Тартаківські тарапати

Галичина справді країна міст. То не фантазія. Чимало теперішніх сіл в нашому краї були жвавими містечками, мали маґдебурське право і свій уряд.

На жаль, історія не була ласкавою до більшості містечок – війни, постійні нападати чужинців, колотнеча між імперіями призвели до занепаду краю і пониження статусу поселень до сіл. Так сталося й зі славним колись містечком Тартаковом, що неподалік Сокаля.

Про нього згадується ще у 1426-му році. Очевидно тут був тартак, може й не один, звідсіля й назва. Тепер би так Тартаків не назвали, бо до лісу звідсіля дуже далеко.

Але не лише лісом багатіло містечко. Завдяки магнатам Потоцьким, що володіли містом, у 1685-му році Тартаків отримав маґдебурґію. Відтак король Ян ІІІ Собєський дозволив проводити в містечку великі ярмарки тривалістю по два тижні чотири рази річно. На торговицю з’їжджалися купці з краю і з-за кордону – Німеччини, Франції, Порти і Росії. У ті часи Тартаків успішно конкурував із сусіднім Сокалем. Сам цісар купив на тутешній ярмарці коня арабської породи, а для свого секретаря – хутро.

У місті звели потужну ратушу, довкола ринкової площі постали барокові будинки купців і міщан, до міста провадили п’ять брам. Тартаків був міцною фортецею…

Тепер треба дуже напружити фантазію, щоб усе це уявити. Остання війна практично знищила місто. Німецькі війська розстріляли житлові квартали з гармат. І місто перетворилось у село. Що не знищила війна, то доконала нова влада. Голова колгоспу наказав розібрати старовинну ратушу, а камінь використав для будівництва корівників!


Але в Тартакові ще є сліди давньої минувшини. Насамперед це розкішний палац Лянцкоронських, зведений на підвалинах замку Потоцьких. Палац побудовано у ХІХ столітті в стилі французького необароко львівським архітектором Вінцентом Равським. Це був препишний палац! Дещо схожий на знамените “Casino de Paris” Монако. Палац знаходиться у величезному старовинному парку, обнесеною високим мурованим парканом…

Але, щоб побачити яким справді була ця пам’ятка, треба добряче посидіти в архівах, або довго длубатись в інтернеті. Бо нині від пам’ятки національного значення залишилися лише стіни. Раніше тут була школа. Потім тир у пивниці. А потім палац згорів. Прогоріли і обвалились перекриття, згодом тріснуло старовинне склепіння пивниць, подвір’я заросло бур’янами та підліском… Ще у 2010-му році влада вирішила передати палац в концесію, поліський підприємець пообіцяв врятувати пам’ятку. Концесія не допомогла, як передбачав Борис Григорович Возницький. І нині в палаці господарюють птахи та нечисленні ґаволови. У парку спорудили стадіон і місцевий люд тепер має де примоститись, щоб випити пива.

 

Схоже, що магнатам Лянцкоронським не дуже пощастило із їх маєтками в Україні – палац в Тартакові без даху й руйнується, в Комарному уже ледь стіни видко із землі ще одного їх палацу, в Роздолі теж потроху відходить в небуття. У небуття відходить ціла епоха: з балами, творами мистецтва високого ґатунку, вартісними книгозбірнями і родовитою шляхтою. Уже відійшла і мохом поросла.

Але в Тартакові є що подивитись й окрім палацу. За 10 хвилин неспішної мандрівки можна побачити велетенський костел святого Архангела Михаїла, що збудований 1587-го року, а в 1603 реконструйований в стилі рококо.

Ще донедавна храму загрожувала доля палацу, він міг зруйнуватись. За совєтчини тут був кількаповерховий колгоспний тік. Згодом споруду визнали аварійною. Нині громада почала відновлювати храм – перекрито дах, потиньковано фасад, провадяться богослужіння.

Щоправда тепер накриття костелу відрізняється від того, що можна побачити на старовинних знимках. Але й так Богу дякувати…
Колись в костелі знаходилась чудотворна ікона Непорочного Зачаття Діви Марії. Нараховано 407 випадків чудесного зцілення перед цією іконою. Після війни поляки, яких вислали в Польщу, забрали з собою й цей образ. Зараз в храмі є копія, освячена у Ватикані папою Іваном Павлом ІІ.

За скрутом вулички неподалік костелу знаходиться чудесна церква Різдва Пресвятої Богородиці. Вона постала на місці старенької церковці у 1875-му році. Надзвичайно світла і гармонійна будівля.


Спацеруючи Тартаковом, запримітив цікавий будинок на краю села. Червона, добре випалена цегла, кладка та обриси будівлі свідчили, що зведена вона була не в радянські часи. На щастя трапилась бабуся, яка й розповіла про неї.

  • То старий млин. Ще довоєнний. Вже за України власник хотів в ньому кафе зробити. Але якось поїхав продавати бульбу на Донеччину і там його вбили… Отак той дім і стоїть тепер.
Старий млин

Якось сумно мені стало від тої оповіді. Але життя буває й таким. Головне, щоб воно тривало. Попри тарапати, які пережив за весь час свого існування Тартаків, життя тут триває: старовинною бруківкою парку ганяють дітиска на роверах, місцеві попід велетенськими ясенами шукають опеньки, у тутешній кнайпі не бракує завсідників. Час змінює людей, а люди змінюють довкілля. Може й до палацу Лянцкоронських черга дійде. Або залишиться він мальовничим румовищем посеред старовинного парку і стане осідком привидів. Чим не причина відвідати це містичне місце. Адже про нього ще Захер-Мазох писав…

Богдан Волошин