Півстоліття тому в Албанії скасували релігію і проголосили кожного громадянина солдатом. Під керівництвом диктатора Енвера Ходжі держава десятиліттями активно готувалась до війни з усім світом. Тепер про це не нагадує нічого, окрім сотень тисяч бункерів на узбіччях, подвір’ях і городах чи навіть… у річках

Вперше я побачив ці бункери на шляху з Македонії до Тирани, столиці Албанії. Я читав про них раніше й дивився документальний фільм, але з вікна автобуса все виглядало геть інакше. Бетонні конструкції з’являлися в найнеочікуваніших місцях: на подвір’ях, цвинтарях, дитячих майданчиках. Ці незвичні споруди вздовж дороги нагадували руїни стародавніх храмів і сюрреалістично доповнювали місцевий ландшафт. У якомусь сенсі вони справді були храмами — храмами атеїзму.


Хлопчик з іграшковим пістолетом стоїть на бункері біля порту, Саранда, Албанія

Албанія була єдиною країною у світі, де офіційно заборонили релігію. У 1976 році влада на чолі з Енвером Ходжею проголосила країну атеїстичною. У Конституції написали, мовляв, держава не визнає жодної релігії та підтримує атеїстичну пропаганду. Церкви й мечеті позносили, або ж перетворили їх на кінотеатри, спортзали чи склади. Натомість почали будувати оборонні споруди — бункери.


Затоплений бункер на околиці Тирани, Албанія

Вважають, що Ходжа був параноїком. Після смерті Сталіна він, чи не найбільший його фанат, розірвав усі відносини з Радянським Союзом і поступово ізолював країну від решти світу — Китаю, США, Югославії. Усі вони стали потенційними ворогами. Е. Ходжа чекав воєнної атаки зусібіч і активно до цього готувався.

Містер Брегу, власник кафе, п’є вино на задньому подвір’ї свого кафе, Берат, Албанія

Програма “бункеризації” стала головним інструментом пропаганди. Для трьохмільйонної країни збудували приблизно 700 тисяч бетонних бункерів, тобто один припадав на чотирьох людей. Водночас якби така потреба виникла, то в них могло би сховатись усе населення країни. Бункери зводили демонстративно, ніяк не маскуючи. Сучасні дослідження свідчать, що тоді на квадратний кілометр збудували один великий і шість малих бункерів. Вони були всюди: у парках, на подвір’ях дитсадків, біля магазинів, серед поля і на узбіччях доріг.

Бункер як частина стіни готелю, Саранда, Албанія

“Бункери — це наші собори і наші шрами”, — сказав один старий албанець.

Режим Ходжі відчайдушно намагався мілітаризувати все цивільне населення. Диктатор втілював у життя свою фразу: “Кожен житель — солдат, а народ — армія”. Із 12-річного віку албанців тренували відбивати атаки нападників у бункерах.

Занедбаний бункер на узбережжі поблизу Борша, Албанія

Масове будівництво бункерів припинили лише після смерті Енвера в 1985 році. Потім їх ніхто не чіпав. Якщо комусь дуже заважав бункер на подвір’ї, то його можна було знести, але за свої гроші, тож цього ніхто не робив. Частіше їх просто використовували не за призначенням. Наприклад, робили в них курники чи льохи, облаштовували склади чи екзотичні міні-готелі.

Дівчатка стоять на задньому дворі біля бункера, Морава, Албанія

Упродовж останніх років уряд взяв курс на ліквідацію бункерів, принаймні в туристичних місцях. Кілька з них перетворили на мистецькі об’єкти, решту просто зруйнували. Скажімо, у Тирані бункер диктатора перетворили на музей BUNK’ART. Це п’ятиповерхова будівля, яка містить понад 100 приміщень, зокрема кімнати офіцерів, Ходжі, прем’єр-міністра та інші. У селах, щоправда, сотні тисяч бункерів стоять недоторкані — як і сорок років тому.

Бункер у церковному дворі як місце для зберігання церковного приладдя, Бистриця, Албанія

Протягом двох тижнів я подорожував Албанією, шукав бункери та людей, які біля них жили. У містах було легко знайти тих, хто розуміє англійську, але не в селах. Час до часу старші люди могли пригадати якісь російські слова, які знали ще зі школи. Брегу, власник приміського кафе, попиваючи домашнє вино, говорив зі мною довго. Показував гори, річку, дорогу, сонце, перекладав їхні назви на російську та тішився, що я його розумів. На щастя, зі мною завжди був аркуш паперу, де албанською було написано, чого я приїхав і що мені потрібно. Його мені дав власник одного з хостелів, у якому я зупинявся.

Власниця магазину стоїть під бункером, Месопотам, Албанія

Серед албанців поважного віку були й ті, хто ностальгійно згадував комунізм. Один такий мене підвозив під час подорожі автостопом. “Ти комуніст чи капіталіст?” — спитав він, перш ніж відчинити двері машини. Він викладав англійську, тож проблем із порозумінням у нас не виникло. “Мій любий капіталістичний друже, — сказав він, — ти маєш заплатити за проїзд. Сьогодні – не комуністичні часи”. Щоправда, це не завадило йому згодом почастувати мене кавою і ракією.

Ром із конем стоїть біля бункери, Гірокастра, Албанія

Албанці росли серед бункерів. З дитинства бункери були невід’ємною частиною їхнього життя і гармонійно вписувались у навколишнє середовище. Незалежно від віку албанці часто здивовано запитували: “В інших країнах дійсно немає бункерів?”.

Закинуті бункери на узбережжі, Дуррес, Албанія

Час комунізму минув разом із забороною релігій. Усі культові місця знову стали мечетями й церквами. “Храми” Енвера Ходжі, забуті і не потрібні нікому, поступово зникають з ландшафтів Албанії. Вони стали “храмами” війни, які, на щастя, ніколи не використовували за призначенням.

Позначки:,

Читайте ще

(Не)вирване коріння
(Не)вирване коріння
Декомунізація. Дерадянізація? Деколонізація!
Декомунізація. Дерадянізація? Деколонізація!
Отруйна цибулина комунізму
Отруйна цибулина комунізму
Бахмут: укоренитися на краю
Бахмут: укоренитися на краю