Як нам повернути Донбас? Мабуть, це частково уже риторичне питання щодня зринає у суперечках на кухні чи на політичних ристалищах. Пропозицій є чимало: від українського варіанта хорватської «Бурі» до замороження ситуації зі збереженням status quo. Не треба бути великим експертом, щоб зрозуміти, що теперішня українська влада швидше пролізе крізь вушко голки, аніж серйозно готуватиметься до збройного відвоювання Донбасу. Другий варіант прийнятніший і для неї, бо ж тупцювання на місці дає змогу споглядати на червоні лінії з безпечної віддалі, і для більшості суспільства, у колективній свідомості якого війна так і не стала війною. Такий варіант цілком влаштовує наших міжнародних партнерів, які врешті хочуть позбутися клопотів з Україною і зайняти конформістську, але таку зручну позицію арбітра. А що далі? А далі нам радять будувати успішну Україну з передусім розвиненою економікою, але поки що без Донбасу. Мовляв, саме заасфальтованими й освітленими дорогами донбасці самотужки захочуть повернутися до лона України. Та чи достатньо перемоги хамона над ковбасою по 2.20, щоб Донбас знову став українським? Чи, може, донецький Тантал, дивлячись на добробут по той бік лінії розмежування, миттєво зцілиться, вирветься із затоплених шахт, затуманених умів та полетить навздогін українській мрії?

За цією логікою архітекторів економічної реконкісти кордон по 38 паралелі з цивілізаційного розламу мав би уже давно стати неактуальним географічним маркером, який би лише позначав лихе минуле об’єднаної Кореї. Такий підхід тільки спотворює феномен Донбасу. Донбас як особлива соціально-економічна та територіальна субстанція витворився з тоталітарного тигля, який переплавив неоднорідне національне на гомогенне соціальне. Окрім тотальної русифікації, стандарт ідентичності донбасців за часів Союзу визначила повсюдна належність тамтешніх людей до пролетаріату, яка подекуди набувала трансцендентних форм. Праця під землею на межі життя і смерті сформувала особливий психотип, для якого притаманна надмірна (а іноді й параноїдальна) підозра та недовіра до зовнішнього світу, особливо до тих його представників, які уособлюють немісцеву владу. Розпад Союзу і перелаштування економіки на ринкові рейки позбавило життя донбасців старого сенсу. Вони в Україні опинилися на нижчих щаблях соціальної драбини, а Донбас із всесоюзної кочегарки поступово перетворився на дотаційний регіон, який більше брав, аніж віддавав. І тут, немов покірно слухаючись Віктора Франкла і його концепції логотерапії, життя Донбасу раптово набуло нового сенсу – страдницького. Соціальна нижчість окремих індивідів трансформувалася у їхню колективну вищість.

Донбасс никто не ставил на колени» чи «Донбасс кормит всю Украину» – це не лише гасла, а й ознака місійності регіону в очах його людей. Людей, які ледь зводять кінці з кінцями, дихаючи важким повітрям копанок, пронизаного запахом метану та сурогатного алкоголю. Людей пострадянських, яких душить ярмо ностальгії за щасливим минулим Союзу, і людей, які не хочуть іншого майбутнього. Їх – більше. І вони брутальністю – фізично й ментально – витискають проукраїнську меншість за межі Донбасу. Результати опитування у рамках проекту Scorе, презентовані наприкінці минулого року, дали промовистий зріз ностальгії населення ОРДЛО за Радянським Союзом – більше семи балів за десятибальною шкалою. Тож Донбас не є проросійським. Він дивиться у радянську оптику, і так сталося, що її скло помережене триколором.

Втім важливо розуміти, що радянська людина – це не лише «старые песни о главном» чи дешева ковбаса. Це складний конструкт із цілим набором глибинних характеристик, які добре окреслив російський соціолог Лев Гудков. Радянська людина орієнтована на норму «бути як всі», вона легко адаптовується до існуючого соціального ладу, вважаючи злиденність ознакою гідності та вищості над іншими. Попри те, вона хронічно незадоволена життям, а отже, розчарована та заздрісна, а водночас і невпевнена в собі. Її бідність охоплює не лише економічну, але й інтелектуальну та етичну царини. Вона живе в чіткій ієрархії, але її показову лояльність пронизує латентне лукавство. Вона тішиться своєю належністю до чогось надзвичайного: Союзу, Росії чи «русского мира», але водночас її внутрішня суть переповнена нереалізованими мріями, які межують мало не з ксенофобією та маніакальним пошуком зовнішніх ворогів.

Впізнаєте когось? Так от, сподівання, що ковбаса чи дороги вирвуть Донбас з ярма ностальгії за Союзом, – марні, якщо не безглузді. І кожен день ще тугіше стягує цей зашморг на горлі Донбасу, ментально сепаруючи його від України. То, може, настав час подивитися правді у вічі й замість одного терміна «реінтеграція» вживати другий – «дерадянізація»? Бо ж проблема не у шлунках, а в головах.

Читайте ще

Симфонія Донбасу
Симфонія Донбасу
Синдром Мюнхгаузена
Синдром Мюнхгаузена
Отруйна цибулина комунізму
Отруйна цибулина комунізму
Сергій Жадан: “Для тих місць, де я ріс, найбільшою травмою  був 1933-й”
Сергій Жадан: “Для тих місць, де я ріс, найбільшою травмою був 1933-й”