають зменшити безробіття. Відживає наново конкуренційна господарська боротьба чоловіків з жінками, ведена у формах, яких не знали навіть передвоєнні часи, часи “нерівноправности”. В усіх державах світу, також там, де конституція й інші основні державні закони запевнюють жінці рівноправність, – обовязує досі старе законодавство, побудоване на ідеї примату мужчини, чого найяскравішим висловом є тип патріархальної родини, де жінка-мати підпорядкована є чоловікові.

Але покиньмо теоретичні міркування, залишім світові його журби і погляньмо, як є в нас з тією рівноправністю. Який питомий тягар жіноцтва в нашому національно-громадському житті? А коли трудно нам відповісти на такий загально-сформулований запит, то можна його розбити на кілька спеціяльних. Який відсоток жінок є членами наших національних товариств? Який відсоток жінок займає передові становища в громадянстві, скільки з них є головами, чи хоч би членами управ краєвих установ, скільки директорами інституцій? Який відсоток творять жінки на загальних зборах центральних орґанізацій, де право участи мають тільки делеґатки повітових чи низових клітин? А як є на нашому селі? Чи бувають у нас жінки головами читалень і кооператив? Чи є в нас жінки війтами або бодай членами громадських рад?

Ці запити є закидами не тільки в сторону громадянства, але також, і то в першій мірі, вони обвинувачують нас, як жінок. Вони зясовують нам, яке безмежне поле праці лежить перед нами та чи мають слушність ці люди, які думають, що формальна рівноправність жінки накинена українському громадянству не своїм законодавством, могла на протязі кільканадцяти літ врізатися глибоко у світогляд суспільства та звязати з ним українську жінку тисячними взаєминами.

Але може хто скаже, що приклади, які ми тут подали не є суттєві. Візьмім два інші і то з ділянок, які навіть у найбільше консервативному значінні в незапереченою доменою жінки: а саме домашнє господарство і виховання дівчат.

Маємо в Галичині кільканацять українських приватних, себто коштами українського громадянства утримуваних середніх дівочих шкіл: ґімназій і учительських семинярій. Управа всіх тих заведень спочиває в руках мужчин. В інших краях жіноцтво тому 50 літ почало боротьбу за свої права від питання управи дівочих шкіл, виходячи з цього слушного становища, що жінці належить рішаючий вплив на формування психіки дівчат та що відповідне виховання молодого жіночого покоління є першою умовиною для успіхів жіночого руху. В нашому громадянстві ця справа навіть не прийшла на порядок…

Другий приклад. В Рільничій Палаті, яку влада утворила недавно у Львові, є окрема секція жіночого домашнього господарства. Ця секція складається тільки з жінок, але є в ній і один мужчина. Цей мужчина репрезентує українських жінок господинь, бо наші господарські установи нам, українським господиням, на сором, а собі на сміх – виделєґували до Рільничої Палати самих чоловіків і ні одної жінки.

Може хто подумає, що всі ті приклади беремо з життя цього покоління жінок, яке ще не кінчало високих шкіл і тому не розпоряджає відповідно кваліфікованими силами та, що коли молодше жіноче покоління увійде в громадське життя, відносили покращають. Тут із жалем треба ствердити, що жінки, які в останніх роках покінчили студії, є переважно елементом менше громадськи активним, ніж старші громадянки, а також, шо участь і вплив наймолодшого жіночого покоління на терені студентських орґанізацій та ідеольоґічних гуртів молоді в порівнянні з ролею, яку грали в житті молоді перед війною наші перші студентки, це радше крок взад, ніж вперед.

Так виглядає т. зв. жіноча рівноправність у Галичині. Мабуть не інакше і не краще стоїть з всю справа на інших українських західних землях, на Волині, на Буковині, на Підкарпатті. Чи з уваги на такий стан правильний є погляд тих, які жіночий рух вважають анахронізмом?

Чуємо дальше закид, що жіночий рух разом з жіночими орґанізаціями це – буцім то відмежування жінок в окрему жіночу суспільність, – шкідливе для самого жіноцтва та для цілого громадянства. На це відповідаємо: Ніколи український жіночий рух не проповідував ізоляції жіноцтва від загалу громадянства, а навпаки від самих своїх початків свідомо і доцільно змагав до того, щоби українське жіноцтво стало живою і якнайбільше активною частиною Нації. Ясно і недвозначно застерігалася проти інсинуація поділу на жіночу і чоловіку частину Н. Кобринська, яка ще в 1887 р. писала: “Ми не думаємо відчужуватися від мужчин на полі загальних стремлінь та ізолювати жіноче питання від інших суспільних завдань”. За Кобринською зясовували ми це становите десятки і сотки разів, воно зафіксоване в статутах жін. товариств, у резолюціях щорічних загальних зборів Союзу Українок, зїздів, анкет, у тезах рефератів, у десятках статтей. Звідкиж лунали і лунають гасла: “жінки ставайте до боротьби з безграмотністю”, “жінки основуйте діточі садки”, “жінка в кооперацію”, “жінки вступайте в політичні партії”, “жінки йдіть лавою до виборів” – як не з С. У.? Хто підготовляв і підготовляє українське жіноцтво до громадянських завдань, хто мобілізує його сили, активізує його енергію, як не жіноча орґанізація. Всі загально-національні акції і потреби находили все найживіший відгук у жіночих орґанізаціях і їхніх членах. Жінки зорґанізовані в жіночих товариствах є рівночасно найдіяльнішими в усякій громадській роботі. Бо ніколи не стояли ми на становищі, що жіноча орґанізація – це одинокий терен громадянської діяльності жінки та що співпраця в жіночому товаристві звільнюй нас від інших громадянських обовязків. Навпаки – у програмах українського жіночого руху звучало все: Окрема надпартійна жіноча орґанізація і одночасно участь у загальних громадських установах та політичних партіях. Окрема жіноча орґанізація для перевиховання широких жіночих мас, для зясування жінці її ролі у змаганнях Нації. Праця в спільних орґанізаціях і політичних партіях разом з мужчинами – бож це в шлях, на якому українська жінка може безпосередньо впливати на українську дійсність. Як пояснять противники окремих жіночих орґанізацій факт, що наші загальнонаціональні установи через десятки літ не вміли втягнути жіноцтва в суспільне життя? Во якже могла українська жінка, як може українська селянка ще й сьогодні, перескочити в громадянське життя без посередництва жіночої орґанізації?

Таксамо нестійний закид еґоїзму, звернений в сторону українського жіночого руху. Ніколи український жіночий рух не був рухом еґоїстичним для якихось вузько зрозумілих жіночих інтересів. На першому місці ставили ми все обовязки. а не права, а коли домагалися “прав” для себе, то робили це в глибокому переконанні, що без тих прав не можемо стати активними, корисними для Народу громадянками. Ці “права” розуміли ми все як право на народній труд, на службу для Нації і віримо глибоко, що ця наша служба потрібна, що без неї Народ не може обійтися. Служба для Нації – була і є одною з провідних ідей українського жіночого руху, з якої він черпає свій етос і своє остаточне оправдання.

Як давно звучить закид еґоїзму в устах мужчин, які всі питання вирішують фактично зі становища власних інтересів, в яких розумінні обєктивною нормою світа: добра, справедливости, моралі, є тільки вони, чоловіки, і які, коли говорять “суспільність”, “народ” то думають переважно тільки про себе, забуваючи про другу половину людського роду.

Вповні неоправданим є також закид “інтернаціоналізму”, звернений в нашу сторону, бо не було і нема другого жіночого руху, який до тої міри черпав свої сили з української національної ідеї, як український. І коли з одної сторони імпутують нам анаціональні тенденції, – кажуть, що український фемінізм є фемінізмом, але не є українським, тоді рівночасно інші рахують нам за гріх, що українські жіночі орґанізації займаються тільки національними справами, а занедбують жіночі.

Ні одні, ні другі не мають рації. В українських жіночих товариствах була і є рівновага між обома ідеями, які лягли в основу їхньої діяльности: між ідеєю національною та ідеєю жіночого руху.

Не сліпим, невільничим наслідуванням мужчин є жіночий рух, як думає дехто з наших людей, не є він змаганням до “змужніння” жінки, як читали ми недавно. Навпаки – вихідною точкою жіночого руху було переконання про відмінність жіночої духової структури та бажання збогатити людську культуру цінностями жіночого духа. Саме тому жіночий рух каже жінці йти власними шляхами, а не бути довше сателітом і трабантом мужчини. Не хочемо наслідувати мужчин у їх ґеніяльности й геройстві, але не хочемо також повторяти за ними їх нісенітниць і злочинів. Хочемо бути собою. Може не зуміємо краще правити світом, як це робили мужчини, але думаємо, що стан до якого довели світ мужчини, не є причиною до гордости. Знаємо, що жіноча співпраця буде тільки тоді мати правдиву, трівку вартість для громадянства, коли вона буде висловом нашої особовости.

Застерігаємося також рішуче проти інсинуацій, немов то український жіночий рух проповідує “фільософічну еманципацію” і змагає до сексуальної свободи жінки. Коли жіночий рух поставив, як один зі своїх постулятів домагання рівної сексуальної моралі, то він ніколи не розумів її так, щоби стягнути жінку там, де находиться мужчина, – але щоби піднести мужчину на ту висоту, на якій стоїть жінка. Рівну мораль ми розуміли і розуміємо як рівну відповідальність жінки і мужчини за скількість і якість нового покоління, за здоровля, силу і виховання потомства.

І тому мусимо застерегтися проти обтяжування жін. руху відповідальністю за упадок моралі. Не жінка створила суспільний лад, в якому є місце на торговлю жінками і молоддю, на санкціоновану державою проституцією. Хто виступив до боротьби з тими язвами мужеської суспільности, як не жіночий рух? І не жінки є відповідальні за всі прояви біольоґічної деґенерації людства. І не жінки є відповідальні за соціальні і господарські умовини, які доводять до упадку родинного життя. Жіночий рух був і є одним з найбільше дисциплінованих і найбільших етичних рухів людства і так само український жіночий рух все був і хоче дальше бути носієм найвищих етичних цінностей. Ми знаємо “як ріка не може піднестися вище свого джерела, так нарід не може піднестися вище рівня свого жіноцтва”, і що в руках українського жіноцтва лежать найвищі етичні цінности Нації.

Чи може бути більше злобний закид в сторону жіночого руху, який все ставили з найбільшою повагою до материнських обовязків жінки та перший видвигнув перед державою домагання опіки над материнством і дітворою, як закид занепаду родинного життя.

На родину глядимо як на суспільну і біольоґічну клітину народнього орґанізму – як на місце, де кується душа і майбутність нації. І саме тому, що так високо ставимо родину і ролю жінки в родині, бажаємо уздоровлення родинного життя, піднесення пошани до жінки-матері та забезпечення матері рівних прав з батьківськими. Одначе з другого боку не можемо погодитися з тими, які бажали би замкнути жінку назад дома та які вважають родину одиноким полем діяльности жінки. Ніколи на протязі історії фізіольоґічні і педаґоґічні функції материнства не вичерпували всіх фізичних і духових сил жінки. Поза заняттями, звязаними з материнством, жінка від найдавніших часів працювала на полі господарської продукції, вона була – в давних формах господарського життя і при тій ролі яку відгривало домашнє господарство аж до винаходу машини – могутнім, господарсько-продуктивним чинником, яким ще сьогодні є наша селянка. Коли родинний дім звузився, коли техніка відібрала йому його господарські функції, а суспільність переняла не себе виховання й навчання, опіку над хворими і бідними та цілий ряд інших справ, – то безглуздішими стали намагання зіпхнути жінку назад до “домашнього огнища” та обмежити її ролю тільки до домашніх і родинних обовязків. Яка дивна мішанина романтики, маломіщанства і хорої сексуальної уяви лягла в основу тих поглядів на жінку й жіночий рух, які доводилося читати останніми часами в українській пресі, а для яких “істотною площиною жіночої проблеми” та “центральним пунктом жіночого руху” є відношення до сексуальних справ. Ніколи не погодимося на таке розуміння жін. руху. На нашу думку жінка не є тільки половою істотою, її призначення людини виходить поза її призначення полове, як жінки і матері. Вона має власне, безпосереднє відношення до людства, як людина, а не лише посереднє через свою функцію продовження людського роду. Ми маємо відношення до життя народу, а не тільки через наших синів, яких приводимо на світ. Це почуття безпосереднього звязку з долею Народу – звязку, для якого материнство і вузькі рамці родинного круга не є одиноким висловом, було й є джерелом українського жіночого руху. Ставлячи високо післанництво матері, ми рівночасно поборюємо вузький еґоїзм родини та всі її асоціяльні тенденції, які добро найближчих ставлять вище від добра загалу. В наших очах українська мати – це “матер патріє”, мати батьківщини, мати свого народу, якої обовязки не кінчаються на порозі власного дому. Бо як не можна повести кордонів між інтересами родини і народу, так не можна відмежувати від себе материнських і громадських обовязків жінки. Будьмо громадянками в чотирьох стінах нашої хати, будьмо матерями в суспільному житті – ось наше розуміння материнства і ось рівночасно наша – такби мовити – жіноча політична програма. Яка ясна і проста вона, а рівночасно, яка богата у зміст, як вона підходить для жінок усіх суспільних шарів і всіх світоглядів, як легко її примінити до ріжних життєвих і політичних умовин! Чи треба розроблювати цю програму на поодинокі тези? Чи треба ближче пояснювати, що значить бути нею на кожному кроці буденного життя, у кожному слові і кожній думці, – бути громадянкою у відношенні до своїх найближчих, а передовсім до своїх дітей? Чи треба говорити, які обовязки накладає на нас таке розуміння ролі матері в напрямі витворення відповідної домашньої атмосфери, яка була би противною проти напору всіх денаціоналізуючих і деморалізуючих сил?

 

В умовинах нашого політичного життя – бути громадянкою в себе дома – це значить передовсім: вкорінити в дитину від її ранньої молодости, впоїти в ціле наше родинне оточення найглибше переконання, що добро одиниці мусить бути підпорядковане щастю загалу і що доля одиниці звязана нерозривно з долею Нації. Нема для нас, – ні для наших найближчих, – вигідного життя, нема особистої карієри, нема власного щастя, як довго страждає Батьківщина. Мусимо витворити в себе дома своєрідний український етос і ерос та зробити їх начальними наказами української родини.

І мусимо ще вкорінити в наші діти почуття гордости, що вони українці. Бо ми, українські жінки, які природою призначені на те, щоби давати життя новому українському поколінню – віримо в отсе життя! Ми віримо у народ і його невмірущі сили, віримо в повну побіду нашої національної справи. І тому не дозволимо, щоби в душі наших дітей вкралася зневіра, і не допустимо, щоби вони могли зійти на шлях апостазії від національного ідеалу.

А наша програма в громадському житті? Де шукати напрямних для нас, жінок в часах загального хаосу, безладдя і розкладу? Може це 5 перед 12-ою, а наші брати чоловіки розсварені, розбиті. Що нам робити? Що робити, щоби мати право сказати про себе: “Я йду з народом, а народ зі мною”.

У глибині непомильного материнського інстинкту шукаймо відповіді на ці запити. Будьмо матерями в суспільному житті. Наша політична місія звязана з нашою біольоґічною ролею як родительок і опікунок нових поколінь. Наша роля в громадянстві – це діяльність у напрямі зберігування, скріплювання та уздоровлювання українського життя.

Українське життя – яке воно нам близьке і дороге, оскільки ближче нам матерям, ніж чоловікам. Український нарід нами приведений на світ, нами вигодований, нашими раменами виколисаний, звязаний нами тисячними підсвідомими взаєминами. Хто більше може бути свідомий живої єдности українського народу, єдности в подвійному значінні: через кордони і через усі внутр. колотнечі, – як не ми, його матері. І тому нема для нас під цю пору важнішого завдання, як плекання тієї єдности. Єдність через кордони – це соборність духа, єдність через усі непорозуміння і противенства – це внутр. консолідація громадянства.

“Заключіть пакт неаґресії, внутр. перемиря – зверніть усі зусилля на зовні, на конструктивні цілі, замість на взаїмне поборювання” – це домагання мусимо поставити рішучо до громадянства. І скажім ще так до громадянства: Ми хочемо взяти на себе половину відповідальности за долю народу – поділіться нею з нами. Батьківщина нас потребує, вона потребує матері. Не тільки її тепла і мягкости, її ніжности і вирозуміння, але потребує також материнського дбайливого ока, материнських запопадливих порядкуючих рук, материнської інтуїції, і потребує материнськости в значінні духової космічної сили.

Український нарід може і буде жити тільки тоді, коли у свою службу запряже поруч чоловічих також духові і моральні сили жіноцтва.

Конфіската “Діла”.

Вчорашнє (167) число “Діла” підпало знова конфіскаті. Цим разом за півтора рядка і за два слова з промови п-і І. Павликовської та за одно слово з промови сен. О. Кисілевської на жіночому вічу у Станиславові. Крім того за три слова з інавґураційної промови пос. М. Рудницької, виголошеної при відкритті Українського Жіночого Конґресу. Тому, що конфіската прийшла пізно в ночі, другий наклад могли ми видати щойно у вівторок рано. Це вже 29-а з черги конфіската нашого орґану в цьому році.