Народний музикант у традиційній сільській громаді був знаковою фігурою. Без музиканта в селі не обходилося весілля, коляда, будь-які народні гуляння. В Україні, особливо в Карпатах, музикантів вважали не просто непересічними, обдарованими майстрами, а й взагалі особами надзвичайними, що володіють винятковими знаннями, вміннями й таємницями.

Магічний зв’язок із  музикою

Уже з підліткового віку гуцули власноруч починали виготовляти музичні інструменти: флояру, денцівку, теленку. Випасаючи худобу, діти вчилися гри на цих примітивних інструментах.

Професійний же вибір того чи іншого інструмента відбувався під впливом вражень від гри батька, діда, народних музикантів. Визначальну роль при цьому відігравали закладені в сім’ї музично-виконавські традиції й природний поклик душі, що “йде від Бога”. Не кожен міг оволодіти музичною майстерністю: “То треба дар мати, талан родимий”, – вірять гуцули. Переважно усі народні музиканти були самоуками або ж вчилися один в одного. На Волині серед народних музикантів-співців досить популярними були лірники. Щоби стати лірником, довго навчалися й практикувалися перш ніж заграти перед великою аудиторією, а навчитися цього можна тільки у досвідченого  музики.

Музиканти попереду весільної процесії, с. Семаківці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл., 1960-ті рр.
Музиканти попереду весільної процесії, с. Семаківці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл., 1960-ті рр.

Важливими для становлення традиційного гуцульського музиканта є природні та надприродні музичні здібності. Вміння породжувати музику, яка, за віруваннями, володіє магічними властивостями, у народному світогляді надавало музикантові статусу посередника між людиною та “іншим” світом. Зв’язок із музикою, яку в своїх уявленнях наділяли магічними властивостями, має надприродне  походження, а музикант – людина, яка володіє постійним контактом із  потойбічним світом. 

Щоби навчитися музичної майстерності, за народними віруваннями, потрібно було кликати на допомогу нечисту силу. Найпоширеніше карпатське повір’я про людину, яка хоче стати “музикантом серед усіх”, говорить, що вона мала до сходу сонця піти на перехрестя і, роздягнувшись догола, заграти на скрипці. Тоді такому музикантові не буде рівних.

Навіть смерть музиканта, як і багатьох “непростих”, в традиційній культурі була дуже важкою. Гуцули оповідають, що музиканти перед смертю, спокутуючи гріхи, довго і тяжко мучаться, повинні грати на розпеченій залізній скрипці гарячим металевим смиком. Коли в Карпатах ховали музиканта, його скрипку клали в труну. Трактували це в такий спосіб: при житті чорт, мовляв, помагав музиці, а на тамтому світі музика мусить грати чортові.

Весільні музиканти з с. Поточани Бережанського р-ну Тернопільської обл., 1960-ті рр.
Весільні музиканти з с. Поточани Бережанського р-ну Тернопільської обл., 1960-ті рр.

Троїсті музики

У процесі навчання та виховання народного музиканта формувався та функціонував ансамбль і організовувалася спільна гра. Зазвичай ансамблі грали на таких подіях, як весілля, похорон, супровід колядування, толока. Найпоширенішою формою ансамблю були так звані троїсті музики.

Назва “троїста музика” стосувалася типу ансамблю, який водночас має безліч інших назв і де кількісна ознака ніяк не виявляється. До троїстих музик переважно входила скрипка, бубон та цимбали або скрипка, цимбали і флояра. Однак характерною рисою всіх традиційних складів цього типу ансамблю є участь у них скрипки – головного інструмента, що визначає троїсту музику як тип за інструментарієм. Скрипка веде основну мелодичну лінію – “серце музики”.

Весільні музики, с. Баранівка Бережанського р-ну Тернопільської обл., 1958 р. Зі скрипкою Михайло Синківський, з цимбалами Іван Федосик.
Весільні музики, с. Баранівка Бережанського р-ну Тернопільської обл., 1958 р. Зі скрипкою Михайло Синківський, з цимбалами Іван Федосик.

 Троїсті музики супроводжували усю обрядову частину весілля. Виявом особливої поваги до музик на весіллі було те, що садили їх якщо не на подушки, то хоча б на ліжку. В Карпатах музикантові не можна було грати на весіллі власного сина чи дочки. Навіть видатні скрипалі мусили запрошувати на таку подію сторонніх музикантів і віддячували хоча би символічно за їхню працю. Щодо оплати музикантам за їхню гру на весіллі, то вона була доволі скромною і мала радше символічний характер. Музикантам давали заслужений кусень обрядового хліба – короваю, а саме нижню його частину – “підошву”, чи коровайне “дно”, куди запікали ще й монети та варені яйця. Вірили, що коровайне “дно” наділене надзвичайними властивостями.

Молодого ж музику могли запросити у весільну капелу лише після того, як його гру визнала громада. Критерієм оцінки професійного рівня скрипаля було швидке відтворення ним на інструменті заспіваної гостем пісні чи коломийки, після чого він отримував статус доброго музики.

Сільський оркестр, с. Романівка Теребовлянського р-ну Тернопільської обл., 1960 р. Сидять зліва направо: четвертий диригент Тарас Бабій, п’ятий завідувач клубу Ярослав Жук. Бубніст Мирослав Кобилянський.
Сільський оркестр, с. Романівка Теребовлянського р-ну Тернопільської обл., 1960 р. Сидять зліва направо: четвертий диригент Тарас Бабій, п’ятий завідувач клубу Ярослав Жук. Бубніст Мирослав Кобилянський.

Душа скрипки

Донині українці Карпат вірять, що існують певні магічні дії, пов’язані з виготовленням та походженням музичних інструментів. Гуцульські музиканти вірили, що найкращі скрипки з того дерева, в яке вдарив грім: “То “душу” клали з громовиці. То в скрипці є така “душа”, кусочок дерева того, шо грім вдарив, то шоб звучна була”. На Підгір’ї  побутувало переконання, що скрипку треба робити з ялиці-громівки, тобто з такої, що в неї грім ударив, – тоді буде голосна.

Давнє гуцульське повір’я говорить про те, що і найкращі трембіти – теж із  громових дерев. А перед грою як дерев’яну, так і жерстяну трембіту нерідко промивали водою “для голосу”.

Трембіта була необхідною річчю на полонині, нею ополудні і ввечері скликати отару. Вона і нині сповіщає про весняне свято гуцулів – вихід овечих отар на полонину, та на Різдво – про наближення колядників.

Музики, м. Печеніжин Коломийського п-ту Станіславівського в-ва, 1930-ті рр.
Музики, м. Печеніжин Коломийського п-ту Станіславівського в-ва, 1930-ті рр.

Трембіють також на похороні.

 За давнім звичаєм, який на Гуцульщині збережено і до сьогодні, про смерть одного з членів громади гуцули сповіщають за допомогою саме цього інструмента. Сигнал трембіти повторюють періодично протягом кількох днів, поки небіжчик у хаті.

А ще гуцули вірили у магічні здатності музикантів, особливо скрипалів, передбачати майбутнє молодого подружжя. За тим, яку музику грали на весіллі, чи не рвалися в музикантів струни, визначали, чи щасливою буде сімейна пара. Вважали:  якщо струни у скрипки не витримали, то молоді житимуть погано, їхня подружня доля буде нещасливою.

Музики, с. Перегноїв Золочівського р-ну Львівської обл., 1959 р. Зліва направо: Михайло Мельник (бубон), Михайло Сидор (скрипка), Василь Білий (цимбали), Василь Романишин (баян), Михайло Матвійчук (труба).
Музики, с. Перегноїв Золочівського р-ну Львівської обл., 1959 р. Зліва направо: Михайло Мельник (бубон), Михайло Сидор (скрипка), Василь Білий (цимбали), Василь Романишин (баян), Михайло Матвійчук (труба).

Сила дзвонів

Давнім звуковим інструментом вважають також дзвони. Навіть ті, що були біля храмів, на дзвіницях, використовували і для позалітургійних потреб. Чимало етнографічних джерел зберігає інформацію про використання церковних дзвонів як оберега від бурі, граду та інших стихійних лих. Досі під час наближення грози в багатьох селах Карпатського регіону і Прикарпаття паламар підіймається на дзвіницю, щоб відвернути страшну хмару.

Дзвін перед тим, як його встановити на дзвіниці, обов’язково освячували. Вірили, що після того ритуалу його звучання матиме особливу силу. На  Великдень також дзвонять у дзвони, і не лише діти, а й дорослі. Вважають, що уся нечисть найбільше боїться саме звуку великодніх дзвонів і  розбігається настрашена по хащах. А бажання, загадане під дзвіницею на Великдень під час передзвону, обов’язково збудеться.

Сільські музики, с. Кадлубиська Бродівського п-ту Тернопільського в-ва, 1930-ті рр. У першому ряді знизу в центрі сидить Богдан Ольчишин. У шостому ряді другий зліва стоїть Іван Кавич.
Сільські музики, с. Кадлубиська Бродівського п-ту Тернопільського в-ва, 1930-ті рр. У першому ряді знизу в центрі сидить Богдан Ольчишин. У шостому ряді другий зліва стоїть Іван Кавич.

         Також дзвонили  у дзвони за померлим, при тому вірили, що відразу після подзвону душа здіймається від тіла на небо. Лемки від моменту смерті і до початку похорону у дзвони вдаряли щоденно зранку, опівдні та увечері, бо вважали, що “першого або другого дзвоніння душа може не чути, третій раз почує певно – і забираєся”. На Бойківщині за допомогою дзвонів було прийнято сповіщати про вік і стать померлої особи. За характером звучання усіх церковних дзвонів верховинці дізнавалися про смерть літньої людини, а найменший дзвін сигналізував про втрату дитини.

Читайте ще

Безсоромні jupe culotte
Безсоромні jupe culotte
Аркебуз. Зброя епохи Мілітарної революції
Аркебуз. Зброя епохи Мілітарної революції
Залізна леді з Болотні
Залізна леді з Болотні
Лілії з Флориди
Лілії з Флориди