Як кримські татари стали ворогами Радянського Союзу, навіщо їх примусово виселили до північного Приуралля і республік Середньої Азії та чому цю депортацію офіційно визнали геноцидом

Крим. Квітень 1944 року. Радянські війська звільнили окупований півострів. Паралельно із звільненням від нацистів відбулася “зачистка” Криму від внутрішніх ворогів: населення, що перебувало більше двох років в окупації, викликало чимало підозр у чекістів. “Ненадійних” елементів на території Криму виявляли співробітники “СМЕРШу” – Головного управління контррозвідки, а також органи НКВС. Невдовзі “злочинців” знайшли: вже на 1 травня 1944 року було арештовано 4 206 “антирадянських елементів, серед яких викрито 430 шпигунів”.

“Покарання народів”

Юсуф Гафаров, який ще підлітком опинився у партизанському загоні, пригадує: “Нас, усіх партизанів, вишикували, приїхали якісь начальники у військовій формі та наказали здати зброю, і холодну також. Почались допити. Кожен день, безперестанку. “Чому Ви служили німцям?”, – це було головним запитанням… Почали судити. Судили по троє – протягом двох-трьох хвилин вирішували долю ув’язнених, без жодних запитань. Тільки оголошувалитермін ув’язнення. Найбільший – 20 років, найменший – 10 років. На цих судилищах були лише кримські татари, інших національностей не було”. 

Опис с. Ай-Серез Судацького району Кримської АРСР, травень 1944. Ілюстрацію надала авторка

Постанова Державного комітету оборони № 5859сс “Про кримських татар” від 11 травня 1944 року, яку підписав Сталін, стала фатальною для всього народу. У ній було звинувачено “багатьох кримських татар” у зраді Батьківщини, дезертирстві з лав Червоної армії, що обороняли Крим, – і зрештою було затверджено виселити усіх.

Рішення про виселення кримськотатарського народу, як і їхніх попередників по нещастю – балкарців, інгушів, калмиків, карачаївців, корейців, німців, фінів-інгерманландців, чеченців – ухвалювали в умовах високої секретності. Лише обрані з “близького оточення” Сталіна знали про ці плани.

Операції з виселення планували ретельно: докладно прописували час на збирання та маршрути пересування, заздалегідь уточнювали адреси проживання кримськотатарських сімей, у містах і населених пунктах розміщували війська НКВС…

Втім окремі факти колабораціонізму, у якому масово звинувачували кримських татар, не можуть виправдовувати злочинних рішень радянського керівництва про депортацію цілих народів, виконання яких принесло незліченні лиха мільйонам ні в чому не винних людей. Як пише з цього приводу Павло Полян: “Несправедливість… у самому прецеденті “покарання народів”, що підмінив судові розгляди проти конкретних осіб. Незалежно від будь-якої статистики, приписування колективної провини й застосування колективної кари за ознакою етнічної належності є серйозним злочином проти людяності, на рівні із захопленням та розстрілом заручників”.

“Вивезти усіх”

Очолити “Операцію” з виселення кримських татар доручили заступникам народних комісарів держбезпеки та внутрішніх справ Богданові Кобулову та Іванові Сєрову. 17 травня 1944 року о 17.00 до кабінету першого секретаря Кримського обкому партії викликали голову Президії Верховної Ради Кримської АРСР Абдула-Джеліля Менбарієва та голову Раднаркому Криму Ісмаїла Сейфулаєва. Їм зачитали постанову Державного комітету оборони від 11 травня 1944 року. Проти ночі 18 травня в усіх населених пунктах Криму виганяти кримських татар взялися 32 тисячі оперативників, офіцерів та бійців НКВС-НКДБ. З усіх-усюд до вузлових залізничних станцій прямували вантажівки з нещасними людьми, яких силоміць заганяли до товарних вагонів. Куди їх вивозили – ніхто не знав.

Уже 20 травня місцеві партійні функціонери рапортували у Кримський обком про успішно проведену акцію з виселення та доповідали про залишене майно кримських татар. Будинки депортованих перейшли “у житловий фонд виконкомів місцевих рад”. Їх займали “нові колгоспники” – переселенці, які приїхали переважно з різних областей Росії, менше – з України. Уже до 1 грудня 1944 року Крим прийняв 64 000 переселенців, серед яких – 30 444 працездатних.

“Нас вивантажили у степу. Повезли в колгосп Ворошилова-2, дали будинок, як зараз пам’ятаю, без даху. Чотири стіни. Очерету накидали, поряд ріс очерет. Приходили шакали, вили  поряд. Нас було четверо дітей, без батька. Братів забрали до колгоспу”, – Есвет Барієв

Зовсім іншим був шлях кримськотатарських спецпереселенців. Дорогу в невідоме запам’ятали усі, хто її пережив. Переважно це були жінки, люди поважного віку і діти, яких розмістили в товарні вагони, обладнані нарами. У дорозі багато людей захворіло та померло. Трупи без жодного оформлення документів конвоїри просто викидали з поїзда. На нових місцях кримських татар ніхто не чекав. Люди, які пережили депортацію, особливо запам’ятали момент прибуття та перші враження від нових місць.

Більшість кримськотатарських спецпереселенців опинилась в Узбекистані. Їх відправляли на будівництво Фархадської ГЕС у Бекабаді, на копальні “Койташ” у Самаркандській області і на “Ташкент-Сталінвугілля”, а ще – до колгоспів та радгоспів Ташкентської, Андижанської, Самаркандської областей, Шахризябського, Китабського районів Кашкадар’їнської області. Більшість виживала в непристосованих бараках, а на копальні “Койташ” переселенці взагалі опинились просто неба.


Воєнна схема, укладена напередодні виселення кримських татар із с. Ай-Серез Судацького району Кримської АСРР, травень 1944. Ілюстрацію надала авторка

Перші роки на вигнанні

Незвичний клімат, хронічний голод, а часто й відсутність даху над головою призвели до того, що практично відразу спалахнула епідемія малярії та шлунково-кишкових захворювань. Смертність у всіх місцях проживання кримськотатарських спецпереселенців була високою – особливо у перші роки вигнання. За даними Відділу спецпоселень НКВС, протягом 6 місяців 1944 року, тобто від моменту прибуття в УзРСР та до кінця року, померло 16 052 осіб (10,6 %), а за 1945 – 13 183 (9,8 %). За перші півтора року заслання в Узбекистані загинуло майже 30 000 кримських татар, що становило приблизно 20 % від кількості виселених.

Усі, хто вижив у ті перші роки, згадують, що вони були найскладнішими. Розповіді очевидців тих подій разюче подібні та відрізняються хіба що подробицями. Спільного ж дуже багато – постійний голод, хвороби (малярія, дизентерія, тиф), виснажлива праця та померлі – у кожній сім’ї. Про перші місяці після депортації розповідає Юсуф Гафаров: “Кожного дня до мене приходили люди, просили поховати померлих родичів. Хоча були й інші чоловіки, але багато з них вже не могли ходити, навіть з місця не підводились. Так мені одному довелось і могилу копати, і ховати – це тривало кожного дня. Приблизно 50 людей за три місяці довелось мені одному поховати”.

“Зима 1945 року видалась незвично суворою… У травні 1945 року я першим у сім’ї захворів на криваву дизентерію. Ні ліків, ні грошей. Врятували лікарі місцевої лікарні… 29 березня мама і молодший братик важко захворіли… 2 квітня померла мама, ще через два дні – братик. На допомогу нікого було кликати. Ми з братом самі викопали серед каміння могилу”, –Ескендер Ідрісов

Геноцид через депортацію

Питання чисельності кримських татар – жертв депортації, померлих внаслідок перевезень до і в місцях спецпоселень – і сьогодні є дискусійним. За результатами “народного перепису”, який провели активісти кримськотатарського руху в першій половині 1960-х, опитуючи сім’ї, на засланні загинуло 46,2 % кримських татар. Деякі дослідники піддають цю цифру сумнівам, вважаючи надійнішою офіційну статистику, зафіксовану переважно в довідках про господарсько-трудове влаштування спецпереселенців, де кількість померлих не перевищує 20–25 %.

Однак якими б не були цифри смертності перших післядепортаційних років – 46,2 %, згідно з самопереписом народу, чи 20–25 %, згідно з офіційними даними, – навіть якщо йдеться “тільки” про чверть загиблого етносу, можна говорити про цілеспрямоване знищення етносу та кваліфікувати дії влади як геноцид.

“У 1942 році народилась моя сестричка Халіде, батько її не бачив. Вона померла у Середній Азії в 1945 році, так само, як і дві інші сестри – Нефісе і Айслув. У 1945 році майже місяць ми жили без хліба, борошна, харчувались лише фруктами – абрикосами та яблуками… А в 1947 я мало не померли з голоду – взимку фруктів немає. Вилізла якась трава, ми два тижні харчувались тою травою. Вона одна лиш була напів їстівною, щоправда, говорили, що вона також отруйна. І ось за два тижні ця трава до того осточортіла, я думаю, якщо хоч раз до рота її візьму, то помру… Я вже була у стані прострації. Нікому до мене діла нема, хочеш – живи, хочеш – помирай, ніхто не запитував про моє самопочуття, і мало хто про що говорив. Ці 2 тижні були на грані голодної смерті… Я тільки пам’ятаю події потім, мама казала, якщо б не американці, ми б померли з голоду. Виявляється, по Північному шляху поставили горохове борошно та яєчний порошок. Дякую цим продуктам, що врятували мене від голодної смерті”, – Касіде Бекірова

Термін “геноцид” закріпили в міжнародній Конвенції “Про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього”, яку Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй затвердила 9 грудня 1948 році на 179-му пленарному засіданні і яку Радянський Союз підписав через рік – 16 грудня 1949 року. До злочинів геноциду світова юридична практика зараховує будь-які дії, спрямовані не проти окремих людей, які порушили закон, а проти спільноти в тому випадку, коли ці дії завдали серйозної шкоди здоров’ю, життю та продовженню роду цих людей. І – що дуже важливо у цьому випадку – конвенція проголошує, що ці дії влади однаково злочинні і у мирний, і у воєнний час.

У випадку кримських татар влада здійснила цілеспрямовані дії стосовно усієї нації, які призвели до загибелі багатьох людей. Тож такі дії радянського режиму повинні бути кваліфіковані як злочин геноциду.


Кримськотатарська молодь напередодні Другої світової війни. Ілюстрацію надала авторка

Спецпереселенці: права тільки на папері

Правовий статус спецпереселенців регулювала постанова Ради Народних Комісарів № 35 від 8 січня 1945 року, де у першому ж пункті йшлося про те, що “спецпереселенці мають усі права громадян СРСР, за винятком обмежень, передбачених цією Постановою”. Згідно з другим пунктом постанови, “усі працездатні спецпереселенці зобов’язані займатись суспільно-корисною працею”. Постанова уряду також закріплювала обмеження в пересуванні та наглядово-контролюючі функції спецкомендатур – адміністративних органів влади в місцях спецпоселень (“спецпереселенці не мають права без дозволу коменданта спецкомендатури НКВС відлучатися за межі району розселення, який обслуговує ця спецкомендатурою”). Спецпереселенці – голови сімей або особи, що їх замінювали, були зобов’язані у триденний термін повідомляти до спецкомендатури про всі зміни, які відбувались у складі сім’ї (народження дитини, смерть члена сім’ї, втечу та інше).

Збільшення частоти втеч спецпереселенців призвело до подальшого посилення режиму. Постановою Ради Міністрів від 21 листопада 1947 року і Указом Президіуму Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року “Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу у період Вітчизняної війни” за “самовільний виїзд (втечу) з місць обов’язкового поселення цих виселенців” передбачалась відповідальність із визначеним покаранням – 20 років каторжних робіт.

За спецпереселенцями формально зберігали громадянські права – вони навіть мали право брати участь у виборах. Однак не відомо про жоден випадок, коли спецпереселенцю вдалось стати депутатом принаймні міського чи районного рівня, не кажучи вже про Верховну Раду.

Спецпереселенці були обмежені не лише в реальних правах. До них ставились із підозрою, як до зрадників Батьківщини, і вже тому вони не були повноцінними громадянами. Ось що пригадує у своїй документальній повісті Аліє Акімова: “У дитинстві, на самому початку нашого життя в Узбекистані, я вже чула це мерзенне слово “татарва”, а до нього ще додавали: “Зрадники, бандити, звірі, продажні шкури”. Слова “кримський татарин” звучало як образа, як лайка. У школі, де навчалась, я була єдиною представницею своєї нації, нікому було за мене заступитись, а я образ не пробачала, і тому увесь перший клас ходила побитою та виваляною у пилюці. Куди мені було одній проти усіх!..”.

Моральний тиск із часом зменшився, але все ж не зник назавжди. Слово “спецпереселенець” на довгі роки стало синонімом їх другосортності та реальної нерівності.


Кримськотатарські спецпереселенці на лісоповалі, др. пол. 1940-х рр. Ілюстрацію надала авторка

“Новий Крим”

Крим стрімко змінювався, точніше, його тотально перебудовували – ніщо не повинно було нагадувати про минуле півострова і про його корінних мешканців.

Згідно з новою політичною доктриною – “російського Криму” – спорожнілий півострів заселяли новими жителями: “Не запроваджено усіх необхідних заходів стосовно облаштування переселенців-колгоспників. ЦК цілком справедливо вказав нам на цю помилку. Ми не зрозуміли, що перед нами ставили завдання зробити Крим новим Кримом зі своїм російським побутом”, – йшлося в одному з тогочасних офіційних документів.

Переміни, які відбулись у період війни, спричинили й адміністративно-політичні зміни. Скасували Кримську автономію, утворену 1921-го на тій підставі, що в Криму на момент її заснування існував корінний народ. Вилучили з ужитку кримськотатарську мову – згідно з Конституцією Кримської АРСР, одну з двох державних мов автономії. 30 червня 1945 року прийняли Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про перетворення Кримської АРСР на Кримську область у складі РРФСР”; 25 червня 1946 року Верховна Рада РРФСР затвердила створення Кримської області у складі РРФСР замість Кримської АРСР.

У 1944–1948 роках тисячі населених пунктів, гір та річок півострова, назви яких мали кримськотатарське походження, замінили на російські.

Почалась зміна історіографічної парадигми. У вересні 1948 року на Науковій сесії з історії Криму розпочали кампанію із перегляду історії Криму. У 1949 році у доповіді “Проти перекручення історичного минулого Криму і про першочергові завдання кримських істориків” Павло Надинський зазначив, що “майже у всіх книгах і статтях, опублікованих у довоєнні роки, в яких порушували питання, пов’язані із кримськими татарами, ви виявите хибну оцінку ролі татарського населення в економічному, культурному, політичному житті”. А після рішень Об’єднаної сесії відділів історії і філософії АН СРСР із питань історії Криму у травні 1952 року почалось цілеспрямоване переписування історії кримських татар.

Останнім вагомим політичним перетворенням Криму післявоєнного десятиліття стала передача його Україні у лютому 1954 року – “враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю і УРСР”.

Кримські татари на спецпоселенні, Красновішерський р-н Молотовської обл, др. пол. 1940-х рр. Архів А. Абібуллаєва

***

Депортація стала не лише трагедією кримськотатарського народу й національних меншин, вигнаних із території півострова. Внаслідок неї був зруйнований Крим, у якому мирно існуючи, але фактично не асимілюючись, жили представники різних етнічних та релігійних груп, співтовариство, у якому кожен хоч і належав до конкретної етноконфесійної групі, але відчував себе частиною більшого утворення – кримцем.

Читайте ще

Декомунізація. Дерадянізація? Деколонізація!
Декомунізація. Дерадянізація? Деколонізація!
Кримська операція Петра Болбочана: чи засвоїли ми уроки минулого?
Кримська операція Петра Болбочана: чи засвоїли ми уроки минулого?
Мустафа Джемілєв: “Ночами приходив начальник табору і казав: “Ти ще не здох?”
Мустафа Джемілєв: “Ночами приходив начальник табору і казав: “Ти ще не здох?”
“Забирайтесь, бо знову репресуємо!”. Історія висланої на Сибір родини Голиків
“Забирайтесь, бо знову репресуємо!”. Історія висланої на Сибір родини Голиків